— Алісо, телефон. Швидше! Телефон дзвонить!
Брі бачила, як він випинається у неї на стегні. Екран тріснув, але світився. Брі схопила телефон — руки трусилися так, що він мало не випав з її пальців. Він пронизливо й наполегливо дзвонив у її руці.
На тріснутому екрані світилося ім’я того, хто дзвонить. Дві літери: «А. Ф.».
Брі не знала, хто це, але їй було байдуже. Неслухняними пальцями вона тицьнула кнопку відповіді, від поспіху мало не промахнувшись. Притисла телефон до вуха.
— Алло? О Боже, будь ласка. Ви мене чуєте?
Нічого. Навіть перешкод не чулося.
— Будь ласка.
Вона відсунула телефон від вуха. Екран згас. Ім’я зникло. Батарея розрядилася.
Брі потрусила її слизькими від поту руками. Нічого. Натиснула кнопку живлення, і ще раз, і ще раз. Екран лишався порожнім.
— Ні!
В животі замлоїло — надія вислизнула, як висмикнутий з-під ніг килимок. Відвернувшись, вона виблювала жовчю в кущі; в очах пекло від сліз, а розчарування стискало груди. Чорт забирай, чому Аліса не відповіла раніше? Може, батареї б вистало навіть на один виклик допомоги. Що собі думала ця тупа сука, просто не звертаючи на телефон уваги? Тільки батарею розрядила!
Брі, у якої в горлі клекотали жовч і гнів, розвернулася поставити саме це запитання — й збагнула, що Аліса сидить у тій самій позі, прихилившись до каменя. Не ворушиться.
— Алісо?
Та не відповіла. Розслаблені руки й ноги тепер здавалися обвислими, як у ляльки. Спина вигнулася під дивним кутом, а голова відхилялася назад. Вигляд був не умиротворений, а відсутній.
— Чорт. Алісо?
Брі думала, що очі в Аліси заплющені, але зараз помітила, що повіки трішки розліплені. В сіре небо витріщалися вузенькі білі прорізи.
— Ви мене чуєте? — ледве розчула власний голос Брі, в якої гупало у голові.
Аліса не ворухнулася й не відповіла. У Брі запаморочилося в голові. Кортіло сісти поряд і просто щезнути.
Аліса й далі витріщалася приплющеними очима, й Брі більше не могла цього витримати. Вона відступила вбік, щоб не бачити її обличчя. Голова ззаду мала дивний вигляд, і Брі нахилилася роздивитися. Крові не було, але у проділі білявого волосся шкіра була плямиста й фіолетова. Брі відступила, опустивши погляд у землю.
Вона мало не проґавила річ, затиснуту між Алісою і каменем. Поперек жінки майже затуляв її. Виднівся тільки кінчик — кружечок з металевим блиском. Довгу хвилю Брі витріщалася на нього. Не хотіла його торкатися, не хотіла визнавати, що впізнала його, але вже розуміла, що не може його тут лишити.
Нарешті Брі змусила себе присісти, схопити кінчиками пальців і витягнути металевий промисловий ліхтарик. Вона знала, що збоку надряпане ім’я, але їй усе одно перехопило подих, коли у світлі зблиснув напис. «Бет».
«Це зайшло задалеко. Хай Аліса не сподівається, що може тебе залякувати і їй це отак минеться».
Піддавшись імпульсу, Брі розмахнулася та жбурнула ліхтарик, і він, завертівшись, полетів у буш. З гуркотом вдарився об щось і зник. У Брі поколювало руку. Дівчина витерла її об джинси. Поплювала на долоню й витерла ще раз. Озирнулася на Алісу. Досі сидить, досі мовчить.
У мозку Брі відчинилося двоє дверей, і вона, хитнувши головою, одні з них захряснула. Запаморочення минулося, й зненацька в голові проясніло. Треба рухатися.
Брі оглянула стежку. Нікого. Поки що. Вона точно не знала, скільки вже тут провела. Чи не чув ще хтось телефон? Вона дослухалася. Не долинало ніякого руху, але скоро всі почнуть прокидатися, якщо ще не прокинулися.
Почала з наплічника. Це було легше. Перевірила ще раз, що телефон не працює, опустила його в бічну кишеньку й узяла наплічник за лямки. Віднесла в буш на таку віддаль, щоб його не було видно зі стежки, й заховала за дерево. Випросталася — й одну жахливу хвилю не могла зорієнтуватися, в який бік стежка.
Застигнувши на місці, Брі змусила себе глибоко дихати, щоб заспокоїтися.
