Аліса відвернулася, коротко відмахнувшись. «Нічого. Це просто жарт».
Обличчя залишалося у вікні, поки з крамниці не вийшов Чейз. Він був з працівником заправки. Фок упізнав його шапочку. Поки команда «БейліТенантсу» залазила назад у мінівен, двоє чоловіків розмовляли на подвір’ї.
Останньою сховалася Аліса Рассел: двері захряснулися, і її порцелянове личко зникло. Чейз ляснув працівника заправки по спині й сів на водійське сидіння. Мінівен затрусився: двигун завівся, й колеса покотилися.
Працівник заправки проводжав мінівен поглядом. Він лишився сам-один.
— Самотня робота, — зронив Фок.
— Ага.
За кілька секунд працівник розвернувся й вийшов за межі кадру, і знову подвір’я перетворилося на безлюдну сіру пляму. Фок і Кармен дивилися на екран, але нічого не відбувалося. Нарешті Кармен відкинулася назад.
— Отже, ніяких сюрпризів. Аліса — ще та сучка, любить гладити людей проти шерсті. Але ми це й так знали.
— Вона здавалася цілком розслабленою, — сказав Фок. — Набагато більше, ніж з нами.
Але це теж не так уже й дивно, подумалося йому.
Кармен, притиснувши долоню до рота, притлумила позіхання.
— Вибач, ранній підйом дається взнаки.
— Розумію.
За вікном небо стало темно-синім. У шибці вже віддзеркалювалися їхні обличчя.
— Будемо закінчувати.
— Подзвониш у контору? — запитала Кармен, підводячись, і Фок кивнув. — А завтра поїдемо в лікарню — послухаємо, що скаже Алісина асистентка. Хтозна? — похмуро всміхнулася вона. — Якби мене в корпоративному поході вкусила змія, я б розсердилася. Може, й у неї язик розв’яжеться.
Вона відчинила двері, впускаючи черговий вихор холодного повітря, й пішла.
Фок подивився на стаціонарний телефон на тумбочці. Підняв слухавку й набрав знайомий номер, і, сидячи на ліжку, почав слухати гудки, які дзвеніли за кількасот кілометрів на захід, у Мельбурні. Відповіли швидко.
Жінку знайшли? Ні. Ще ні. Контракти дістали? Ні. Ще ні. А коли будуть контракти? Фок не знав. На тому кінці лінії зависла пауза. Потрібні контракти. Так. Це нагально. Так, він розуміє. Є фактор часу, всі чекають. Так, Фок знає. Розуміє.
Фок сидів і слухав, як на нього спускають усіх собак. Іноді ствердно мугикав. Він розумів, що йому кажуть. І не дивно — він усе це вже чув неодноразово.
Слухаючи, він натрапив очима на стос карт, пошукав серед них Гіралензький хребет і розгорнув. Навігаційну сітку заповнювали криві стежки — різні шляхи в різні місця. Слухаючи телефон, Фок водив пальцем по стежках. Може, Аліса зараз там — у світлі місяця чи ліхтарика вдивляється в такі самі лінії, оглядає краєвид, намагаючись порівняти карту з реальністю? А може, шепнув якийсь голос, уже запізно. Фок сподівався, що ні.
Він глянув у вікно. Кімната була занадто яскраво освітлена, тож він побачив тільки власне віддзеркалення з телефоном у руках. Потягнувшись, вимкнув лампу на тумбочці. Темрява. Коли очі призвичаїлися, проступили синьо-чорні обриси за вікном. Можна було розрізнити вдалині початок маршруту на Мірор-Фолз. Обабіч нього, здавалося, на вітру дихають дерева.
Зненацька на початку стежки зблиснуло світло, й Фок гойднувся вперед. Що то було? В нього на очах з-за дерев з’явилася постать, похиливши голову та скулившись від негоди; вона швидко простувала на турбазу, долаючи опір вітру. Майже бігла. Під ногами в неї танцював тонкий промінь ліхтарика.
Для прогулянки надто темно й холодно. Фок підвівся й, досі притискаючи трубку до вуха, притулився обличчям до шибки. В темряві, ще й з такої віддалі, риси обличчя неможливо було розрізнити. Але це жінка, подумалося йому. Щось у ході натякало саме на це. Одяг не відбивав світла. Хай хто ця людина така, але точно не з офіційної пошукової команди.
Монолог, що лився Фокові у вухо, почав затихати.
Дістаньте контракти. Так. Чимшвидше. Так. Не підведіть нас. Ні.
