— Підніми її! — кричала Бет, намагаючись задерти сестрину руку над головою.
Джил несамовито гортала тоненький буклет. Ніхто не дивився на Лорен.
— Написано, що потрібна шина, — сказала Джил. — Знайдіть щось, щоб зафіксувати руку.
— Що? Якого типу?
— Не знаю! Звідки мені знати? Якийсь патик абощо! Та що завгодно.
— Треба йти, — кричала Бет, згрібаючи жменю поламаних гілочок. — Джил! Нам слід негайно доправити її до лікаря. Чорт, невже ніхто не проходив курс першої допомоги?
— Так, клята Аліса! — Джил нарешті обернулася до колиби й побачила на порозі Лорен. — Де вона? Збуди її. Скажи, що у нас тут зміїний укус.
У Лорен майнула сюрреалістична думка, що Джил пропонує їй піти на стежку й збудити Алісу, але натомість Джил вказувала на колибу. Мов уві сні, Лорен пірнула всередину й роззирнулася. І досі вона була тут одна-єдина. На підлозі — чотири спальні мішки. Вона перевірила всі. Порожні. Аліси немає. Вона не поверталася.
У дверях вчувся рух, і з’явилася Джил.
Лорен похитала головою.
— Її немає.
Джил застигла, а потім різко схопила з підлоги свій наплічник і спальний мішок і витрусила їх.
— Де моя куртка? В ній був телефон. Чорт! Ця сука його забрала.
Кинувши речі, вона розвернулася й вийшла, хряснувши дверима.
— Вона втекла, чорти б її вхопили, і забрала телефон, — долинув знадвору приглушений голос Джил. Лорен почула обурений зойк — то був хтось із близнючок.
Натягнувши черевики, вона видибала надвір. Вона знала, де куртка. Аліса вночі пхнула її за повалене дерево. Якби ж то Лорен узагалі не вставала в туалет! Якби ж то збудила інших, замість гнатися за Алісою в темряві. Якби ж то змогла вмовити Алісу не йти. Якби ж то все пішло по-іншому.
За поваленим деревом виднілася кольорова пляма.
— Куртка тут.
Джил вихопила в Лорен куртку й обмацала кишені.
— Ні. Вона його точно забрала.
Бет стояла над Брі, яка досі лежала на землі, але рука її була знерухомлена саморобною шиною.
— Гаразд. Які в нас варіанти? — заговорила Джил, важко сапаючи. — Ми лишаємося тут. Або розділяємося, лишаємо Брі тут...
— Ні! — в унісон вигукнули сестри.
— О’кей. О’кей, тоді доведеться йти. Ми всі допомагатимемо Брі, але в який бік... — Джил розвернулася.
— Рухаємося й далі на північ, — мовила Лорен.
— Ти впевнена?
— Так. Додержуймося плану. Постараємося триматися прямо, рухатися швидко й будемо сподіватися, що вдасться вийти на дорогу. Це наш найкращий шанс.
Джил коротесеньку мить поміркувала.
— Гаразд. Але спершу слід пошукати Алісу. Про всяк випадок.
— Ви жартуєте? Який випадок?
— А такий випадок, що вона могла піти в туалет і підвернути кляту ногу, не знаю!
— Ні! Треба йти!
— Тоді пошукаємо дуже швидко. Втрьох. Брі лишимо тут... — Джил повагалася. — І далеко не відходьте.
Лорен уже бігла через високу траву до стежки.
— Для Аліси буде краще, якщо її знайду не я, — долинули слова Бет. — Якщо я перша дістануся до неї, я її вб’ю до біса.
Лорен бігла, задихаючись. Вона досі відчувала Алісину вагу на собі, коли вони впали, й шок, коли з грудей вибило дух. Досі відчувала, як жалять її слова.
Пригадавши це, Лорен трохи пригальмувала. За білого дня стежка здавалася зовсім інакшою, й Лорен мало не проґавила потрібне місце. Майже проскочила великий гладенький камінь — і тут впізнала його. Зупинилася й розвернулася, миттєво зрозумівши, що саме бачать її очі. Тут нікого. Тільки самотній камінь. Стежка порожня.
Аліси немає.
В голову вдарила кров, і Лорен відчула запаморочення. В обох напрямках стежка була вільна. Лорен роззирнулася, міркуючи, наскільки Аліса встигла віддалитися. Буш їй нічого не підказав.
