— Я й думаю! Мені потрібно повернутися до Марго. Слухай, дещо сталося, і...
— І Боже збав, щось потривожить дорогоцінну Марго Рассел, — перебила її Лорен. Помітила, що регоче. Серед нічної тиші сміх звучав дивно. — Не знаю, хто з вас більше самозакоханий — ти чи вона.
— Перепрошую?
— Не прикидайся, наче не знаєш, про що я. Вона ще гірша за тебе. Ти вдаєш, ніби шкодуєш через те, якою ти була у школі — якою ти і зараз є, — але виховуєш доньку, яка точно така сама. Хочеш, щоб вона пішла твоїми стопами? Ти свого досягла.
Аліса холодно розсміялася.
— Ой справді? Хто б казав, Лорен. На себе подивися.
Запала мовчанка.
— Що?.. — розтулила рота Лорен, але слова випарувалися.
— Забудь. Просто... — Аліса стишила голос. — Не приплітай сюди Марго. Вона не зробила нічого поганого.
— Та невже?
Аліса не відповіла. Лорен поглянула на неї.
— Ти знаєш, що вона була замішана, Алісо.
— Що — в ту історію з Ребеккою? Все давно з’ясовано, сама знаєш. Школа провела розслідування. Дівчат, відповідальних за ті фото, відсторонили від занять.
— Відсторонили тих, чию провину змогли довести. Гадаєш, я не знаю, що всі вони були з компанії Марго? Вона замішана, це без питань. Мабуть, вона ще й у біса верховодила.
— Якби було так, школа повідомила б.
— Справді? Повідомила б? Скільки додаткових коштів ти пожертвувала цьогоріч, Алісо? Скільки заплатила, щоб на витівку Марго заплющили очі?
У відповідь — мовчання. В буші щось зашурхотіло.
— Що ж, я так і думала... — Лорен трусило вже так, що вона не могла дихати.
— Гей, я зі шкури пнулася, щоб допомогти тобі, Лорен. Хіба не я рекомендувала тебе на цю посаду? Хіба не я стільки разів прикривала тебе останнім часом, коли ти через неуважність припускалася помилок?
— Бо відчувала докори сумління.
— Бо ми подруги!
Лорен подивилася на неї.
— Ні. Ми не подруги.
Якусь хвилю Аліса помовчала.
— О’кей. Слухай, ми обидві засмучені. Останні дні були дуже важкі. І я добре знаю, як усе складно у Ребекки. У вас обох.
— Не знаєш. Навіть уявити не можеш, як нам було.
— Лорен, можу... — Алісині очі блищали в місячному світлі. Вона ковтнула. — Слухай, з’явилися деякі фото Марго, і...
— І що?
— І мені треба повернутися...
— І ти очікуєш, що я тепер почну перейматися, коли твоя донечка сама потрапила на камеру?
— О Господи, Лорен, будь ласка. Твоя донька була нещасна задовго до того, як почали циркулювати ті фото...
— Ні, не була...
— Була! Звісно, була! — заговорила Аліса гучним шепотом. — Шукаєш винного в Ребеччиних проблемах, а до себе не хочеш придивитися? Серйозно. Ти щиро не розумієш, звідки вона цього набралася?
У Лорен стугоніла кров у вухах. Аліса стояла зовсім близько, але її слова здавалися слабкими й далекими.
— Ні? — дивилася на неї Аліса. — Потрібна підказка? А те, що вона шістнадцять років спостерігала, як тобою попихають? Як ти дозволяєш людям переступати через себе? Ти ніколи собою не задоволена. Роками сидиш на ідіотській дієті — то худнеш, то гладшаєш. Присягаюся, що ти в житті не вчила її постояти за себе. Ти сама напрошувалася у школі й продовжуєш напрошуватися нині. Ми б могли вийти звідси за твоєю допомогою, але ти така перелякана, що не довіряєш собі.
— Я не перелякана!
— Перелякана. Ти така в біса безхарактерна...
— Ні!
— І якщо ти не бачиш, якої шкоди завдала доньці, ти гірша матір, ніж я думала, а я, коли щиро, і так думаю, що ти безнадійна.
У Лорен так гучно калатало в голові, що вона заледве чула власні слова.
— Ні, Алісо. Я змінилася. А от ти все така сама. Була стервом у школі, а тепер ще гірша.
Регіт.
— Не дури себе. Ти не змінилася. Ти така, як завжди. Це твоя природа.
— А Ребекка нездорова... — Лорен мало не задихнулася від провини, яка захлиснула горло. Вона проковтнула її. — Усе складно.
