Згортали табір довше, ніж очікувалося. Намети не хотіли складатися в маленькі пакунки, як було задумано, і змійки на чохлах доводилося підтягувати, а вони чинили опір.
Джил розуміла, що наплічник ніяк не може бути важчий, ніж учора. Розуміла, але, завдаючи його на спину, не могла в це повірити. Група вже й так вибилася з графіку, але Джил дозволила жінкам не квапитися в слабенькому ранковому світлі, вовтузячись зі шнурками та пляшками, їй не хотілося йти з привалу, й не їй одній, підозрювала вона. Інші привали на цьому маршруті, як відомо, менші й не такі зручні, але справа навіть не в цьому. Просто полишати безпеку вихідного пункту заради невідомого було трохи лячно.
Пакуючись, Джил одним оком поглядала на Алісу. Жінка ні з ким не розмовляла, і її довелося двічі питати, де лежить чохол для розпірок. Але Джил була певна — Аліса не хвора. І не отримає дозволу перервати похід. Щодо цього Джил також була певна.
Вона спостерігала, як Аліса збирає винні пляшки й спільне сміття і безцеремонно вручає все це Бет. Схоже, за ранішню сцену її докори сумління не мучать. Джил уже хотіла втрутитися, але Бет без єдиного слова забрала сміття й поклала до себе в наплічник. Джил спустила це на гальмах. Вона вже навчилася не вв’язуватися в чужі битви.
За годину, коли відмовок уже не залишилося, жінки нарешті рушили. Невдовзі Аліса вирвалася вперед, а їй на п’яти насідала Брі, вчепившись у карту. Дивлячись на їхні потилиці, Джил поправила наплічник. Лямки натирали плечі. Продавець у крамниці запевняв, що вони для додаткового комфорту зроблені зі спеціального матеріалу, який «дихає». Спогад про цю розмову викликав у Джил глибоке й тривке відчуття зради.
Бодай стежка йшла по рівному, але сама земля була горбкувата, тож доводилося дивитися під ноги. Джил спіткнулася раз, тоді вдруге, мало не втративши рівновагу. Відчула, як хтось схопив її за руку, притримуючи.
— Усе гаразд? — запитала Лорен.
— Так. Дякую. Не звикла до таких черевиків.
— Гризуть?
— Трохи, — зізналася Джил.
— Треба дві пари шкарпеток. Тонкі наспід, а згори товсті. Слухай, Джил... — Лорен стишила голос. — Я хотіла вибачитися.
— За що?
Джил здогадувалася. А може, й ні. Якщо так подумати, Лорен може почуватися винною багато в чому.
— На тому тижні, на нараді, — пояснила Лорен. — Ну, я хочу вибачитися, що не була на нараді. Але Ендрю сказав, що може й сам провести презентацію... — вона не договорила. — Я перепрошую. Слід було прийти, я знаю. Але у мене останнім часом домашні проблеми.
На цих словах Джил озирнулася. Вона добре знає, що таке домашні проблеми.
— Ми якось можемо тебе підтримати?
— Та ні. На жаль. Але дякую, — мовила Лорен, і далі дивлячись прямо вперед. Останнім часом вона дуже схудла: на шиї і зап’ястках під шкірою проступали кості.
— Точно?
— Так.
— Гаразд. Бо нарада...
— Я дуже перепрошую...
— Я розумію, але таке трапилося не вперше. І навіть не вдруге.
— Більше не повториться.
— Ти впевнена, Лорен? Бо...
— Так, я впевнена. Все піде на лад.
Дуже сподіваюся, подумала Джил. Лорен уже потрапила в перелік претендентів на чергове скорочення. Як по правді, вона його очолювала, поки Аліса не запропонувала об’єднати неповні ставки — це дасть таку саму економію. Джил також підозрювала, що за останні місяці Аліса принаймні двічі прикривала Лорен, при цьому ледве уникнувши серйозних помилок. Якщо Джил довідалася про два такі випадки, швидше за все, їх було більше. Вона знала, що жінок пов’язує давнє знайомство. Але як ним користується Лорен — то інше питання.
Попереду виднілася Алісина голова, світла на тлі темної стежки. Джил дещо спало на думку.
— Вчора ти чудово впоралася з багаттям. Я бачила, як ти його розпалювала.
— О! Дякую. Я в школі навчилася.
— Вас там добре підготували.
— Ще б пак. Цілий рік у польовому таборі «Макалластер» жіночого коледжу «Індейвор». За такий час багато чого навчишся. Аліса теж там була, — мовила Лорен і глянула на Джил. — Ти ж, мабуть, училася в приватній школі — невже у вас там чогось такого не було?
