Наше сучасне вміння контролювати себе — результат давнього прагнення стати кращими сусідами, батьками чи подружжям. Що ж відбувалося з людським мозком? У нашому мозку розвинулася префронтальна кора — важлива ділянка, розташована на рівні чола та очей. Упродовж тривалого часу префронтальна кора здебільшого відповідала за фізичні рухи — ходіння, біг, хапання, штовхання (так званий протосамоконтроль). У ході еволюції префронтальна кора збільшувалася, її зв’язок з іншими ділянками мозку міцнішав. На відміну від інших біологічних видів, у мозку людини нині вона обіймає більшу його частину: це одна з причин, чому ви ніколи не побачите, як собака заощаджує собі на пенсію. Разом із префронтальною корою розвинулися нові функції контролю — контроль уваги, контроль думок і навіть контроль почуттів. Людина стала краще контролювати свої дії[4].
Роберт Сапольські, нейробіолог зі Стенфордського університету, стверджує, що основне завдання префронтальної кори — порушувати рівновагу мозку, тобто спонукати вас до виконання складніших завдань[5]. Ви радше воліли б просто полежати на дивані, та префронтальна кора змушує вас піднятися й піти до тренажерного залу. Коли ви хочете скуштувати смачний десерт, префронтальна кора нагадує вам, що краще замовити лише чай. А коли хочете відкласти роботу на завтра, саме префронтальна кора відкриває за вас файл і починає працювати[6].
Префронтальна кора — це не просто однорідний згусток сірої речовини. У ній розташовані три ключові області, між якими розподілені функції «я буду», «я не буду» та «я хочу»[7]. Верхня ліва ділянка префронтальної кори спеціалізується на здатності «я буду». Це вміння допомагає змусити себе виконувати нудні, складні чи стресові завдання, наприклад, здолати ще кілька кілометрів на біговій доріжці, коли вже дуже кортить у душ. Права сторона регулює здатність «я не буду» і не дозволяє вам піддаватися різним поривам та бажанням. За нещодавній випадок за кермом, коли ви хотіли прочитати повідомлення, але все-таки вирішили пильнувати дорогу, подякуйте саме їй. Ці дві зони разом контролюють ваші дії[8].
Третя ділянка, розташована трохи нижче — посередині префронтальної кори, — керує вашими цілями та бажаннями. Саме вона вирішує, чого ви хочете. Що швидше вона спрацьовує, то потужніша ваша мотивація, щоб діяти чи протистояти спокусі. Ця частина префронтальної кори нагадує вам про те, чого ви насправді хочете, навіть коли решта ділянок вашого мозку галасує: «З’їж! Випий! Викури цигарку! Купи!».
Під мікроскопом: що ж найважче?
Кожна проблема, пов’язана із силою волі, потребує важких рішень — байдуже, чи ви опираєтеся спокусі, чи прагнете уникнути стресової ситуації. Уявіть, що ви боретеся із власною силою волі. Що для вас найважче? Чому це так складно? Що ви відчуваєте, коли про це розмірковуєте?
Чи важлива префронтальна кора для самоконтролю? На це запитання можна відповісти, з’ясувавши, що буває, коли вона руйнується. Найвідоміший випадок пошкодження префронтальної кори — історія Фінеаса Ґейджа. Попереджаю: вона досить кривава, тож бутерброд ліпше відкласти на потім[9].
У 1848 році двадцятирічний Фінеас Ґейдж був робітником у залізничній будівельній бригаді. Керівники називали його найкращим працівником, а колеги поважали і любили. Близькі та друзі розповідали, що він був спокійний та чемний. Його лікар, Джон Мартін Гарлоу, описував його як морально і фізично сильну особистість — людину, що «має залізну волю й залізний стрижень».
Однак 13 вересня, в середу, о шістнадцятій тридцять усе це змінилося. Бригада Ґейджа використовувала вибухівку, щоб розчистити шлях через Вермонт для будівництва залізниці «Рутланд та Берлінґтон». Ґейдж мав закласти вибухівку. Він робив це тисячі разів, але того разу щось пішло не так. Вибух стався занадто рано, і в череп Ґейджа встромився металевий прут понад метр завдовжки. Він проштрикнув його ліву щоку, пройшов крізь префронтальну кору та приземлився метрів за тридцять від нього. На пруті залишилася частина сірої речовини Ґейджа.
Мабуть, ви вже уявили цю картину і думаєте, що Ґейдж миттєво помер. Але ж ні. Очевидці розповідали, що він навіть не знепритомнів. Робітники поклали його у візок та штовхали півтора кілометра до таверни, де він зупинився. Лікар зробив усе можливе: повернув на місце знайдені найбільші фрагменти черепа і наклав шви.