На якусь мить у буші запанувала дивна тиша, і Бет поглянула на евкаліпти. Кора звисала клаптями, як полущена шкіра. Вони здавалися дуже високими й підступали дуже близько. «Ми як у клітці», — зненацька подумалося їй.
— Що далі? — спитала Джил, і в її голос закралася нова нотка, яку Бет не могла розшифрувати. Це ще не страх — поки що ні. Мабуть, занепокоєння. Глибока зацікавленість.
Аліса простягнула карту, показуючи Джил.
— Якби ми повернули правильно, опинилися б отут, — указала Аліса. — А якщо неправильно, то не знаю. Ми, швидше за все, десь у цих краях, — вона обвела пальцем кружечок на карті.
Джил нахилилася ближче, ще ближче, й у кутиках її очей поглибилися зморшки.
Вона не може нічого роздивитися на карті, збагнула Бет. Мабуть, занадто дрібний шрифт. Джил водить очима по аркушу, але це все одно що дивитися на порожню сторінку. Бет бачила, як її бабуся отак вдавала, що читає, не воліючи зізнаватися, що через далекозорість нічого не бачить. Поки Джил доволі переконливо прикидалася, що роздивляється карту, Аліса з цікавістю на обличчі спостерігала за нею. Вона теж усе зрозуміла, подумалося Бет.
— Гм-м-м, — гмикнула Джил ухильно й передала карту Лорен. — А ти що скажеш?
Лорен трохи здивовано взяла карту. Схиливши голову, забігала очима по паперу.
— Ні, мені теж здається, що ми не там, де треба, — сказала вона. — Вибач, Брі.
— І що нам робити? — поглянула на неї Джил.
— Думаю, слід розвертатися і спробувати повернутися власними слідами.
— Господи, — застогнала Аліса. — Це забере цілу вічність. Ми ще декілька годин тут будемо соватися.
— Ну, — знизала плечима Лорен, — не знаю, які ще в нас є варіанти.
Джил крутила головою, переводячи погляд з однієї жінки на другу, немов на тенісному турнірі. Брі стояла всього за метр-два від них, але було враження, наче вона невидима.
Аліса знову поглянула на стежку.
— Та й чи зможемо ми взагалі повернутися? Стежка ледве означена. Можемо збитися з неї.
Бет здригнулася: Аліса мала рацію. Озирнувшись, вона побачила, що стежка по краях немов розмита та зливається з краєвидом. Бет автоматично намацала цигарки. В кишені немає. У неї закалатало серце.
— Гадаю, все одно це найкращий варіант, — сказала Лорен. — Принаймні найбезпечніший.
— Ми згаємо декілька годин, — подивилася Аліса на Джил. — І знову до привалу дійдемо вже в темряві, це точно.
Джил глянула на свої нові черевики, й Бет зрозуміла: ідея накинути ще декілька кілометрів її не радує. Джил розтулила рота. Знову стулила й коротко похитала головою.
— Ну, не знаю, — нарешті мовила вона. — А яка альтернатива?
Аліса роздивилася карту, а потім підвела примружені очі.
— Хтось ще чує плюскіт струмка?
Бет затамувала подих. Стугоніння крові у вухах майже цілковито заглушувало слабеньке жебоніння води. Господи, вона геть не в формі. Інші бодай одразу ж закивали.
— Якщо ми звернули не туди ось тут, то це має бути оцей струмок, — вказала Аліса на карту. — Судячи зі звуку, він неподалік. Можемо орієнтуватися на нього. Якщо зрозуміємо, де ми, то скоротимо навпростець і вийдемо на потрібну стежку.
Лорен схрестила руки на грудях, зауважила Бет, а вуста стиснула в тонку лінію.
— Ти думаєш... — Джил прокашлялася. — Ти впевнена, що ми зможемо тут зорієнтуватися?
— Так. Повинні зорієнтуватися.
— А ти як гадаєш? — обернулася Джил до Лорен.
— Я гадаю, що краще повернутися власними слідами.
— На Бога, та ми тут до ночі ходитимемо, — вигукнула Аліса. — Сама знаєш.
Лорен нічого не відповіла. Джил перевела погляд з однієї на другу, а потім знову опустила очі. Напружено зітхнула.
— Ходімо пошукаємо цей струмок.
Ніхто й не збирався питати думки Брі.
Бет рушила за всіма, й жебоніння води почало гучнішати. Воно зовсім не схоже було на дудніння вчорашнього водоспаду: не таке виразне й більш приглушене. Перетнувши перелісок, Бет побачила, що вони опинилися на глинистій кручі.
