— То зможеш іти далі?
Пауза.
— Напевно.
— От і добре.
Вітер рвонув гілки в Бет над головою, і з листя бризнула вода. Крижана крапля потекла по шиї, і Бет рішучо стягнула джинси й присіла за деревом. Коліна миттєво заболіли, а стегнам стало холодно. Вона переставила ногу, щоб не облитися, й раптом почула позаду крок. Здригнувшись, вона обернулася — й гепнулася навзнак, приклавшись голою шкірою до землі, водночас холодної, теплої і мокрої.
— Господи Боже! Ти серйозно? Просто біля наметів?
Бет кліпнула, звівши погляд на яскраво-сіре небо; джинси опущені були до кісточок, долоня впиралася в щось тепле. Згори вниз на неї дивилася Аліса. Обличчя в неї було бліде й напружене. Може, їй і справді зле, відсторонено подумала Бет.
— Якщо ти занадто лінива, щоб відійти на погоджене місце, принаймні май совість і роби це біля свого намету, а не мого.
— Я думала... — Бет важко зіп’ялася на ноги, швидко натягуючи джинси. Тугі й перекручені, вони чинили опір. — Вибачте, я гадала...
На щастя, вона вже стояла, тільки по внутрішній поверхні стегна стікала тоненька цівочка.
— Я гадала, що це потрібне дерево.
— Оце? Та воно за два метри від наметів.
Бет наважилася озирнутися. Тут явно не два метри, правда? У темряві здавалося ще більше, але тут метрів п’ять, не менше.
— Ще навіть спуск не почався.
— О’кей. Я ж вибачилася.
Бет хотілося шикнути, щоб Аліса говорила тихше, та було запізно. Почувся шурхіт полотна, й над наметами з’явилося три голови. Бет бачила, яким твердим став сестрин погляд. Брі не треба було нічого пояснювати — вона й так усе знала. «Знову Бет вляпалася».
— Проблеми? — гукнула Джил.
— Ні. Все під контролем, — випросталася Аліса. — Ось потрібне дерево, — тицьнула вона вдалечінь. Ніякої зламаної гілки там і близько не було.
Бет обернулася до трьох облич біля наметів.
— Вибачте. Я думала... Вибачте.
— Бачиш дерево, про яке я кажу? — перепитала Аліса, досі вказуючи.
— Так, бачу. Слухайте, виб...
— Бет, усе гаразд, — гукнула Джил, уриваючи її. — І дякую, Алісо. Думаю, ми вже всі добре запам’ятали дерево.
Не спускаючи очей з Бет, Аліса повільно опустила руку. Повертаючись на галявину, Бет ні на кого не дивилася, вся червона з обличчя. Сестра з почервонілими очима стояла біля входу в намет, нічого не кажучи. Видно було, що в неї похмілля, а Бріанна погано переносить похмілля.
Бет пірнула в намет і защепила змійку. Єдині джинси смерділи сечею, а очі пекло від сліз. Вона щільно заплющила повіки, примушуючи себе сидіти абсолютно спокійно, як учили в центрі реабілітації. Глибоке дихання, позитивні думки — поки все не минеться. Вдих-видих.
Рахуючи вдихи й зосередившись, вона уявила, як запрошує інших жінок стати разом з нею в коло. Картинка була дуже чітка, й Бет подумки потягнулася до Аліси. Вдих-видих. Уявила, як підносить руку, розчепірює пальці, запускає їх в Алісині біляві мелірувані пасма. Вдих-видих. Стискає пальці й нагинає випещене Алісине обличчя до землі. Вчавлює в багнюку, поки жінка не починає пищати й сіпатися. Вдих-видих. Долічивши до ста, Бет востаннє видихнула й посміхнулася сама до себе. Вихователь мав рацію. Візуалізація того, чого дуже хочеться, справді допомагає.
Розділ 7
Яке полегшення — повернутися на початок маршруту на Мірор-Фолз! Коли розступилися дерева й відкрилося небо, Фок глибоко зітхнув. Попереду лилося світло з вікон адмінкорпусу, але не досягало темного підліску біля стежки. Вони з Кармен слідом за Чейзом перетнули стоянку, відчуваючи, як під черевиками рипить гравій. Неподалік адмінкорпусу Кармен постукала Фока по руці.
— Он там два-в-одному, — прошепотіла вона.