Вона обдивилася землю, але браслета не було. Може, загубила його ще в колибі й просто не помітила? Ніде нічого не було, але в повітрі висів дивний гострий запах, а ще було відчуття потривоженого місця. Мабуть, це й не дивно, але видимих ознак їхньої з Алісою бійки вона не бачила. Коли вона розвернулася й побігла назад, ноги в неї трішечки тремтіли.
Неподалік колиби Лорен почула, як інші жінки гукають Алісу. Може, їй слід зробити те саме? Та коли вона розтулила рота, Алісине ім’я застрягло в неї в горлі.
Розділ 33
Лорен втупилася у воду. Вдихнула крізь зціплені зуби, й Фок скористався шансом швидко зробити до неї крок. Вона була наскільки зосереджена на собі, що не помітила.
Фок бачив, що вони обоє тремтять від холоду, й боявся, що задубілі пальці Лорен просто зісковзнуть, навіть якщо вона, як і він, ще не буде готова.
— Я правда не хотіла її вбивати, — майже загубився в гуркоті води голос Лорен.
— Я вам вірю, — озвався Фок. Йому пригадалася їхня перша розмова. Здавалося, це трапилося давним-давно, поночі на стежці. Він досі бачив перед очима її обличчя, приголомшене й невпевнене. «Не просто щось одне полетіло шкереберть, а одразу сотня дрібниць».
А зараз вона здавалася рішучою.
— Але я таки хотіла завдати їй болю.
— Лорен...
— Не за те, як вона вчинила зі мною. В тому я сама винна. Проте я знаю, як Марго вчинила з Ребеккою: підбурила, а потім зацькувала. І може, Марго вистачило клепки все приховати, а Аліса здійняла бучу, щоб уся школа шукала деінде. Але я знаю, що зробила та дівка. Вона така сама, як її клята матінка.
Слова повисли в крижаному тумані. Лорен досі не підводила голови.
— Проте і я багато в чому винна, — тихим голосом зронила вона. — Я — слабачка. За це не можна винуватити ні Алісу, ні Марго. Й Ребекка одного дня це збагне, якщо досі не збагнула. І зненавидить мене.
— Ви все одно їй потрібні. І вона любить вас... — Фок пригадав обличчя власного батька. Його нерозбірливий почерк на картах. «З Аароном». — Навіть якщо не завжди це усвідомлює.
— А що як мені не вдасться нічого виправити?
— Вдасться. Рідні пробачають.
— Не знаю. Не все можна пробачити, — знов опустила погляд Лорен. — Аліса сказала, що я — слабачка.
— Вона помилялася.
— Я теж так думаю, — сказала вона. Її відповідь здивувала Фока. — Я змінилася. Тепер я роблю те, що потрібно.
В атмосфері щось перемінилося, й Фок відчув, як у нього на руках стає дибки волосся. Вони з Лорен перетнули невидиму межу. Вона й не ворушилася начебто, але зненацька опинилася ще ближче до краю. Бічним зором він бачив Кармен, яка дивилася вгору, приготувавшись. Фок прийняв рішення. Це зайшло задалеко.
Ще думка до кінця не оформилася, а він уже почав рухатися. Розставивши руки, зробив два швидкі кроки через слизьке, як лід, каміння. Незграбна від холоду долоня вчепилася в куртку — його власну куртку, стиснувши в жмені тканину.
Лорен подивилася на нього спокійними очима — й одним плавним рухом здвигнула плечима, скидаючи куртку, як зміїну шкіру, і її тендітне тіло склалося навпіл. І раптом Лорен, чиї дії були позначені твердістю й точністю, вислизнула з рук і зникла.
Скеля стояла порожня, немов жінки там ніколи й не було.
День 4. Ранок неділі
На трьох обличчях, які дивилися на неї, Джил бачила віддзеркалення власного страху. В неї самої калатало серце, й чути було прискорене дихання інших. Над головою, у прогалині між дерев, виднівся тьмяно-сірий клаптик неба. Вітер шарпнув гілля, обсипавши людей краплями води. Ніхто й не здригнувся. Ще один порив вітру — і гниле дерево колиби позаду них застогнало й затихло.
— Слід вибиратися, — сказала Джил. — Негайно.
Близнючки ліворуч од неї миттю кивнули, вперше одностайні: їх об’єднала паніка. Брі притискала до себе руку, Бет підтримувала сестру. Очі в них були темні й розширені. Лорен, яка стояла праворуч, переступила з ноги на ногу й після коротесенького вагання теж кивнула. Вдихнула.
— А як же...
— А як же що? — Джил урвався терпець.
— ...А як же Аліса?
Запала моторошна тиша. Чути було тільки порипування й шурхотіння дерев, які спостерігали за тісним гуртом чотирьох жінок.