Фок пригадав слова касира на заправці: «Людина піддається паніці. Вже починаєш не вірити власним очам».
— Вони всі повинні були залишити телефони на базі, та Аліса, як ви знаєте, свій таки взяла з собою, — кивнув Кінг до Фока. — Тільки сигнал тут паршивий. Іноді пощастить зловити, але нечасто. Хай там як, а вони блукали до суботи, коли натрапили на покинуту колибу.
Він помовчав. Хотів додати ще щось, але передумав.
— Поки що ми не впевнені, де саме розташована ця колиба. Але вони переночували в ній. А коли прокинулися вранці, жінка вже зникла. Принаймні так кажуть ці четверо.
Фок нахмурився.
— І що, на їхню думку, з нею могло статися?
— Вона могла образитися. Далі піти сама. Вони перед тим посварилися через те, як діяти. Схоже, ця Аліса пропонувала пробиватися через буш на північ у пошуках дороги. Ніхто не погодився, й вона розсердилася.
— А ви що думаєте?
— Може, так і було. Разом з нею зникли її наплічник і телефон. І вона забрала єдиний на всю групу робочий ліхтарик, — стиснув вуста Кінг. — А судячи з ушкоджень, жінки в тому стресі, схоже, в якийсь момент зірвалися й добряче поскублися.
— Думаєте, билися? Фізично? — запитала Кармен. — Через що?
— Я ж кажу, ще чимало деталей треба уточнити. Ми стараємося пришвидшити слідство, наскільки це можливо за таких обставин. Тут кожна хвилина важить. І пошуки — на першому місці.
Фок кивнув.
— А як решті чотирьом удалося знайти вихід?
— Вони пішли рівно на північ, поки не вийшли на дорогу, а далі вже рухалися по ній. Це складний спосіб, не завжди спрацьовує, але, мабуть, іншого вибору й не було. Особливо після укусу змії. Вони пробивалися багато годин, але зрештою таки вийшли, — зітхнув він. — Зараз ми намагаємося розшукати колибу. В найкращому разі Аліса повернулася туди й засіла в ній.
Фок не запитав, що може бути в найгіршому разі. Коли людина самотою блукає серед небезпек бушу, на думку одразу спадає ціла низка варіантів.
— Словом, ось яка ситуація, — мовив Кінг. — Ваша черга.
Фок дістав телефон. Він окремо записав на ньому повідомлення від Аліси Рассел і зараз дуже з того радів. На екрані значок сигналу був перекреслений — зв’язку немає. Фок вручив Кінгові навушника, й той міцно притиснув його до вуха.
— Клятий вітер, — вилаявся Кінг, затискаючи друге вухо рукою і силкуючись розчути. Він прослухав запис ще двічі й тільки тоді з рішучим обличчям віддав телефон назад. — Можете розповісти мені, яка у вас до неї була справа?
Знову низько пролетів гвинтокрил, і дерева шалено затрепетали. Фок зиркнув на Кармен, яка ледь помітно кивнула.
— На стоянці турбази ми бачили Данієля Бейлі, — заговорив Фок. — Генерального директора фірми, на яку всі вони працюють. Його ім’я було в переліку учасників, що ви нам вислали.
— Це бос? Ага, я про нього знаю. Він був у чоловічій групі.
— А чоловіча група контактувала в буші з жіночою?
— Офіційно — ні, — озвався Кінг. — Неофіційно? Ну, мені сказали, щось було. А що?
— Ось яка у нас справа до Аліси Рассел, — пояснив Фок. — Данієль Бейлі.
День I. Пообіддя четверга
Джил Бейлі спостерігала, як Алісина потилиця з кожним кроком віддаляється.
Вони йшли заледве двадцять хвилин, а черевики вже жахливо натирали ноги — люксові черевики, за які вона сплатила тризначну суму і які рекламувалися як «технологія сухості й комфорту». Було холодно, проте футболка вже прилипла під пахвами; цівка поту стікала по шкірі та збиралася у бюстгальтері. Мокре чоло блищало, і Джил потайки витирала його рукавом.
Гірше почувалася, мабуть, тільки Бет, подумала Джил: позаду чулося сипіння з легень затятого курця. Джил розуміла, що варто було б обернутися і зронити кілька підбадьорливих слів, але зараз їй нічого не спадало на думку. Принаймні нічого переконливого.
