— Є сигнал? Ти комусь додзвонилася? — Лорен потягнулася до телефону, але Аліса відсмикнула руку.
— Занадто слабкий. Не думаю, що мене почули.
— Дзвони на три нулі, — знов потягнулася Лорен.
Аліса на крок відступила.
— Я дзвонила. Зв’язок обривається.
— Чорт. То з ким ти розмовляла?
— З автовідповідачем. Але не думаю, що вдалося залишити повідомлення.
— Для кого?
— Ні для кого. Це стосується Марго.
Лорен дивилася на Алісу, поки та не зустрілася з нею очима.
— Що таке? — огризнулася Аліса. — Я ж тобі казала — я вже намагалася дзвонити в рятувальну службу.
— Тут майже нема сигналу, а батарея практично розряджена. Слід її економити.
— Я знаю. Але це було важливо.
— Віриш ти чи ні, та є речі, важливіші за твою кляту доньку.
Аліса нічого не відповіла, але телефон притискала до себе.
— Гаразд, — змусила себе Лорен глибоко вдихнути. — Як тобі вдалося забрати телефон, не збудивши Джил?
Аліса мало не розсміялася.
— Вчора ця жінка проспала грозу. Важко було очікувати, що вона прокинеться, бо хтось ворухнув її куртку.
Лорен не сумнівалася. Джил завжди спала краще за всіх. Лорен поглянула на другу Алісину руку.
— Іти забрала ліхтарик Бет.
— Він мені потрібен.
— Це єдиний робочий ліхтарик у нас.
— Саме тому він мені й потрібен, — Аліса уникала її очей. У темряві загойдалося світло ліхтарика. Решта стежки тонула в пітьмі.
Лорен побачила під каменем Алісин наплічник. Вона зібралася в дорогу. Лорен ще раз глибоко вдихнула.
— Слухай, потрібно всіх збудити. Вони повинні знати про сигнал. Я не скажу їм, що ти намагалася втекти.
Аліса нічого не відповіла. Натомість сховала телефон у кишеню джинсів.
— Алісо. Господи! Ти й досі серйозно думаєш утекти?
Нахилившись, Аліса підняла рюкзак. Повісила на плече. Лорен схопила її за руку.
— Відпусти, — вирвала руку Аліса.
— Іти самій небезпечно. Та й нарешті з’явився сигнал. Це допоможе знайти нас.
— Не допоможе. Він надто слабкий.
— Бодай якийсь! Алісо, вперше за кілька днів у нас з’явився шанс.
— Не репетуй, добре? Слухай, я не можу чекати, поки нас знайдуть.
— Чому?
Відповіді не було.
— Господи Боже, — спробувала опанувати себе Лорен. Вона чула, як у грудях калатає серце. — Куди ти взагалі зібралася?
— Піду на північ, як слід було давно зробити. Ти знаєш, що це спрацює, Лорен, але не хочеш зізнатися собі, бо тоді доведеться спробувати.
— Ні. Я не хочу пробувати, бо це небезпечно. Особливо на самоті. Ти йдеш насліпо, в тебе навіть компаса немає... — Лорен намацала пластикове кружальце у себе в кишені.
— Якщо ти так за мене хвилюєшся, дай мені компас.
— Ні, — Лорен стиснула його в кулаці. — Нізащо.
— Я так і думала. Хай там як, а ми знаємо, що ця стежка веде на північ. Коли треба, я здатна зорієнтуватися. Навчилася в «Макалластері».
Клятий «Макалластер»! Лорен відчула, як у неї на згадку цієї назви стиснулося в грудях, а кров запульсувала трохи швидше. Тридцять років тому в чорта на рогах вони стояли так само близенько. Вправа на довіру. Лорен із зав’язаними очима, смутна і стужена за рідною домівкою, раптом відчуває щире полегшення, коли її торкається тверда Алісина рука, а у вусі звучить її впевнений голос.
«Тримаю. Сюди».
«Дякую».
Аліса веде перед, а Лорен рухається за нею. Кроки навколо. Хихотіння. Потім знову у вусі Алісин голос. Застережливий шепіт: «Обережно».
Зненацька керівна рука злетіла, легка як повітря, і зникла. Дезорієнтована Лорен потягнулася вперед, нога зачепилася за щось просто перед нею, й Лорен охопило нудотне відчуття, що вона кудись провалюється. З усіх звуків чувся тільки приглушений сміх.
