— Треба їхати, — мовив Фок. Забравши в Кармен ключі, він сів за кермо пошарпаного бурякового легковика. Завів мотор. Усе було як рідне. — Колись у мене була така автівка.
— Але тобі стачило розуму її позбутися? — всілася Кармен на пасажирське сидіння.
— Не з власної волі. На початку року її пошкодили в моєму рідному містечку. Таке собі «ласкаво просимо» від парочки краян.
Вона з легенькою посмішкою глянула на нього.
— А, так! Чула про це. Мабуть, можна вжити і слово «пошкодили».
Фок, відчуваючи укол жалю, провів рукою по керму. Нова машина в нього непогана, але це трохи не те.
— Ну, все одно це машина Джеймі, — мовила Кармен, коли він рушив з місця. — Вона для довгих віддалей краща за мою.
— Ясно. Як Джеймі?
— Нормально. Як завжди.
Насправді Фок гадки не мав, як це — «завжди». Нареченого Кармен він бачив лише раз. М’язистий парубок у джинсах і футболці, Джеймі займався маркетингом у компанії з виробництва спортивних напоїв. Він потиснув Фокові руку і вручив пляшку блакитної газованки, яка мала підвищити його працездатність. Його усмішка здавалася щирою, але було в ній ще щось: одним поглядом він окинув Фокову худу фігуру, білу шкіру, біляве волосся й обгорілу руку. Фок здогадався, що то було полегшення.
На панелі дзенькнув його мобільний. Відірвавши очі від порожньої дороги, Фок перевів їх на екран, а потім передав телефон Кармен.
— Це мейл від сержанта.
Кармен відкрила повідомлення.
— Ага, він пише, що на відпочинку було дві групи — чоловіча й жіноча, і вони йшли різними маршрутами. Він надіслав імена жінок з групи Аліси Рассел.
— Обидві групи — це «БейліТенантс»?
— Схоже на те.
Діставши власний телефон, вона знайшла сайт компанії «БейліТенантс». Краєм ока Фок побачив на екрані чорно-срібну назву спеціалізованої бухгалтерської фірми.
— О’кей. Бріанна Маккензі й Бетані Маккензі, — прочитала Кармен з Фокового телефону. — Бріанна — Алісина асистентка, правильно? — Кармен пробіглася пальцями по екрану. — Так, це вона. Боже, з такою зовнішністю їй би вітаміни рекламувати.
Вона простягнула телефон, і Фок зиркнув на офіційну світлину сяючої дівчини років двадцяти п’ятьох. Він одразу зрозумів, що саме мала Кармен на увазі. Навіть у різкому офісному світлі Бріанна Маккензі випромінювала здоров’я: вона явно щоранку бігає, цілеспрямовано займається йогою і щонеділі сумлінно ополіскує бальзамом своє блискуче чорне волосся, яке збирає у хвіст.
Забравши телефон, Кармен знову постукала по екрану.
— Про другу нічого немає. Про Бетані. Вони сестри, як гадаєш?
— Можливо.
Ймовірно, навіть близнючки, подумав Фок. Бріанна й Бетані. Брі й Бет. Він перевірив звучання. Імена дуже пасували в парі.
— Потім дізнаємося, що там з нею, — сказала Кармен. — Далі Лорен Шо.
— Ми вже з нею стикалися, ні? — мовив Фок. — Середня керівна ланка?
— Так, вона... Господи, правильно, голова відділу стратегічного планування, — Кармен знову простягнула телефон. — Хай що воно означає.
Хай що воно означало, а худе обличчя Лорен було непроникне. Важко було вгадати її вік, але Фок припустив, що їй років сорок п’ять, може, навіть під п’ятдесят. Волосся каштанове, світло-сірі очі дивляться прямо в камеру, вираз серйозний, як на фото в паспорті.
Кармен повернулася до переліку імен.
— Ха!
— Що?
— Тут пишеться, що з ними була і Джил Бейлі.
— Справді? — Фок не відривав очей від дороги, але тривожна грудка, яка засіла в грудях ще звечора, запульсувала й почала рости.
Кармен і не відкривала світлину Джил. Вони з Фоком обоє добре пам’ятали крупні риси обличчя голови фірми. Цьогоріч їй виповнюється п’ятдесят, і попри дорогий одяг і зачіски, їй не даси ані на день менше.
— Джил Бейлі, — промовила Кармен, прокручуючи далі повідомлення від сержанта. Раптом її великий палець завмер. — Чорт, у чоловічій групі був її брат.
— Ти впевнена?