Натомість вона зосередилася на тому, щоб не збиватися з ритму, не показувати, як їй важко. М’яке крапання дощу з гілля нагадало їй медитаційні треки, які крутять у спа-салонах. Ось як вона уявляє гарні вихідні, а от вилазки на природу завжди любив Данієль. Клятий Данієль! Цікаво, чи доїхав він нарешті на турбазу.
Джил помітила якусь зміну попереду й, відірвавши очі від стежки, побачила, що колеги стишують крок.
Стежка поширшала, дерева почали рідіти, а те, що вона спершу сприйняла за свист вітру, виявилося плюскотом води. Наздогнавши колег на узліссі, Джил закліпала: буш раптово розступився, відкриваючи білу стіну водоспаду.
— О Боже! Неймовірно, — видихнула Джил. — Схоже, водоспад ми знайшли.
«Приголомшливо» — ось яке слово спадало на думку. Жвава річка, бурхлива й піниста, бігла через ліс, ковзала під дерев’яний місток, а потім вільно ринула зі скелястого обриву. З оглушливим гуркотом спадала, як важка завіса, в темне озерце внизу.
П’ятеро жінок гучно протупали на місток і, зіпершись на бильця, задивились у прірву, де нуртувала й бурунилася вода. Повітря було таке морозно-свіже, що здавалося, його можна помацати, а бризки води охолоджували щоки Джил. Видовище гіпнотизувало, Джил упивалася ним, і на мить навіть наплічник ніби став трішки легшим. Здавалося, тут можна стояти вічно.
— Треба йти.
Голос долинув з дальнього кінця мосту. Джил відірвала очі від водоспаду. Аліса вже оглядала стежку, що вела далі.
— Тут, мабуть, швидко темніє, — сказала вона. — Слід рухатися.
У Джил тут-таки луснула водянка на п’ятці, а футболка почала натирати шкіру. Зиркнувши на важкі хмари в небі, Джил востаннє перевела очі на краєвид. Зітхнула.
— Гаразд. Ходімо.
Вона відштовхнулася від бильця — й побачила, що Брі, нахмурившись, стоїть і вивчає карту.
— Все добре? — поцікавилася Джил, і Брі зблиснула рівними білими зубами.
— Так. Сюди.
Згорнувши карту, вона перекинула зібране у хвіст темне волосся через плече та вказала на єдину стежку попереду. Джил мовчки кивнула. Один шлях — один варіант. Вона сподівалася, що Брі з такою самою впевненістю зможе зробити вибір, коли варіантів буде декілька.
Тут під ногами хляпало болото, і з кожним кроком Джил боялася послизнутися. Уже розболівся хребет. Не відомо, чи то від ваги наплічника, чи через зігнуту шию, адже постійно доводиться дивитися під ноги.
Відійшли недалеко, коли дзуміння та трелі з бушу заглушив крик, який пролунав попереду. Брі, зупинившись, тицяла кудись убік від стежки.
— Дивіться! Це ж перший прапорець. Правда ж?
Білосніжний квадратик тканини лопотів, ясніючи на тлі вузлуватої кори евкаліпта. Скинувши наплічник, Брі через зарості пішла подивитися зблизька.
— Це він. На ньому логотип «Авторитетних пригод».
Джил прискалила око. З такої віддалі малюнок неможливо було розрізнити. Брі кінчиками пальців потягнулася до прапорця. Тоді підстрибнула, але так і не зірвала його.
— Треба на щось стати, — роззирнулася вона, й вітер здув волосся їй на обличчя.
— Та облиш його, — мовила Аліса, яка дивилася на небо. — Не вартий він твоїх скручених в’язів. Скільки там ми отримаємо, якщо знайдемо всі шість? Сто доларів?
— Двісті сорок доларів за кожен, — почувся голос Бет, і Джил обернулася. З самого виходу оце вперше дівчина заговорила.
Бет опустила наплічник на землю.
— Я тебе підсаджу.
Просто на очах зник весь запал з обличчя Брі.
— Та не треба. Нехай висить собі.
Однак було запізно: сестра вже йшла до неї.
— Двісті сорок баксів, Брі. Я сама його зніму, якщо ти не збираєшся.
Джил, Аліса й Лорен стояли поруч, згорнувши руки на грудях, щоб захиститися від холоду, та спостерігали. Бет опустилася перед сестрою навколішки, сплела пальці в замок, щоб зробити сходинку, й чекала, поки Брі неохоче поставить брудну ногу їй у долоні.
— Це просто марнування часу, — сказала Аліса, а потім скоса глянула на Джил. — Вибач. Не вся затія. Тільки оце.