Приземлення коштувало їй тріщини в зап’ястку. Вона була рада. Це означало, що вона, скинувши пов’язку й опинившись сама-одна в густому буші в сутінках, мала добре виправдання для сліз. Хоча яке це мало значення. Минуло чотири години, перш ніж дівчата повернулися по неї. А коли таки повернулися, Аліса реготала.
«Я ж казала — обережно».
Розділ 29
Фок роздивився червоно-срібну нитку, яка застрягла в змійці на куртці Аліси Рассел, а потім розвернув екран до Кармен. Вона кліпнула.
— Чорт.
Її рука пірнула в кишеню власної куртки, й не встиг Фок і слова сказати, як вона дістала Ребеччин плетений браслет. Срібні нитки зблиснули на світлі.
— Знаю, Лорен сказала, що загубила свій, але він точно в неї був у буші?
Фок схопив власну куртку й покопирсався в ній, поки не знайшов листівку «ЗНИКЛА», яку взяв з конторки на турбазі. Він розгладив її та, уникаючи усміхненого Алісиного обличчя, натомість зосередився на останньому груповому знімку п’ятьох жінок.
Вони стояли на початку маршруту на водоспад Мірор-Фолз, Аліса обіймала Лорен за стан. Усміхалася. Лорен поклала руку Алісі на плечі, але зараз, придивившись ближче, Фок подумав, що рука їх ледве торкається. По краю рукава куртки Лорен чітко червоніла плетена стрічка, обвиваючи зап’ясток.
Кармен уже тягнулася до стаціонарного телефону, щоб подзвонити сержантові Кінгу. Якусь мить вона слухала, а потім похитала головою. Ніхто не відповідав. Вона подзвонила в адмінкорпус. Заки вона питала, хто в якому номері, Фок уже вдягнув куртку, й вони без слова вийшли з кімнати й рушили вздовж будиночків. Надвечірнє сонце вже спустилося за дерева, й зі сходу наповзала темрява.
Підійшли до номера Лорен, і Фок постукав у двері. Почекали. Ніхто не відповів. Він знову постукав, тоді натиснув на клямку. Двері розчахнулися. Кімната була порожня. Фок подивився на Кармен.
— Може, в адмінкорпусі? — припустила вона.
Фок повагався, дивлячись їй за спину. На початку стежки до водоспаду нікого не було, у сутінках заледве виднівся дерев’яний знак. Кармен зрозуміла, куди він дивиться, прочитала його думки — й на її обличчі відбилася тривога.
— Ти йди перевір, — сказала вона. — А я розшукаю Кінга, й ми тебе доженемо.
— О’кей.
Фок пошурував уперед — спочатку під ногами скреготів гравій, а потім, щойно він ступив на втоптану стежку, ноги почали трохи провалюватися в болото. Навколо нікого не було, але Фок бачив під ногами сліди черевиків. Він зайшов на маршрут.
А він не помиляється? Фок не знав. Потім йому пригадалася худенька дівчина, й червона нитка, й материн голий зап’ясток.
«Не варто недооцінювати того, на що здатні піти батьки заради дітей».
Фок прискорював і прискорював крок, а коли у вухах почав наростати гуркіт водоспаду, побіг.
День 4. Ранок неділі
— Я знайду дорогу. В «Макалластері» вже робила таке.
Лорен подивилася на Алісу.
— Ти багато чого робила в «Макалластері».
— О Боже, Лорен. Не починай знову. Я перепросила за те, що було. Багато разів... — Аліса обернулася. — Слухай. Вибач, але мені час іти.
Лорен простягнула руку й цього разу схопила Алісу за куртку.
— Тільки без телефону.
— Ні, з моїм телефоном, — відштовхнула її Аліса, й Лорен заточилася. Довгі тіні навколо хитнулися, й вона відчула хвилю злості на Алісу, яка відвернулася.
— Не йди.
— Та Господи Боже! — Аліса цього разу навіть не озирнулася. Лорен, яку заледве тримали ноги, знову кинулася вперед. Схопила рукою Алісин наплічник і смикнула назад.
— Не кидай нас.
— Господи. Ти жалюгідна.
— Агов! — Лорен відчула, як у грудях щось визріло й вибухнуло. — Не розмовляй зі мною так.
— Гаразд, — махнула рукою Аліса. — Слухай, якщо хочеш, можеш піти зі мною. Або залишитися. Або нарешті все-таки піти, коли зрозумієш, що ніхто не прийде тебе рятувати. Мені байдуже. Але мені треба йти.
Вона спробувала звільнитися, та цього разу Лорен тримала міцно.
— Не йди, — повторила Лорен, до болю стискаючи руку. В голові паморочилося. — Бодай раз подумай ще про когось, окрім себе.