— Поки ми не заблукали, вона поводилася, як завжди, правда. Вона любить попиляти, але в тому поході ми всі були не в гуморі. А коли ми заблукали... — Брі похитала головою. — Перелякалися всі.
— А вона не висловлювала особливого занепокоєння? — провадила Кармен. — Ну, крім того, що ви загубилися, звісно?
— Тобто?
— Це може бути що завгодно. Проблеми вдома, на роботі, з колегами?
— Ні. При мені не висловлювала.
— А ви як людина, яка добре її знала, — мовила Кармен, — нічого такого не відчули?
— Ні.
— А на роботі? Ще до походу? Не було дивних прохань чи зустрічей, які привернули вашу увагу?
— А який стосунок це має до того, що трапилося тут?
— Може, й не має, — сказав Фок. — Ми просто намагаємося збагнути, що могло трапитися.
— Я вам можу точно сказати, що трапилося, — обличчям Брі пробігла якась хмарка. — І не з моєї провини.
— Що саме не з вашої провини?
— Ми загубилися. Це все через ту дурнувату стежку кенгуру, на яку ми натрапили другого дня. Так сказали в поліції. Сказали, що там легко було помилитися... — Брі замовкла, і якийсь час чувся тільки тихенький писк лікарняної апаратури. Нарешті дівчина зітхнула. — Не треба було обирати мене штурманом. Я взагалі на цьому не розуміюся. Мене на півдня відіслали на курси, де що двадцять хвилин робилися перерви на каву, і я мала одразу стати фахівцем?
Вона ворухнула пораненою рукою — і скривилася, а чоло зросилося потом.
— А що сталося, коли ви збагнули, що зійшли з маршруту? — запитав Фок.
— Далі все полетіло шкереберть. Ми так і не знайшли місце другого привалу, тож того вечора не отримали харчі. А наші запаси вже вичерпувалися. Через нашу дурість зіпсувалися намети, — реготнула вона. — Кумедно навіть, як усе швидко почало розвалюватися. Але ми не могли міркувати тверезо, тож раз у раз припускалися помилок. Важко пояснити, яке там виникає відчуття... неначе ми — останні люди на світі.
— А як Аліса зреагувала на те, що ви заблукали? — запитав Фок.
— Вона постійно командувала, що нам робити. У стресових ситуаціях вона доволі агресивна. В шкільні роки вона багато ходила в походи — рік училася в одному з отих відділень у буші. Мабуть, думала, що через це її мають усі слухатися. Не знаю, — зітхнула Брі. — Мабуть, і мали б. Але Лорен... Лорен Шо, знаєте?.. вона теж була в нашій групі й теж провела рік у буші, й вона схвалювала далеко не всі Алісині рішення. Як-от коли ми третього дня натрапили на ту колибу. Ну, вона була жахлива. Мені там зовсім не подобалося, але ж довелося обирати менше лихо. Погода почала псуватися, потрібен був якийсь прихисток. Отож ми зосталися, — Брі зробила паузу. — Аліса єдина не хотіла залишатися.
— Але не змогла переконати вас піти? — запитав Фок.
— Так. І її це зовсім не тішило. Вона сказала, що знає, як звідти вибратися, хотіла йти далі. Але ми відмовилися. Ми ж саме через це й ускочили в халепу. Через те, що просто сліпо йшли. Почалася сварка. Аліса сказала, що сама піде, але Джил її не відпустила. А вранці, коли ми прокинулися, виявилося, що Аліса забрала телефон і зникла.
— А Джил Бейлі пояснила, чому не хоче відпускати Алісу? — перепитала Кармен.
— Бо це було небезпечно, звісно. І, як виявилося, вона не помилялася.
Брі переводила погляд з Кармен на Фока і назад — чи не збираються вони заперечити.
— А як ви діяли, зрозумівши, що її немає? — нарешті поцікавився Фок.
— Це не мене треба питати, — похитала головою Брі. — Я думала, що прокинулася перша, й пішла в кущики. Повертаючись назад, я перечепилася. Спершу не зрозуміла, що саме сталося: я подумала, що впала рукою на щось гостре. Бите скло абощо. А потім побачила, як тікає змія, і все збагнула.
Брі так закусила нижню губу, аж та побіліла. Дивилася вона невидющим поглядом крізь Фока й Кармен.
