— Хай там як, а майже кожні вихідні тато пакував наплічник, виїздив кудись подалі й рушав у похід. І користувався цими картами.
— А ти ніколи не відчував спокуси піти з ним?
— Ні. Не знаю. Він запрошував. Принаймні на початку. Але ж, розумієш, мені було шістнадцять, сімнадцять. Я був злий.
— Хіба не всі діти такі в цьому віці? — всміхнулася Кармен.
— Мабуть.
Хоча так було не завжди. Фок ще пам’ятав часи, коли він ходив за татом, як тінь. На фермі на пасовищах малий Фок, який головою ледве сягав огорожі, намагався наздогнати татові широкі розмірені кроки. Палюче сонце видовжувало їхні тіні, а біле волосся аж світилося. Тоді, пам’ятав Фок, йому хотілося бути таким самим, як тато. Озираючись назад, він зрозумів ще одну річ. П’єдестал був занадто високий.
Кармен щось казала.
— Перепрошую?
— Я запитала, що про це все думала твоя мама.
— О! Нічого. Вона померла, коли я був зовсім маленький.
Взагалі-то вона померла, народжуючи його, але Фок старався по можливості уникати таких подробиць. Від цього більшість людей ніяковіла, а в декого — переважно у жінок — в очах з’являвся оцінювальний блиск. «А ти був того вартий?» Фок сам собі старався не ставити цього питання, проте іноді ловив себе на думці: цікаво, а які були останні мамині думки? Він сподівався, вона не дуже шкодувала.
— Але то таке. Ось як мені дісталося все це, — поклав він останню карту на стос і відсунув його вбік. Годі. Кармен зрозуміла натяк. Засвистів вітер, затремтіла віконна рама, й вони обоє озирнулися.
— Отже, Аліси немає, — сказала Кармен.
— Поки що ні.
— То що тепер? Чи є нам сенс лишатися тут до завтра?
— Не знаю, — зітхнув Фок, відхиляючись на спинку ліжка. Пошуки в руках професіоналів. Навіть якщо Алісу знайдуть за годину — чи то цілу й неушкоджену, чи то замерзлу й закривавлену, — Фок розумів, що потрібні контракти доведеться добувати в інший спосіб. Аліса Рассел ще не скоро повернеться на роботу, якщо взагалі повернеться.
— Данієль Бейлі не зрозумів, хто ми такі, — мовив він. — А якщо зрозумів, то дуже вміло це приховав.
— Не зрозумів, я згодна.
— Це майже переконує мене, що вся ця історія ніяк не пов’язана з нами, от тільки... — Фок глянув на мобільний, який мовчав на тумбочці біля ліжка.
— Знаю, — кивнула Кармен.
Запис, «...завдати їй болю...»
Фок потер очі.
— Забудь усе, що говорилося. Навіщо було Алісі намагатися додзвонитися мені звідси?
— Не знаю. Схоже, спершу вона спробувала додзвонитися в рятувальну службу, але не вдалося... — Кармен якусь мить поміркувала. — І все одно, якщо чесно, якби це я тут застрягла, я б точно дзвонила не тобі.
— Дякую. Навіть зважаючи на всі мої карти?
— Навіть так. Але ти розумієш, про що я. Тому це має якось бути пов’язано з нами. Чи з тобою. Я підозрюю, що вона хотіла дати задній хід. Коли ви востаннє розмовляли, вона не здавалася занепокоєною?
— Ти ж була присутня, — сказав Фок. — Минулого тижня.
— А, правильно. А більше ви не спілкувалися?
Зустріч, про яку потім і не згадаєш. П’ять хвилин на стоянці великого супермаркету. «Нам потрібні контракти, — сказали вони. — Ті, які ведуть до Лео Бейлі. Вони на першому місці». Прозвучало це начебто як прохання. Але з тону було очевидно, що це наказ. Аліса огризнулася, що й так робить усе можливе.
— Ми занадто на неї тиснули? — запитав Фок. — І вона десь прокололася?
— Не тиснули ми на неї більше, ніж зазвичай.
Щодо цього Фок не мав певності. На них насідали згори, а вони передали це по ланцюжку. Сніговий ком — традиційна бізнес-модель, з якою, був певен Фок, Аліса чудово знайома. «Дістаньте контракти Лео Бейлі». Зіпсований телефон: їм шепнули на вухо, а вони шепнули Алісі. Наскільки це важливо, Фокові й Кармен не сказали, але таємничість, з якою це все робилося, говорила сама за себе. «Дістаньте контракти». Аліса Рассел зникла, а от тиск згори — ні. «Дістаньте контракти». Першочергова справа. І все одно Фок зиркнув на телефон, «...завдати їй болю...»