— Скільки ти платиш психотерапевту, щоб він переконував тебе в цьому? — глузливо пирхнула Аліса. — Усе не складно — це так влаштований світ, хіба ні? Гадаєш, я не усвідомлюю, що моя донька іноді поводиться, як мала стервозна інтриганка? Агресивна, маніпулятивна і яка там ще? Я не сліпа, я знаю, яка вона.
Аліса нахилилася ближче. Щоки в неї горіли. Попри холод, вона спітніла, й волосся ковтяком прилипло до чола. В очах стояли сльози.
— І Боже правий, іноді вона здатна на такі дурощі... Але я принаймні це визнаю. Я здатна підняти руку й визнати свою роль. Хочеш змарнувати тисячі доларів, намагаючись з’ясувати, чому твоя донька хвора, сумна й не їсть, Лорен?
Їхні обличчя були так близько, що хмарки дихання перемішувалися.
— Зеконом гроші й купи дзеркало. Це ти її такою зробила. Вважаєш, моя донька така сама, як я? А твоя донька така сама, як ти.
Розділ 30
Ноги ковзали на слизькій і мокрій стежці. Фок мчав як міг, важко здіймалися груди, а довге гілля намагалося спіймати і схопити його. Гуркіт водоспаду наблизився, і Фок засапано випірнув з-поміж дерев, відчуваючи, як липкий піт уже починає холодити шкіру.
Стіна води падала додолу. Фок змусив себе зупинитися й добре роззирнутися, уривчасто дихаючи та прискалюючи очі в слабкому світлі. Нікого. Оглядовий місток був порожній. Фок беззвучно вилаявся. Він помилився. «Або запізнився», — шепнув внутрішній голос.
Фок ступив на місток, зробив крок, другий і завмер.
Вона сиділа на гострому уступі на верхівці водоспаду Мірор-Фолз, майже невидима на тлі скелястого пейзажу. Ноги звисали через край, а голова похилилася: вона задивилася на білу збурену воду, яка падає в ставок унизу.
Лорен сиділа, сумна й дуже самотня, і тремтіла.
День 4. Ранок неділі
«Твоя донька така сама, як ти».
Слова ще відлунювали в нічному повітрі, коли Лорен врізалася в Алісу. Цей напад заскочив зненацька навіть саму Лорен: коли її тіло втелющилося в співрозмовницю, вони поточилися, розмахуючи руками й намагаючись за щось учепитися. Лорен відчула біль від подряпини: по правому зап’ястку проїхалися чужі пальці.
Від зіткнення в повітрі прокотилася луна, й Лорен гримнулася на землю, аж дух забило. Охнувши, вона перекотилася, відчуваючи, як у спину вгризається кам’яниста стежка, а у вухах стугонить кров.
Поряд тихо стогнала Аліса. Одна її рука лежала згори на руці Лорен, а сама вона була так близько, що крізь одяг відчувався жар тіла. Наплічник упав поряд.
— Злізай з мене, — відштовхнула її Лорен. — Ти огидна.
Аліса не відповіла — лежала обм’якнувши.
Лорен сіла, намагаючись віддихатися. Адреналін вивітрився, й вона затремтіла від холоду. Поглянула вниз. Аліса нерухомо лежала навзнак, витріщаючись у небо; повіки тріпотіли, а вуста трішки розтулилися. Вона знову застогнала, торкнувшись рукою потилиці. Лорен подивилася на камінь біля стежки.
— Що? Ти головою вдарилася?
Мовчання. Аліса кліпала, повільно розплющуючи й заплющуючи очі. Знову піднесла руку до голови.
— Чорт, — лайнулася Лорен; вона досі відчувала гнів, але тепер його приглушило каяття. Аліса, звісно, зайшла задалеко, але і вона також. Вони всі втомлені й голодні, й вона просто зірвалася. — З тобою все гаразд? Дай-но...
Підвівшись, Лорен схопила Алісу попід пахви й усадовила, обіперши спиною об камінь і підклавши збоку наплічник. Аліса повільно кліпала затуманеними очима, мляві руки лежали на колінах, зір не фокусувався. Лорен перевірила її потилицю. Крові не було.
— З тобою все гаразд. Крові немає, тебе просто оглушило. За хвильку минеться.
Ніякої відповіді.
Лорен поклала долоню Алісі на груди, перевіряючи, чи вони здіймаються. Так вона робила з маленькою Ребеккою, стоячи над колискою в передсвітанковій темряві, задихаючись від сили їхнього зв’язку і тремтячи від ваги відповідальності. «Ти дихаєш? Ти ще зі мною?» А тепер, затамувавши подих, Лорен відчула, як Алісині груди слабко здіймаються й опускають під її долонею. Вона гучно зітхнула з полегшенням.