Поряд з чорним «БМВ» стояв Данієль Бейлі, а з ним — жінка, яку Фок миттєво впізнав. Його сестра Джил. Навіть з такої відстані видно було синець у неї на обличчі, і Фокові пригадалися слова сержанта Кінга. Ушкодження. Першого дня на груповій світлині у Джил точно не було синця.
А тепер вона стояла лицем до лиця з братом, і вони сперечалися. Обличчя кам’яні, губи ледве ворушаться — звикли, що не можна влаштовувати публічних сцен.
Джил говорила, нахилившись до брата. Тицьнула пальцем у буш і миттєво забрала руку. Брат відповів, коротко хитнувши головою. Джил не здавалася, нахилившись ще ближче. Данієль Бейлі дивився повз неї, понад її плечем. Уникав її очей. Знову хитнув головою. «Я сказав — ні».
Джил подивилася на нього без жодного виразу на обличчі, а потім, не кажучи більше ні слова, розвернулася й піднялася східцями в адмінкорпус. Прихилившись до машини, Бейлі провів її очима. Похитав головою — і тут його погляд упав на Іяна Чейза в червоній флісці «Авторитетних пригод». На якусь мить він засоромився, що його застукали за сваркою, але швидко відновив самовладання.
— Добридень! — підніс Бейлі руку, і його голос задзвенів над стоянкою. — Є новини?
Вони втрьох підійшли до нього. Фок оце вперше побачив Данієля Бейлі зблизька. Губи в нього були міцно стиснені, а в очах відчувалася напруга, але все одно на вигляд йому не можна було дати сорок сім років. А ще він страшенно нагадував свого батька з тих фотографій, які бачив Фок: батько й досі був членом правління й неодмінним атрибутом буклету компанії. Данієль ще не так сутулився й не мав стільки зморщок, але схожість була очевидна.
Бейлі з увічливою цікавістю подивився на Фока й Кармен. Фок почекав, але в його очах так і не майнула іскра впізнавання. Фок відчув полегшення. Так уже краще.
— Боюся, нічого нового ми вам не скажемо, — мовив Чейз. — Принаймні поки що.
— Заради Бога, — похитав Бейлі головою, — обіцяли ж, що сьогодні її повернуть.
— Сподівалися, що сьогодні.
— Додаткове фінансування могло б допомогти. Я ж казав, що все оплачу. Люди це знають, ні?
— Справа не в грошах. А в усьому іншому, — глянув Чейз на буш. — Ви ж самі знаєте, як воно там.
Перед від’їздом з квадрату пошуків сержант Кінг розгорнув карту-кілометрівку і показав Фокові й Кармен територію, яку необхідно прочесати. Іде приблизно чотири години на те, щоб належним чином обшукати один квадратний кілометр, сказав він. І це коли буш не дуже густий. А якщо ділянка густо заросла, або крута, або має водну перешкоду, то довше. Фок почав лічити квадратики. Дійшовши до двадцятьох, покинув цю справу.
— Північно-західний гребінь уже обшукали? — запитав Бейлі.
— Цього року він непрохідний. А за такої погоди це ще й занадто небезпечно.
— Тим паче варто перевірити, ні? Там легко збитися з дороги.
У тому, як Бейлі вимагав відповідей, пробивалася якась нещирість.
Фок прокашлявся.
— Мабуть, нелегко вам і вашим колегам. Ви добре знали зниклу?
Бейлі вперше уважно подивився на нього, й в очах водночас читався хмурий і питальний вираз.
— А ви..?
— Вони з поліції, — пояснив Чейз. — Допомагають нам з пошуками.
— А, ясно. Добре. Дякую.
Простягнувши руку, Бейлі представився. Долоня в нього була холодна, пальці мозолясті. Не схожа на руку людини, що постійно сидить на столом. Безперечно, Бейлі займається спортом.
— То ви добре її знали? — повторив Фок, потискаючи йому руку.
— Алісу? — Бейлі нахмурився ще дужче. — Так. Доволі добре. Вона в нас працює вже чотири роки...
«Взагалі-то п’ять», — подумав Фок.
— ...тож вона — цінний член команди. Ну, тобто всі працівники цінні, звісно. Але щоб вона отак зникла з радарів... — Бейлі похитав головою. — Ми дуже занепокоєні.
Говорив він начебто з невдаваною щирістю.
— Ви не бачилися з Алісою у вівторок, коли її група виходила, правильно? — запитала Кармен.
— Не бачився. Приїхав пізніше. Довелося затриматись, і я спізнився на автобус.
— Можна поцікавитися чому?
Бейлі подивився на неї.
— Це сімейна справа.