— Якщо Аліса прокололася, то хтось мав це помітити, щоб почалися проблеми, — сказала Кармен. — Може, побалакати з Алісиною асистенткою? Бріанною Маккензі. Коли з босом щось трапляється, зазвичай перша дізнається асистентка.
— Ага. Питання тільки в тому, скаже вона щось нам чи ні.
Фокові подумалося, що це може залежати від того, який сніговий ком Аліса за роки встигла викотити на асистентку.
— Гаразд, — заплющила повіки Кармен, потерла рукою обличчя. — Слід повідомити контору. Ти з ними сьогодні ще не говорив?
— Востаннє вчора ввечері.
Фок подзвонив на роботу після телефонної розмови з сержантом Кінгом. Новину про зникнення Аліси Рассел сприйняли не дуже добре.
— Хочеш, візьму удар на себе?
— Та не треба, — всміхнувся Фок. — Я сам.
— Дякую, — зітхнула Кармен, відкидаючись назад. — Якби в Аліси почалися проблеми ще до походу, вона б нам зателефонувала ще до виходу. Тому хай що сталося, а трапилося це тут, так?
— Схоже на те. Іян Чейз казав, перед виходом вона здавалася нормальною. Хоча, може, він просто не помітив.
Одне про Алісу вони могли сказати напевне: ця жінка дуже добре вміла тримати лице. Принаймні Фок на це сподівався.
— Де запис із камери на заправці? — запитала Кармен. — Той, коли група їде сюди?
Фок дістав з наплічника ноутбук. Знайшов флешку, яку дав йому працівник заправки, й розвернув екран так, щоб і Кармен бачила. Вона підсунулася ближче.
Запис був кольоровий, але на екрані все одно домінували сірі барви, бо камера була спрямована на заасфальтоване подвір’я біля колонок. Звуку не було, але картинка — нормальної якості. Запис містив останні сім днів, і поки Фок прокручував до четверга, на екрані швидко миготіли машини. Коли на часовій мітці була приблизно середина дня, Фок увімкнув перегляд, і кілька хвилин вони з Кармен дивилися.
— Ось, — нарешті вказала Кармен на мінівен, який під’їхав до заправки. — Це ж він, правда?
Зйомка велася згори, непорушною камерою; на екрані відчинилися дверцята водія. Виліз Чейз. Нескладно було впізнати його довготелесу фігуру, коли він підійшов до колонки.
На екрані відчинилися середні дверцята мінівена, безшумно сіпнувшись на завісах. Виліз азіят, за ним — двоє темночубих хлопців і лисуватий чоловік. Лисань рушив до крамниці, а решта троє стояли гуртом, потягуючись і теревенячи. Позаду них з мінівена вилізла кремезна жінка, важко спустившись на землю.
— Джил, — промовила Кармен, а Джил Бейлі дістала телефон. Постукала по ньому, піднесла до вуха, потім відсунула й поглянула на екран. Фокові й не потрібно було чітко бачити її обличчя, щоб відчути її розчарування.
— Кому це вона хотіла додзвонитися? — спитав він. — Може, Данієлю?
— Може.
Цієї миті на подвір’я вийшла ще одна жінка — на плече їй звисав темний хвіст.
— Це Бріанна? — спитала Кармен. — Схожа на фото.
Темнокоса дівчина роззирнулася, й у цей час із мінівена вилізла третя жінка.
— Ось вона, — видихнула Кармен.
Це була Аліса Рассел; білява і гнучка, вона потягнулася, як кицька. Вона щось мовила до темнокосої дівчини, яка трималася біля неї. Вони обидві дістали телефони й дзеркально повторили всі дії Джил, які Фок і Кармен бачили хвилину тому. Перевірили, постукали, перевірили — нічого. Від розчарування легенько похилилися плечі.
Темнокоса дівчина заховала телефон, але Аліса свій так і тримала в руці. Вона зазирнула в одне з віконець мінівена, до якого з того боку притискалася дебела фігура. Запис був не настільки чіткий, щоб розгледіти дрібниці, але Фокові це нагадало розслаблену вразливість, яка буває уві сні.
Фок і Кармен дивилися, як Аліса піднесла телефон до вікна. Мигнув спалах, вона глянула на екран, а потім показала знімок чоловікам, які стояли поряд. Вони беззвучно розсміялися. Аліса показала телефон темнокосій дівчині, яка на мить застигла, а потім її рот розтягнувся в піксельній усмішці. Фігура в мінівені ворухнулася, й вікно посвітліло, а далі знов потемніло. За склом проступив натяк на обличчя: рис не було видно, але мова тіла читалася ясно. «Що відбувається?»