— Мабуть, коли очолюєш родинний бізнес, нема можливості й розслабитися, — легковажним голосом зронила Кармен.
— Щира правда, — вичавив Бейлі напружену усмішку. — Але я стараюся розділяти, коли є можливість. В іншому разі можна збожеволіти. Але цього разу, на жаль, я не міг відкрутитися. Я вибачився перед рештою команди. Неприємно, звісно, але я затримав групу всього на годину. Зрештою, це не мало аж такого значення.
— Ваша група без проблем вийшла вчасно на місце зустрічі? — мовив Фок.
— Так. Ландшафт суворий, але самі маршрути не надто складні. Принаймні так було задумано, — зиркнув Бейлі на Чейза, який опустив очі.
— Звучить так, наче ви непогано знаєте місцевість, — мовив Фок.
— Трохи знаю. Кілька разів ходив сюди в похід на вихідних. І ми вже три роки разом з «Авторитетними пригодами» влаштовуємо тут зимові корпоративи, — пояснив Бейлі. — Це чудове місце. Зазвичай. Але надовго тут ліпше не губитися.
— А ви завжди берете участь у корпоративах?
— Це чудова нагода вибратися з кабінету, — почав Бейлі автоматично розтягувати вуста в усмішці, але на півдорозі похопився, й на його обличчі застигла нещасна гримаса. — Корпоративи завжди були гарні й непогано організовані. Ми лишалися задоволені... — він загнувся. — Ну, дотепер.
Чейз не підводив очей від землі.
— Але під час походу ви таки бачилися з Алісою, — мовив Фок.
— Маєте на увазі — першого вечора? — кліпнув Бейлі.
— А що — це був не єдиний раз?
— Єдиний, — занадто швидко вихопилося в нього. — Тільки першого вечора. Дружній візит в інший табір.
— Чия то була ідея?
— Моя. Нам корисно спілкуватися поза офісом. Ми ж одна компанія. Всі в одному човні.
— І ви розмовляли з Алісою Рассел? — Фок пильно дивився на Бейлі.
— Коротко, на самому початку, але ж ми не затримувалися надовго. Коли почався дощ, ми пішли.
— Про що ви говорили?
Бейлі насупив брови.
— Та ні про що. Так, по роботі.
— Під час дружнього візиту? — поцікавилася Кармен.
— Як ви й казали, — легенько посміхнувся він, — нема коли й розслабитися.
— Якою вона вам здалася того вечора?
Секундна пауза.
— Та нормальною. Але ж ми недовго розмовляли.
— Ви не відчули занепокоєння? — запитав Фок.
— Чим?
— Та чим завгодно. Її здоров’ям, душевним станом? Її здатністю витримати похід?
— Якби в мене виникли якісь сумніви щодо Аліси чи іншого працівника, — сказав Бейлі, — я б ужив заходів.
Десь у глибині бушу різко й пронизливо закричала пташка. Нахмурившись, Бейлі зиркнув на годинник.
— Вибачте. Послухайте, ми дуже вдячні вам за допомогу з пошуками, але мені час рухатися. Хочу встигнути на базу на вечірній інструктаж.
Чейз переступив з ноги на ногу.
— Я й сам туди їду. Підвезти вас?
— Дякую, я своїм ходом, — поплескав Бейлі по даху «БМВ».
Від дістав ключі, ще раз потиснув усім руки й поїхав геть, невидимий за тонованими вікнами машини.
Чейз провів його очима, а потім безнадійно глянув на мінівен «Авторитетних пригод», який незграбно тулився в кутку стоянки.
— Мені теж час їхати. Якщо будуть новини, я повідомлю, — промовив Чейз і поплуганився до мінівена з ключами в руках. Фок і Кармен знову залишилися самі.
— Хотіла б я знати, чому Бейлі запізнився сюди, — сказала Кармен. — Ти віриш, що це була сімейна справа?
— Не знаю, — озвався Фок. — «БейліТенантс» — сімейна фірма. Тож може йтися про що завгодно.
— Ага. Хоча, мушу сказати, якби в мене була отака машина, я б теж не квапилася на автобус.
Вони підійшли до власного седана, припаркованого в дальньому куті. В щілини вже намело піску й листя, які злетіли хмарою, коли відчинився багажник. Фок витягнув пошарпаний наплічник і завдав на спину.
— Ти ж наче казав, що походи — то не твоє, — зронила Кармен.
— Не моє.
— Перекажи це своєму наплічнику. Бо він уже ледве дихає.