— Ага, Данієль Бейлі, генеральний директор. Написано чорним по білому.
— Щось мені це зовсім не подобається, — сказав Фок.
— Мені теж. Усе це мені не подобається.
Кармен замислено поцокала нігтями по екрану.
— Гаразд. У нас недостатньо інформації, щоб робити висновки, — зрештою промовила вона. — Не зрозуміло, що стоїть за тим повідомленням на автовідповідачі. З кожного погляду — реальності й статистики — Аліса Рассел, швидше за все, випадково збилася з маршруту й заблукала.
— Так, швидше за все, — озвався Фок. Але він не почув упевненості ні у своєму, ні в її голосі.
Вони все їхали і їхали, за вікнами пролітали краєвиди, радіостанції потихеньку змовкали. Кармен крутила ручку, поки не знайшла тріскучу коротку хвилю. Передавали щогодинні новини — звук то зникав, то з’являвся. Мельбурнська туристка досі не знайшлася. Дорога плавно звернула на північ, і на обрії Фок побачив Гіралензький хребет.
— Ти тут бувала? — запитав він, і Кармен похитала головою.
— Ні. А ти?
— Ні.
Тут він не бував, але він виріс у дуже схожій місцевості. Віддалені терени, густо порослі бушем, який, проковтнувши, так легко не відпустить.
— Історія цього місця трохи вибиває мене з колії, — провадила Кармен. — Знаю, це дурість, але...
Вона стенула плечима.
— А що зрештою стало з Мартином Ковачем? — запитав Фок. — Він і досі під замком?
— Точно не знаю, — відповіла Кармен і знову пробіглася пальцями по екрану телефону. — Ні. Він мертвий. Помер три роки тому у в’язниці, у віці шістдесяти двох років. Знаєш, а я пригадую. Тут пишуть, що він побився зі співкамерником, вдарився головою об підлогу й помер, так і не отямившись. Мені його зовсім не шкода.
Фок розділяв її почуття. Перше знайдене тіло належало двадцятирічній мельбурнській учительці-практикантці, яка поїхала в гори на вихідні подихати свіжим повітрям. Її випадково знайшли інші туристи, але було запізно. Змійка в неї на шортах була розірвана, а наплічник з припасами зник. Вона була боса, а шию туго стягували шнурки.
Лише за три роки, коли знайшли ще два жіночі тіла, а одна жінка зникла безвісти, у зв’язку з убивствами вперше випливло ім’я сезонного робітника Мартина Ковача. На той час шкода вже була непоправна. Над мирним Гіралензьким хребтом нависла гнітюча тінь, і виросло ціле покоління (до нього належав і Фок), у якого на згадку цієї назви пробігав по спині холодок.
— Схоже, Ковач помер, так і не зізнавшись у нападах на цих трьох жінок, — сказала Кармен, і далі читаючи з телефону. — А четверту взагалі не знайшли. Сару Сонденберг. Сумна історія. Їй було всього вісімнадцять. Пам’ятаєш, як її батьки виступали по телевізору зі зверненнями?
Фок пам’ятав. Два десятиліття минуло, а він і досі внутрішнім зором бачив відчай в очах її батьків.
Кармен спробувала прокрутити сторінку вниз, тоді зітхнула.
— Перепрошую, зависло. Сигнал зникає.
Фок не здивувався. Тінь він дерев уздовж дороги відрізала ранкове світло.
— Схоже, ми вже виїжджаємо за межі покриття.
Далі, до самого з’їзду з траси, вони мовчали. Кармен дістала карту й показувала дорогу, а путівець дедалі вужчав, у той час як гори у лобовому склі збільшувалися. Проїхали рядок крамничок, які торгували листівками й похідним обладнанням. З боків їх підпирали маленький супермаркет і самотня заправка.
Фок перевірив рівень пального в баку й увімкнув поворот. Поки заправлялися, вони з Кармен вийшли з машини, позіхаючи: ранній підйом давався взнаки. Тут було холодніше, морозне повітря кусалося. Залишивши Кармен потягуватися, Фок пішов платити.
Тиждень не голений касир був у лижній шапочці. З наближенням Фока він трішки випростався.
— Ідете в заповідник? — заговорив він з квапливістю людини, яка зголодніла за спілкуванням.
— Так.
— Шукати зниклу жінку?
Фок аж кліпнув.
— Узагалі-то так.
— Купа народу з’їжджається на її пошуки. Людям кинули клич. Учора долучилося, либонь, людей зо двадцять. Цілий день як у годину пік. І сьогодні не краще, — зачудовано похитав він головою.