— Не панікуй, — прошепотіла вона. Вона знає, в який бік іти. Востаннє глибоко вдихнувши, вона змусила себе рушити в тому напрямку, з якого прийшла, через високу траву, між дерев, швидше і швидше, поки не побачила Алісу, яка сиділа під каменем.
Брі мало не стала як стій від вигляду її потилиці, від того, як злітало на вітру біляве волосся, від її жахливої непорушності. У Брі так прискорився пульс, що подумалося — зараз вона зомліє. Вона примусила себе пробігти останні кілька кроків і, поки не передумала, схопила Алісу попід пахви й потягнула.
Рухалася задки, волочачи тіло глибше в буш. Навколо вирував вітер, замітаючи сліди листям і сміттям, неначе тут ніхто й не проходив. Брі тягнула, поки не заболіли руки, в грудях не почало пекти, а сама вона, спіткнувшись, не почала падати.
Аліса — тіло — повалилася на спину, горілиць. Брі врізалася в стовбур сухостою, в очах щипало від сліз і гніву. В голові майнуло питання: це за Алісою вона плаче? Але ні, Брі знала, що плакала не через це. Принаймні тоді. Тої миті в неї вистало сліз тільки на себе, на сестру й на те, на кого вони перетворилися.
Та наче болю в серці було недосить, знагла щось вжалило її в руку.
Розділ 32
Щось привернуло Фокову увагу.
Далеко внизу, біля підніжжя водоспаду, майнула світловідбивна куртка: хтось дуже знайомою ходою випірнув крадькома з бушу. Кармен. Вона зупинилася біля водоспаду, й Фок побачив, як вона закинула голову, шукаючи їх з Лорен. У темряві неможливо було розгледіти її обличчя, але за мить вона піднесла руку. «Бачу вас». Навколо неї займали свої позиції інші поліціянти, намагаючись не привертати до себе уваги.
Лорен, схоже, нічого не помічала, й Фок був радий. Бажано, щоб вона якнайменше дивилася вниз. Крізь гуркіт водоспаду Фок почув кроки на дерев’яному містку. Лорен, мабуть, їх теж почула, бо озирнулася на звук. З’явився сержант Кінг в оточенні ще двох офіцерів. Він зупинився на відстані, підніс до вуст рацію і пробурмотів щось, чого Фок не міг розчути з такої віддалі.
— Нехай не підходять.
Обличчя Лорен було мокре, але очі сухі, а вираз такий, що Фок занервувався. Йому здалося, що він уже бачив такий вираз. Вираз людини, яка здалася.
— Добре, — сказав Фок, — але вони не зможуть триматися подалі цілу ніч. Вони захочуть з вами поговорити, і ви повинні їм дозволити. Якщо ви відійдете від краю, ми можемо спробувати все владнати.
— Аліса намагалася сказати мені про фото Марго. Може, якби я її вислухала, все було б інакше.
— Лорен...
— Що? — урвала вона його. Подивилася. — Гадаєте, здатні все виправити?
— Можемо спробувати. Обіцяю. Будь ласка. Просто повертайтеся на турбазу й поговоріть з нами. Не хочете зробити це заради себе, то... — він завагався, не впевнений, чи варто розігрувати цю карту. — У вас донька. Ви їй потрібні.
Й миттєво він збагнув, що не слід було цього казати. Обличчя Лорен напружилося, й вона схилилася вперед, а на руках, які вчепилися в уступ, побіліли кісточки.
— Не потрібна я Ребецці. Не можу я їй допомогти. Я дуже старалася — все її життя. І, Богом присягаюся, я розумію, що накоїла помилок, але я робила все, що могла, — похилила вона голову, втупившись у безодню. — Я тільки все погіршила. Як я могла так з нею вчинити? Вона ж зовсім ще дівчинка. Аліса мала рацію, — гойднулася вона вперед. — Це я в усьому винна.
День 4. Ранок неділі
Перше, що почула Лорен, розплющивши очі, це крик знадвору колиби.
Навколо був рух, хтось підвівся, залунали кроки по мостинах. Гупнули, широко розчахнувшись, двері. Лорен повільно сіла в спальному мішку. Голова пульсувала від болю, а повіки були важкі. Аліса. Вмить повернувся спогад про стежку. Лорен роззирнулася. Вона єдина залишалася в кімнаті.
Оповита жахом, Лорен зіп’ялася на ноги й підійшла до дверей. Визирнула й покліпала. На галявині зчинилася якась метушня. Лорен намагалася зрозуміти, що саме бачить. Не Алісу. Брі.
Брі звалилася біля вчорашнього кострища, притискаючи до себе праву руку. Її обличчя зблідло.