— А! Так. Його добряче потягали. Але не я.
Фок замовк, проте Кармен очікувально дивилася на нього. Він зітхнув.
— Це мого тата.
— Мило. Він тобі подарував?
— Майже. Він помер. Отож я забрав наплічник.
— От чорт. Вибач.
— Та все гаразд. Він йому все одно більше не потрібен. Ходімо.
Не встигла вона нічого додати, як Фок відвернувся, й вони через стоянку рушили в адмінкорпус. Всередині було, мов у печі, й Фок відчув, як шкіра зрошується потом. За конторкою сидів той самий лісник, що й перед тим. Він перевірив, які номери заброньовані для поліції та шукачів, і вручив їм ключі.
— Вийдете надвір — і повертайте ліворуч по доріжці, — пояснив він. — Ви в кінці ряду, поруч.
— Дякую.
Вони вийшли й уздовж адмінкорпусу дійшли до довгої міцної дерев’яної будівлі. Вона була розділена на окремі номери, які виходили на спільну веранду. Рухаючись уздовж будівлі, Фок почув, як по бляшаному даху знов почав накрапати дощик. Номери, як і було обіцяно, виявилися в самому кінці.
— Зустрінемося за двадцять хвилин? — зронила Кармен, зникаючи за дверима.
Номер виявився маленьким, але на диво затишним. Більшу частину кімнати займало ліжко, а ще була шафа, яка тулилася в куті, й двері, які вели у крихітну суміжну вбиральню. Скинувши куртку, Фок перевірив мобільний. Сигналу не було й тут.
Фок поставив свій — тобто татів — наплічник під стіну. На тлі білої фарби він здавався задрипаним. Можна було б узяти якусь іншу сумку. Фок знайшов його у глибині шафи, шукаючи гірські черевики. Він майже забув, що той там лежить. Майже, але не зовсім. Фок витягнув наплічник, а потім довго сидів на підлозі в тихій кімнаті, дивлячись на нього.
Фок був з Кармен не до кінця відвертий. Він не просто забрав наплічник сім років тому, коли тато помер, — його віддала медсестра онковідділення в госпісі. Той був легенький, але не порожній: там ще лежали останні речі Ерика Фока.
Довгий час Фок не наважувався перебрати речі й ще довше — віддати їх на благодійність. Зрештою в нього залишився тільки наплічник і ще три предмети. Дві світлини й окремий великий потертий конверт. Конверт був пом’ятий, з облізлими кутиками, але не запечатаний.
І зараз Фок, відкривши верхню кишеньку наплічника, дістав цей конверт. Він виявився ще пошарпанішим, ніж пам’яталося. Фок розклав уміст на ліжку. Перед ним розгорнулися контури, градієнти, штрихування й символи.
Гірські піки, долини, буш і узбережжя. Краса природи на папері.
Водячи пальцями по картах, Фок відчув мало не запаморочення від того, які вони всі знайомі. Карт було понад дві дюжини. Деякі старі, ними користувалися більше за інші, тому затертий папір потоншав. Звісно, тато вносив правки. Він же краще знав. Принаймні думав, що знав. Головні туристичні маршрути штату помережив почерк Ерика Фока. То були нотатки, які він робив щоразу, коли взував гірські черевики, завдавав на спину наплічник і з полегшеним зітханням залишав місто.
Фок дуже давно не роздивлявся карти. І ніколи не міг себе примусили вивчити їх ретельно. А тепер він гортав їх, поки не знайшов ту, яку шукав: Гіралензький хребет і околиці. Карта була старіша, пожовкла на кутиках. Згини потерті й нечіткі.
Фок скинув черевики й улігся на ліжко, дозволяючи голові бодай на хвилинку провалитися в подушку. Повіки обважніли. Тут було тепліше, ніж надворі. Він навмання розгорнув одну з карт, примружившись проти світла. Місцями сірі позначки олівцем затерлися від часу, а слова по краях розмастилися. Фок підніс карту ближче до обличчя, відчуваючи приглушене, задавнене роздратування. Жахливий татів почерк ніколи неможливо було прочитати. Фок спробував зосередитися.
«Вода. Табір (неофіційний). Стежка перегороджена».
Фок знову покліпав, цього разу довше. В номері було тепло.
«Короткий шлях. Спостережний пункт. Повалене дерево».
Кліп. Вітер бився в шибку вікна. «Взимку ризиковано. Обережніше». Застереження часто повторювалося. «Просувайся обачно. Тут небезпечно». Фок заплющив очі.
День 2. Ранок п’ятниці