— Мабуть, коли очолюєш родинний бізнес, нема можливості й розслабитися, — легковажним голосом зронила Кармен.
— Щира правда, — вичавив Бейлі напружену усмішку. — Але я стараюся розділяти, коли є можливість. В іншому разі можна збожеволіти. Але цього разу, на жаль, я не міг відкрутитися. Я вибачився перед рештою команди. Неприємно, звісно, але я затримав групу всього на годину. Зрештою, це не мало аж такого значення.
— Ваша група без проблем вийшла вчасно на місце зустрічі? — мовив Фок.
— Так. Ландшафт суворий, але самі маршрути не надто складні. Принаймні так було задумано, — зиркнув Бейлі на Чейза, який опустив очі.
— Звучить так, наче ви непогано знаєте місцевість, — мовив Фок.
— Трохи знаю. Кілька разів ходив сюди в похід на вихідних. І ми вже три роки разом з «Авторитетними пригодами» влаштовуємо тут зимові корпоративи, — пояснив Бейлі. — Це чудове місце. Зазвичай. Але надовго тут ліпше не губитися.
— А ви завжди берете участь у корпоративах?
— Це чудова нагода вибратися з кабінету, — почав Бейлі автоматично розтягувати вуста в усмішці, але на півдорозі похопився, й на його обличчі застигла нещасна гримаса. — Корпоративи завжди були гарні й непогано організовані. Ми лишалися задоволені... — він загнувся. — Ну, дотепер.
Чейз не підводив очей від землі.
— Але під час походу ви таки бачилися з Алісою, — мовив Фок.
— Маєте на увазі — першого вечора? — кліпнув Бейлі.
— А що — це був не єдиний раз?
— Єдиний, — занадто швидко вихопилося в нього. — Тільки першого вечора. Дружній візит в інший табір.
— Чия то була ідея?
— Моя. Нам корисно спілкуватися поза офісом. Ми ж одна компанія. Всі в одному човні.
— І ви розмовляли з Алісою Рассел? — Фок пильно дивився на Бейлі.
— Коротко, на самому початку, але ж ми не затримувалися надовго. Коли почався дощ, ми пішли.
— Про що ви говорили?
Бейлі насупив брови.
— Та ні про що. Так, по роботі.
— Під час дружнього візиту? — поцікавилася Кармен.
— Як ви й казали, — легенько посміхнувся він, — нема коли й розслабитися.
— Якою вона вам здалася того вечора?
Секундна пауза.
— Та нормальною. Але ж ми недовго розмовляли.
— Ви не відчули занепокоєння? — запитав Фок.
— Чим?
— Та чим завгодно. Її здоров’ям, душевним станом? Її здатністю витримати похід?
— Якби в мене виникли якісь сумніви щодо Аліси чи іншого працівника, — сказав Бейлі, — я б ужив заходів.
Десь у глибині бушу різко й пронизливо закричала пташка. Нахмурившись, Бейлі зиркнув на годинник.
— Вибачте. Послухайте, ми дуже вдячні вам за допомогу з пошуками, але мені час рухатися. Хочу встигнути на базу на вечірній інструктаж.
Чейз переступив з ноги на ногу.
— Я й сам туди їду. Підвезти вас?
— Дякую, я своїм ходом, — поплескав Бейлі по даху «БМВ».
Від дістав ключі, ще раз потиснув усім руки й поїхав геть, невидимий за тонованими вікнами машини.
Чейз провів його очима, а потім безнадійно глянув на мінівен «Авторитетних пригод», який незграбно тулився в кутку стоянки.
— Мені теж час їхати. Якщо будуть новини, я повідомлю, — промовив Чейз і поплуганився до мінівена з ключами в руках. Фок і Кармен знову залишилися самі.
— Хотіла б я знати, чому Бейлі запізнився сюди, — сказала Кармен. — Ти віриш, що це була сімейна справа?
— Не знаю, — озвався Фок. — «БейліТенантс» — сімейна фірма. Тож може йтися про що завгодно.
— Ага. Хоча, мушу сказати, якби в мене була отака машина, я б теж не квапилася на автобус.
Вони підійшли до власного седана, припаркованого в дальньому куті. В щілини вже намело піску й листя, які злетіли хмарою, коли відчинився багажник. Фок витягнув пошарпаний наплічник і завдав на спину.
— Ти ж наче казав, що походи — то не твоє, — зронила Кармен.
— Не моє.
— Перекажи це своєму наплічнику. Бо він уже ледве дихає.