— Я отримала освіту в Швейцарії.
— О! Ну, тоді, мабуть, ні.
— Слава Богу, — легенько всміхнувшись, Джил скоса глянула на Алісу. — Сумніваюся, що я б витримала цілий рік отакого.
Лорен усміхнулася у відповідь, але Джил побачила в її очах невисловлене запитання. Якщо їй тут так не подобається, навіщо взагалі було на це погоджуватися? Джил уже лік втратила, скільки разів це запитання звучало в різних формах за останні тридцять років, але відповідь завжди була одна й та сама. «БейліТенантс» — родинна фірма. А Джил Бейлі зробить для родини що завгодно.
— Хай там як, — промовила Лорен, — але я просто хотіла вибачитися. Я усвідомлюю, що останнім часом на роботі не все гладко.
Джил побачила, що попереду Аліса та Брі зупинилися. Стежка роздвоювалася: трохи ширше відгалуження бігло ліворуч, вужче — праворуч. Брі витягнула карту й, присівши на пеньок, роздивлялася її, встромивши носа в папір. Аліса стояла, вперши руки в боки, й дивилася на неї. Коли наблизилися інші жінки, вона звела погляд: голова схилена набік, блакитні очі насторожені. Цікаво, подумалося Джил, чи не підслухала вона їхню розмову. Ні. Вона йшла задалеко.
— І я дуже вдячна і за роботу, і за можливості, — провадила Лорен, стишивши голос. — І за твою терпимість. Хочу, щоб ти знала: я все надолужу.
Джил кивнула. Аліса й досі спостерігала за ними.
— Надолужиш, я знаю.
Розділ 8
Фок рвучко прокинувся — за вікном номера було темніше, ніж йому пам’яталося. Шелеснув папір, і Фок опустив очі. Татова карта й досі лежала розгорнута в нього на грудях. Потерши очі, він примружився на дощ, який барабанив у шибку. Лише за мить Фок збагнув, що це стукають У двері.
— А ти не квапився, — мовила Кармен, відчиняючи двері, й за нею в кімнату влетів вихор холодного повітря.
— Вибач. Я задрімав. Заходь, — озвався Фок, роззираючись. Стільців немає. Він розправив покривало на ліжку. — Сідай.
— Дякую, — Кармен відсунула карти на покривалі, звільняючи для себе місце. — Що це таке?
— Та нічого. Це татові.
Кармен узяла карту Гіралензького хребта, яка лежала розгорнута згори на стосі.
— Тут стільки позначок!
— Ага. Всі карти такі. Це в нього було хобі.
— Навряд чи тут є великий хрестик з підписом «Аліса тут»? — зронила Кармен. Вона роздивлялася нотатки олівцем. — Моя бабуся так робила в книгах рецептів: додавала коментарі й уточнення. Я досі їх усі зберігаю. Це приємно — вона неначе розмовляє зі мною. І вона мала рацію. Якщо до цедри додати пів чайної ложечки соку, виходить такий смачний лимонний пиріг, якого ти в житті не куштував.
Вона відклала карту, яку тримала, й узяла іншу.
— Ви з ним разом проходили ці маршрути?
— Ні, — похитав головою Фок.
— Що — жодного?
Фок повільно склав карти.
— Ми мали небагато спільного.
У роті пересохло, й він ковтнув.
— А чому так?
— Довга історія.
— А є скорочена версія?
Фок опустив очі на карти.
— Коли мені було шістнадцять, тато продав ферму, й ми переїхали в Мельбурн. Я не хотів, але в рідному містечку в нас виникли серйозні проблеми. Все швидко погіршувалося, й тато вважав, що робить це для мене. Не знаю, мабуть, він гадав, що має забрати мене звідти.
За багато років по тому, вже дорослим, Фок, озираючись назад, частково розумів татове рішення. Але тоді він просто почувався зрадженим. Здавалося неправильним тікати в місто, коли з ніздрів не вивітрився сморід страху й підозр.
— Ми сподівалися почати все спочатку, — сказав він. — Але не так сталося, як гадалося. Тато ненавидів місто. Й мені там було не краще.
Він зупинився. Вони ніколи з татом про це не розмовляли. Ні про колишнє життя, ні про нове. Невимовлені слова висіли поміж ними, мов запона, і здавалося, наче щороку до неї додається новий шар. Зрештою вона стала такою цупкою, що Фок уже й не бачив чоловіка з тамтого боку. Він зітхнув.