Щоб одужати фізично, Ґейджу знадобилося більше двох місяців (могло б бути і швидше, якби не лікар Гарлоу, який регулярно призначав Ґейджу клізми, щоб вилікувати стійкий грибок на відкритих ділянках його мозку). До 17 листопада він зміцнів достатньо, щоб повернутися до свого звичного життя. Ґейдж стверджував, що «почувається краще в усіх розуміннях» і не відчуває болю.
Схоже на щасливий кінець. Однак, на жаль, історія на цьому не скінчилася. Його зовнішні рани, може, й загоїлися, однак із мозком Ґейджа почали коїтися дивні речі. За словами друзів та колег Ґейджа, він змінився як особистість. Пізніше лікар Гарлоу описував ці зміни в медичному звіті про нещасний випадок:
Баланс… між його інтелектуальними здібностями і тваринними інстинктами, здається, порушився. Він став імпульсивним, брутальним, почав уживати найогиднішу лайку (чого раніше за ним не спостерігали), демонстрував неповагу до своїх колег, відкидав усі поради, якщо вони конфліктували з його бажаннями… багато планував, але швидко полишав ці плани, так і не втіливши їх у життя… У цьому розумінні його свідомість докорінно змінилася, до того ж так сильно, що його друзі та знайомі одностайно заявляли: «Це вже не Ґейдж»[10].
Іншими словами, разом із префронтальною корою Ґейдж втратив свої вміння: «буду», «не буду» та «хочу». Його залізну волю — те, що здавалося непохитним елементом його особистості, — зруйнував металевий прут, що протаранив його череп.
Більшості людей не варто хвилюватися, що раптовий вибух на залізниці позбавить самоконтролю, однак у кожному з нас є дещиця Фінеаса Ґейджа. Префронтальна кора не завжди така надійна, як би нам цього хотілося. У деяких тимчасових станах — сп’яніння, недосипання і навіть розгубленості — префронтальна кора пригнічується, що дуже схоже на травму мозку, якої зазнав Ґейдж. Через це ми втрачаємо здатність контролювати наші потяги, хоча сіра речовина ціла й неушкоджена. Навіть коли наш мозок відпочилий і тверезий, небезпека все ще існує. Усі ми можемо змусити себе виконувати складні завдання, але й бажання зробити все навпаки нікуди не зникає. Цей імпульс потрібно стримувати, бо іноді, як ми побачимо далі, він живе власним розумом.
Проблема двох свідомостей
Коли ми втрачаємо силу волі — тринькаємо забагато грошей, понадміру їмо чи дратуємося, то мимоволі починаємо замислюватися, а чи взагалі в нас є ця префронтальна кора. Звичайно, ми можемо опиратися спокусам, але це не означає, що так і буде. Припустімо, що ми зробимо сьогодні те, що можна було б залишити на завтра, — але, найімовірніше, все-таки відкладемо. За цей невтішний факт також подякуймо еволюції. З часом наш мозок не так уже й змінився — він просто виріс. Еволюція охочіше шліфує вже готові творіння, а не починає з нуля. Тому, коли люди потребували нових навичок, наш примітивний мозок не був замінений якоюсь абсолютно новою моделлю: систему самоконтролю просто перемістили нагору в старій системі потреб та інстинктів.
Це означає, що еволюція зберегла багато наших інстинктів — навіть якщо вони створювали нам проблеми. Є й добра новина: еволюція також наділила нас здатністю розв’язувати проблеми, які ми самі собі створюємо. Візьмімо, наприклад, наші смакові рецептори: ми насолоджуємося смаком їжі, через що гладшаємо. Жага до солодощів колись урятувала людство від вимирання: харчів було обмаль, а додатковий жир у тілі слугував своєрідним страхуванням. Але нині — у світі фаст-фуду, нездорової їжі та органічного харчування — точно є де розігнатися. Зайва вага почала завдавати шкоди здоров’ю, а не страхувати життя, і здатність опиратися спокусі набула неабиякого значення для виживання в майбутньому. Але завдяки пращурам у мозку сучасної людини все ще живе інстинкт жадібно накидатися на жири і солодощі. Тепер, на щастя, щоб не піддаватися таким бажанням і триматися подалі від коробки з цукерками, ми можемо використовувати нашу нову систему самоконтролю. У нас бувають імпульсивні бажання, але до наших послуг і система контролю цих бажань.
Деякі нейробіологи взагалі стверджують, що в одному мозку ув’язнено дві свідомості — або ж навіть дві людини. Одна діє імпульсивно і прагне негайного задоволення своїх потреб, натомість друга контролює імпульсивні пориви та протистоїть спокусам, що можуть завадити досягненню наших цілей у майбутньому. Обидві ці сутності живуть усередині нас, але в певні моменти будь-яка з них здатна взяти гору. Іноді ми ідентифікуємо себе з людиною, яка хоче втратити вагу, а іноді — з людиною, якій нестерпно кортить посмакувати тістечком. Саме це і становить основну складність для сили волі: одна частина вас хоче одного, а друга — чогось зовсім іншого. Або ж ваше сьогоднішнє єство хоче одного, а для завтрашнього краще, якби ви вчинили інакше. Коли ці дві сутності конфліктують, одна наша «версія» має здолати другу. Частина, що хоче здатися, не погана: у неї просто інша думка про те, що важливіше.