— А! Так. Його добряче потягали. Але не я.
Фок замовк, проте Кармен очікувально дивилася на нього. Він зітхнув.
— Це мого тата.
— Мило. Він тобі подарував?
— Майже. Він помер. Отож я забрав наплічник.
— От чорт. Вибач.
— Та все гаразд. Він йому все одно більше не потрібен. Ходімо.
Не встигла вона нічого додати, як Фок відвернувся, й вони через стоянку рушили в адмінкорпус. Всередині було, мов у печі, й Фок відчув, як шкіра зрошується потом. За конторкою сидів той самий лісник, що й перед тим. Він перевірив, які номери заброньовані для поліції та шукачів, і вручив їм ключі.
— Вийдете надвір — і повертайте ліворуч по доріжці, — пояснив він. — Ви в кінці ряду, поруч.
— Дякую.
Вони вийшли й уздовж адмінкорпусу дійшли до довгої міцної дерев’яної будівлі. Вона була розділена на окремі номери, які виходили на спільну веранду. Рухаючись уздовж будівлі, Фок почув, як по бляшаному даху знов почав накрапати дощик. Номери, як і було обіцяно, виявилися в самому кінці.
— Зустрінемося за двадцять хвилин? — зронила Кармен, зникаючи за дверима.
Номер виявився маленьким, але на диво затишним. Більшу частину кімнати займало ліжко, а ще була шафа, яка тулилася в куті, й двері, які вели у крихітну суміжну вбиральню. Скинувши куртку, Фок перевірив мобільний. Сигналу не було й тут.
Фок поставив свій — тобто татів — наплічник під стіну. На тлі білої фарби він здавався задрипаним. Можна було б узяти якусь іншу сумку. Фок знайшов його у глибині шафи, шукаючи гірські черевики. Він майже забув, що той там лежить. Майже, але не зовсім. Фок витягнув наплічник, а потім довго сидів на підлозі в тихій кімнаті, дивлячись на нього.
Фок був з Кармен не до кінця відвертий. Він не просто забрав наплічник сім років тому, коли тато помер, — його віддала медсестра онковідділення в госпісі. Той був легенький, але не порожній: там ще лежали останні речі Ерика Фока.
Довгий час Фок не наважувався перебрати речі й ще довше — віддати їх на благодійність. Зрештою в нього залишився тільки наплічник і ще три предмети. Дві світлини й окремий великий потертий конверт. Конверт був пом’ятий, з облізлими кутиками, але не запечатаний.
І зараз Фок, відкривши верхню кишеньку наплічника, дістав цей конверт. Він виявився ще пошарпанішим, ніж пам’яталося. Фок розклав уміст на ліжку. Перед ним розгорнулися контури, градієнти, штрихування й символи.
Гірські піки, долини, буш і узбережжя. Краса природи на папері.
Водячи пальцями по картах, Фок відчув мало не запаморочення від того, які вони всі знайомі. Карт було понад дві дюжини. Деякі старі, ними користувалися більше за інші, тому затертий папір потоншав. Звісно, тато вносив правки. Він же краще знав. Принаймні думав, що знав. Головні туристичні маршрути штату помережив почерк Ерика Фока. То були нотатки, які він робив щоразу, коли взував гірські черевики, завдавав на спину наплічник і з полегшеним зітханням залишав місто.
Фок дуже давно не роздивлявся карти. І ніколи не міг себе примусили вивчити їх ретельно. А тепер він гортав їх, поки не знайшов ту, яку шукав: Гіралензький хребет і околиці. Карта була старіша, пожовкла на кутиках. Згини потерті й нечіткі.
Фок скинув черевики й улігся на ліжко, дозволяючи голові бодай на хвилинку провалитися в подушку. Повіки обважніли. Тут було тепліше, ніж надворі. Він навмання розгорнув одну з карт, примружившись проти світла. Місцями сірі позначки олівцем затерлися від часу, а слова по краях розмастилися. Фок підніс карту ближче до обличчя, відчуваючи приглушене, задавнене роздратування. Жахливий татів почерк ніколи неможливо було прочитати. Фок спробував зосередитися.
«Вода. Табір (неофіційний). Стежка перегороджена».
Фок знову покліпав, цього разу довше. В номері було тепло.
«Короткий шлях. Спостережний пункт. Повалене дерево».
Кліп. Вітер бився в шибку вікна. «Взимку ризиковано. Обережніше». Застереження часто повторювалося. «Просувайся обачно. Тут небезпечно». Фок заплющив очі.