Під ногами обривалася земля, а більш як за метр унизу виднілася мулиста коричнева стрічка. Дивлячись на воду, Бет подумала, що це радше річечка, ніж струмок. Після дощу вона стала повноводішою й, хлюпаючи в берег, залишала по собі шумовиння. На поверхні крутився мотлох, натякаючи, що течія тут сильна.
Аліса зосереджено вивчала карту, а Джил і Лорен спостерігали за нею. Брі з покинутим виглядом крутилася поряд. Бет зняла наплічник і застромила в нього руку, шукаючи пачку цигарок. Не змогла знайти, і, попри холод, долоні в неї спітніли. Вона ще глибше запхала руку. Нарешті пальці намацали знайому форму, й Бет висмикнула руку, тягнучи заодно одяг і різні дрібниці.
Дівчина запізно помітила, як до берега покотився блискучий металевий балончик. Вона простягнула руку, але він був уже задалеко: ще раз перекотився й упав з кручі.
— Чорт!
Вона запхнула цигарки в кишеню й кинулася за балончиком.
— Що це було? — відірвала Аліса колючий погляд від карти.
— Не знаю, — визирнула з кручі Бет і видихнула з полегшенням. Хай що це таке, а воно зависло над водою у сплетенні голого гілля.
— Чудово, — сказала Аліса, яка вже теж дивилася вниз. Та всі дивилися. — Це газовий балончик для пічки.
— Ба... що? — Бет бачила, як з кожним погойдуванням гілок щось поблискує.
— Балончик. Для пічки, — повторила Аліса. — Нам він потрібен на вечір, щоб зварити їсти. І на завтрашній ранок. Господи, Бет! Як ти його впустила?
— Я гадки не мала, що він у мене.
— Ми ж розділили спільні речі, ти знаєш.
Уламок дерева, що плавав у воді, врізався в гілля. Балончик загойдався, але втримався.
— А без нього можна обійтися? — спитала Джил.
— Ні, якщо ми сьогодні хочемо повечеряти.
Ще один сплеск води — і балончик знову хитнувся. Бет відчувала на собі Алісині очі. Вона дивилася прямо на повноводу річку, добре знаючи, що буде далі. Аліса ззаду підійшла впритул, і Бет відчула, як її у спину штовхає невидима рука.
— Діставай.
Розділ 10
Бет стояла під дверима лікарні, притулившись до стіни, сховавши в кишеню одну руку та приплющивши очі, а перед її обличчям клубочився дим. Побачивши Фока й Кармен, вона трішки випросталася.
— Ви вже закінчили? — гукнула вона. — Як Брі?
— Так собі, — мовила Кармен, підходячи до неї. — Просила нагадати вам, щоб ви запитали в медсестри знеболювальне.
— Я запитала. Ще зарано. Вона ніколи не слухає мене, — Бет, відвернувшись, видихнула дим і почала розганяти рукою повітря. — Які новини про Алісу? Досі нічого?
— Наскільки ми знаємо — нічого, — відповів Фок.
— Чорт, — вилаялася Бет, знімаючи з нижньої губи шматочок тютюну. Вона глянула на дерева, які наповзали на лікарняну стоянку. — Цікаво, що з нею трапилося.
— А ви як гадаєте?
Бет задивилася на цигарку.
— Потому як вона пішла? Хтозна. Там що завгодно може статися. Ми всі намагалися її відрадити.
Фок спостерігав за нею.
— А чим ви займаєтеся в «БейліТенантсі»?
— Обробкою даних і архівацією.
— Справді? А що це означає?
— Саме це й означає. Систематизую документи, вношу дані й забезпечую доступ партнерів до потрібних їм документів.
— Тобто ви маєте доступ до всіх даних компанії?
— Тільки до відкритих. Є конфіденційні папери й таємні архіви, доступ до яких мають лише старші партнери.
— Ви з Алісою Рассел часто перетиналися на роботі?
— Ну, іноді, — озвалася Бет без ентузіазму в голосі. — Вона частенько спускалася в архів, запитувала то те, то се.
Фок відчув, як Кармен стрепенулася.
— А коли вона спускалася до вас, ви з нею розмовляли? — безбарвно запитала вона. — Не цікавилися, що саме вона шукає?
Бет схилила голову набік, і на її обличчі щось промайнуло. Оглядність, здається.
— Ні, в архіві вона ні з ким не розмовляла, тільки якщо без цього ніяк. Усе одно для мене ці всі дані — китайська грамота. Мені замало платять, щоб я ще вдумувалася.