Але на ту пору Ілуватар сидів і дослухався, і тривалий час музика здавалася йому гарною, бо не було в ній фальшу. Та в той час, як розвивалася музична тема, в серці Мелкора зародилося бажання вплести в неї дещо з власних задумів, відмінних од наспіву Ілуватара; так він прагнув помножити значущість і славу відведеної йому партії. Адже він був обдарований найбільшими силами та знанням і почасти володів дарами усього братства. Тому що йому кортіло втілити власні творіння і тому що його дратувала незаповнена Порожнеча, на яку, здавалося, Ілуватар не зважає, він часто самотиною добувався до безодень, шукаючи Незнищенний Пломінь. Мелкорові не вдавалося знайти Вогню, бо Вогонь був із Ілуватаром. Але в часи самотніх шукань у його голові зароїлися думки, не схожі на думки решти братства.
Деякі з цих помислів він увіткав у свою музику, і навколо нього відразу ж виник дисонанс, і чимало айнурів, котрі співали поблизу, збентежилися, й у думки їхні закрався безлад, і музика обірвалася. Декотрі айнури, замість дотримуватися власних міркувань, почали вторувати Мелкорові. Тоді дисонанс розрісся, а чутні попервах мелодії потонули в морі бурхливого шуму. Ілуватар же сидів і дослухався, а довкола його трону мовби нуртувала шалена буря, мовби темні хвилі боролись одна з одною в нескінченному непогамовному гніві.
Тоді підвівся Ілуватар, і айнури відчули, що він усміхається; і підніс він ліву руку свою, і нова тема, схожа й не схожа на попередню, залунала посеред бурі, зібравшись на силі й творячи новітню красу. Та Мелкорів дисонанс знову зметнувся шумливо і вступив у борню з нею, і вдруге поміж звуками зчинилася війна, бурхливіша навіть, аніж раніше, і багато айнурів збентежилось і припинило співати, і Мелкор переміг. Тоді знову підвівся Ілуватар, і айнури відчули, що обличчя його суворе; і підніс він правицю свою, і — о, диво! — посеред бентеги зринула третя тема, геть не схожа на інші. Бо спершу здавалася вона легкою та приємною, дзвінким плином ніжних звуків у витончених мелодіях; але її не можна було заглушити, вона-бо ввібрала в себе могутність і глибочінь. І от, урешті, перед троном Ілуватара линуло водночас начебто дві окремі, цілком різні мелодії. Одна — глибока, об’ємна та прекрасна, проте повільна і змішана з безмежним смутком, який головно й породжував її красу. Друга ж тепер досягла своєрідної цілісності, проте була галасливою, суєтною і багаторазово повторювалась; і не було в ній гармонії, а тільки шумливий унісон, як-от ревіння багатьох сурм, які награють лише кілька нот. І намагалася вона несамовитим своїм звучанням поглинути іншу мелодію, але та інша перебирала її переможні ноти і вплітала їх у власний урочистий візерунок.
У розпал цієї боротьби, після того як чертоги Ілуватара здригнулись і тремтіння вихлюпнулося у дотепер незворушну тишу, Ілуватар підвівся втретє, і обличчя його було жахливе. Тоді він здійняв угору обидві руки і єдиним акордом, глибоким, як Безодня, високим, як Небосхил, пронизливим, як світло очей Ілуватара, обірвав Музику.
Потому заговорив Ілуватар, мовивши:
— Могутні айнури, і Мелкор — наймогутніший серед них; але нехай знають він і решта айнурів: я, Ілуватар, явлю вам усе, що ви заспівали, щоби ви побачили сотворене. Ти ж, Мелкоре, збагнеш, що я абсолютне джерело музики, і нікому не дано ні зіграти інакшу мелодію, ні, всупереч мені, змінити сущу. Той же, хто зважиться на це, стане моїм інструментом для сотворення таких дивовиж, які й на гадку йому не спадали.
Айнури перелякалися, та наразі не осягнули звернених до них слів; а Мелкора переповнив сором, із якого постав затаєний гнів. Однак Ілуватар підвівся в осяянні й полишив прегарні краї, що їх він сотворив для айнурів; вони ж рушили слідом.
І на краю Порожнечі Ілуватар мовив до них:
— Узріть Музику вашу!
І він явив їм видіння, і дав зір тим, хто доти мав лише слух; і айнури угледіли перед собою новий видимий Світ, що у вигляді кулі вибруньковувався з Порожнечі, живився нею, та був інакшим. І вони дивились і дивувались, а у Світі в той час почала розгортатися власна історія, яка, здавалося їм, дише й росте. І певний час айнури дивилися мовчки, а тоді Єдиний заговорив знову:
— Узріть Музику вашу! Се спів ваш; кожен-бо знайде тут, у моєму замислі, явленому вам, те, що вважатиме власним винаходом або ж внеском. Ти ж, Мелкоре, пізнаєш усі потаємні думки свої та збагнеш, що вони — це тільки частка цілого, данина славі його.
І багато чого казав Ілуватар айнурам у той час, і оскільки кожен пам’ятав слова його та знав музику свою, то вони чимало довідалися про те, що минуло, що є і що постане, і лише кілька речей утаєно було від них. Але ні поокремо, ні спільно зібравшись айнури не здатні побачити всього; бо тільки Еру єдиному відоме майбутнє, бо в кожну епоху з’являється щось нове та непередбачене, без коріння в минулому. І сталося так, що у видиві Світу, яке поставало перед ними, айнури угледіли те, що зродилося не з їхніх думок. Так вони з подивом помітили прихід Дітей Ілуватара й оселю, їм уготовану; і зрозуміли, що, трудячись над музикою, брали участь у приготуванні цієї оселі, хоч і не відали, що музика їхня призначена ще для чогось, окрім як бути прекрасною. Бо Дітей Ілуватара лише він єдиний замислив, і народилися вони разом із третьою темою. У першій же, яку запропонував Еру, їх іще не було, тому жоден із айнурів не причетний до їхнього сотворення. Відтак, угледівши Дітей, айнури полюбили їх — особливо за цілковиту відмінність, дивність і волю, за те, що в них відобразилася нова грань духу Ілуватара та відкрилася ще якась часточка його мудрості, яку за інших обставин не пізнали би навіть вони.