Клац — і все закінчилося, принаймні на сьогодні. Фок стояв з мовчазною трубкою в руці.
Постать за вікном ішла по самому краю доріжки, уникаючи світла, що лилося з адмінкорпусу на стоянку. Вона — чи все-таки він? — завернула за ріг і зникла з очей.
Фок повісив трубку й подивився на марний у цих краях мобільний, який лежав поряд зі стаціонарним, «...завдати їй болю...» Секунду повагавшись, він схопив ключі й відчинив двері. Проклинаючи, що номер розташований так далеко, він побіг доріжкою, і крижане повітря, заповзаючи під одяг, холодило шкіру. Слід було прихопити куртку. Завернувши за ріг адмінкорпусу, він оглянув порожню стоянку, не певен, що саме сподівався побачити.
Там нікого не було. Фок зупинився й дослухався. Вітер глушив усі кроки. Фок підтюпцем піднявся сходами в адмінкорпус; з кухні долинув брязкіт начиння й далекі голоси. За конторкою самотою сиділа інша людина — жінка.
— Сюди ніхто щойно не заходив?
— Ну, ви ж.
Фок кинув на неї несхвальний погляд, і вона похитала головою.
— За останні десять хвилин ніхто не заходив.
— Дякую.
Він знову вийшов надвір. Відчуття було, наче він пірнає в басейн, і Фок обхопив себе руками. Подивився на буш, а тоді, похрустуючи гравієм, пішов через стоянку до початку маршруту.
Попереду стояла темрява, позаду сяяло світло. Озирнувшись через плече, Фок побачив удалині, як йому здалося, вікно власного номера: порожній квадрат. Стежка під ногами вся була затоптана слідами. Почувся шурхіт, і над головою метнувся кажан — рвані обриси на тлі нічного неба. А більше на стежці нікого не було.
Вітер кусав шкіру; Фок повільно розвернувся по колу. Він стояв сам-один. Хай хто тут пробігав, він уже зник.
День 2. Ранок п’ятниці
Брі пітніла. Попри холод, шкіра була липка, а з пор відгонило перегаром. Це було огидно.
Відколи Брі прокинулася, в неї боліла голова. Поки згортали табір, біль посилився: все це забирало цілу вічність — набагато довше, ніж очікувалося. Лише Аліса, здавалося, квапиться вирушати далі. Брі бачила, як вона з такою силою заштовхала намет у чохол, що той мало не репнув. Брі не пропонувала допомогу. В неї і з власним наметом мороки вистачає.
Нарешті застебнувши змійку, розпашіла Брі, сховавшись за дальнім деревом, беззвучно виблювала. Скільки вона вчора випила? Вона не пригадувала, щоб доливала собі, але й не пригадувала, щоб пластянка була порожня. Це все кляті чоловіки винні, подумала вона, відчуваючи укол злості. Не так на них, як на себе. Зазвичай у таких справах вона поводиться обережніше.
А зараз Брі, витираючи краплю поту з ока, дивилася в спину Алісі. Та вирвалася вперед одразу після виходу, й цього разу Брі заледве за нею встигала. Аліса бачила, скільки вона вчора випила? Брі сподівалася, що ні. Більшість часу Аліса провела за розмовою з Данієлем, подалі від товариства. Коли Брі, в якої вже трохи кружляло в голові, побачила Алісу вдруге, та прямувала до наметів. Учора Брі вдалося проскочити, але сьогодні вона все одно за це розплачується.
Цього ранку вони двічі натикалися на розвилку, і двічі Аліса зупинялася й озиралася. Брі, стараючись не зважати на каміння, яке гримотіло в голові, звірялася з картою й показувала потрібний напрямок. Аліса, кивнувши, без єдиного слова рушала далі.
Позаду почувся приглушений стогін. Це міг бути хто завгодно. Починають здавати плечі, ноги й нерви, подумалося їй. Кілька кілометрів тому стежка звузилася, й жінки вишикувалися вервечкою. Дорога йшла вгору, а це не сприяло розмовам. Аліса попереду в черговий раз зупинилася, бо стежка зробила плавний поворот і, розширившись, роздвоїлася. Позаду знову почувся стогін. Цього разу точно Джил.
— Постривайте, — гукнула Джил. — Зробімо зупинку на обід.
Брі полегшено видихнула, але Аліса звірилася з годинником.
— Ще рано, — крикнула вона у відповідь.
— Не так уже й рано. І тут гарне місце.