— Я думала, що там і помру. Була впевнена. Нам казали, що там трапляються тигрові змії. Я гадки не мала, де ми опинилися. Думала, вже ніколи не побачу рідних, не зможу попрощатися з мамою, — вона судомно вдихнула. — Пам’ятаю, як у мене запаморочилося в голові й забило дух. Лікар каже, що в мене, мабуть, був просто напад паніки, але тоді я гадала, що це через отруту. Мені чимось перетягнули руку. Все боліло. Навіть не знаю, в яку мить я збагнула, що Аліси немає.
Брі поторсала пов’язку.
— Коли всі вирішили, що треба йти — йти без неї, — я не сперечалася. Дибала, куди скажуть. Лорен вела нас на північ, поки ми не вийшли на дорогу. Я все це погано пам’ятаю. Лікар каже, що в мене, певно, був шок. Мені чомусь зайшло в голову, що Аліса побігла вперед, щоб викликати допомогу, й чекатиме на нас на умовленому місці, — опустила погляд Брі. — Здається, я навіть питала про неї, але в голові в мене стояв туман. Я сама не тямила, що роблю.
Нарешті сльози пролилися, й Фок простягнув їй серветку. Вони з Кармен, слухаючи дзуміння апаратури, чекали, поки Брі витре очі.
— В Аліси був телефон, — сказала Кармен. — При вас вона з кимсь розмовляла?
— Ні, — швидко відповіла Брі. — Ну, тобто, намагання додзвонитися були. Вона декілька разів набирала три нулі, проте так і не пробилася. Телефон там не працює.
— Але, залишивши вас, вона забрала його з собою?
— Ну, — легенько знизала плечима Брі, — це ж її був.
З довгим розпущеним волоссям і забинтованою рукою вона, спираючись на подушку, здавалася тендітною. Ці її поламані нігті, ця історія...
— Ви кажете, що добре знали Алісу, — мовив Фок. — Ви здивувалися, коли вона вас покинула?
— За звичайних обставин я б здивувалася, — подивилася на Фока Брі розширеними очима. «А вона вміє брехати чоловікам». Ця думка з’явилася нізвідки. — Але ж я кажу: там усе по-іншому. Шкода, що ми її не послухалися. Може, тоді б нічого з цього взагалі не трапилося.
— Але ж тоді, може, зараз шукали б вас усіх.
— Може. Але, можливо, це було б краще, ніж те, що тепер.
Вона ворухнула забинтованою рукою — й обличчя сіпнулося від болю. Фок і Кармен обмінялися поглядами.
— Мабуть, поки що це все. Дамо вам перепочити, — мовила Кармен, підводячись. — Дякуємо, Бріанно.
Дівчина кивнула. Тіні в неї під очима потемніли порівняно з тим, як було на початку розмови.
— Якщо побачите мою сестру, то скажіть їй або привести медсестру зі знеболювальним, або до біса забиратися, щоб мені могли поставити крапельницю.
В палаті було прохолодно, але Фок, зачиняючи двері, побачив, що чоло Брі знову зросилося потом.
День 2. Пообіддя п’ятниці
Бліде сонце перетнуло вузьку смужку неба, а ноги вже провалювалися в траву по кісточки, коли хтось нарешті промовив:
— Так і має бути?
То була Джил, і Бет, почувши ці слова, беззвучно видихнула з полегшенням. Вона вже двадцять хвилин хотіла запитати те саме, але не наважувалася. Брі б її придушила.
Сестра зупинилася й озирнулася.
— Та начебто все правильно.
— Начебто? Чи правильно?
— Правильно, — невпевнено відгукнулася Брі. Вона поглянула на карту. — Повинно бути. Ми ж ніде не звертали.
— Я розумію. Але... — Джил обвела рукою краєвид. Стежка заросла травою, а дерева з кожним кроком змикалися дедалі щільніше. Байдуже, що там каже карта, але відчуття було, що все неправильно.
Навкруги цвірінькали, перегукуючись, пташки. Бет не могла позбутися враження, що навколо перемовляється буш.
— За цілий день нам не трапився жоден прапорець, — сказала Джил. — Востаннє ми його бачили вчора на дереві.
Загалом їх повинно бути шість. За цей час ми мали б уже хоч один побачити. Щонайменше один.
— Можливо, на тій розвилці по обіді ми звернули не туди. Можна мені поглянути? — Аліса висмикнула карту з пальців Брі, не встигла та й озватися. Брі так і застигла з витягнутою рукою, геть розгублена. Бет ловила її погляд, але так і не впіймала.
— Дивіться, — хмурилася Аліса над картою. — Точно кажу, що ми помилилися. Я відчувала, що якось занадто швидко ми дійшли.
— Я справді не...
— Брі, — урвала її Аліса. — Ми не там, де треба.