Проте найвидатніший ельфійський ремісник (Феанор) замкнув Світло Валінору в трьох верховних коштовностях — Сильмарилах — іще до того, як Дерева були споганені чи знищені. Тож їхнє світло жило звідтоді лише в цих каменях. Падіння ж ельфів стається через власницьке ставлення до цих коштовностей Феанора та сімох його синів. Ворог захоплює коштовності й, прикрасивши ними Залізну Корону, пильно стереже у своїй неприступній твердині. Сини Феанора дають жахливу та блюзнірську обітницю бути ворогами і мститись усім і кожному (навіть богам), хто наважиться заявити про свою причетність до Сильмарилів чи про право на них. Вони підбурюють більшість свого роду повстати проти богів, полишають рай і виступають на безнадійну війну з Ворогом. Першим «плодом» їхнього падіння стає війна в Раю, братовбивство між ельфами, яке разом із лихою обітницею невідступно супроводжує всі подальші геройські вчинки, спричиняючи віроломства та нівелюючи перемоги. «Сильмариліон» — це історія Війни ельфів-вигнанців із Ворогом, війни, що точиться на Північному Заході світу (Середзем’я). У цій історії задокументовано кілька оповідей про звитяги і трагедії, проте завершується вона катастрофою та проминанням Стародавнього Світу, світу тривалої Першої Епохи. Ельфи віднаходять коштовності (завдяки вирішальному втручанню богів) тільки для того, щоби знов — і вже навіки — втратити їх: одну поглинуло море, другу — надра землі, а третя стала зорею небесною. Цей збірник легенд завершується видивом кінця світу, його зруйнуванням і новостворенням, а також віднайденням Сильмарилів і «досонячного світла» після вирішальної битви. Це видиво своєю появою найбільше завдячує давньоскандинавській візії Раґнарока, хоча не дуже до неї подібне.
Що менш міфічними та більш схожими на оповідання і романи стають історії, то міцніше в них уростають люди. Здебільшого це «добрі люди» — роди та їхні очільники, котрі, відмовившись служити Злу й зачувши поголос про Богів Заходу та Високих ельфів, рушають на захід і зустрічаються з ельфами-вигнанцями в розпал згаданої війни. То головно люди з Трьох Домів Отців Людей, чиї ватажки стали союзниками ельфійських володарів. Зустріч людей і ельфів провіщає історію пізніших Епох і часто повторювану надалі думку про те, що в людях (таких, якими вони є тепер) є трохи ельфійської крові та спадковості, а людське мистецтво і поезія значною мірою залежать саме від цього чи видозмінюються під оцим впливом[5]. Наприклад, маємо два шлюби між смертними й ельфами, і нащадки обох згодом сходяться в роду Еаренділа, представленому Елрондом Напівельфом, якого бачимо на сторінках усіх історій, ба навіть «Гобіта». Основним і найбільш деталізованим оповіданням у «Сильмариліоні» є переказ про Берена й ельфійську діву Лутіен. Тут, окрім іншого, ми натрапляємо на перший приклад мотиву, який уже в «Гобіті» стане провідним: велику політику світової історії, «колеса світу» обертають зазвичай не Володарі та Правителі, навіть не боги, а позірно незначущі й слабкі істоти — завдяки таємничому життю у творенні й участі не звіданої ніким, окрім Єдиного, мудрості, що полягає у втручанні Дітей Божих у Драму. Саме Беренові — смертному вигнанцю — вдається (з допомогою Лутіен — звичайнісінької діви, хоч і королівської крові) досягти того, перед чим відступили всі армії та воїни: він пробирається у твердиню Ворога і вириває один Сильмарил із Залізної Корони. Так Берен добивається руки Лутіен, і так постає перший шлюб смертного та невмирущої.
Властиво, ця героїчно-казково-романтична розповідь (на мою думку, прекрасна та чарівна) цілком сприйнятна сама собою, бо вимагає тільки загального, несистематизованого знання передісторії. Проте вона є також фундаментальною ланкою в циклі й тому поза певним місцем у ньому втрачає повноту багатозначності. Адже захоплення Сильмарила — величезна перемога — призводить до катастрофи. Обітниця синів Феанора починає діяти, і пожадливе бажання заволодіти коштовністю призводить усі ельфійські королівства до руйнації.
Є також інші оповіді, однаково детальні у трактуванні й однаково незалежні, хоч і залучені до загальної історії. Є «Діти Гуріна» — трагічна оповідь про Туріна Турамбара та його сестру Нініель. Головний герой, Турін, — це образ, про який можуть сказати (люди, котрі люблять такі речі, хоча вони й не дуже корисні), ніби він зібраний почасти зі Сігурда Вольсунга, почасти — з Едипа та фінського Куллерво. Є «Загибель Ґондоліна», основної ельфійської твердині. Є оповідь чи оповіді про «Мандрівника Еаренділа». Його персона важлива, позаяк він «доводить» «Сильмариліон» до завершення, а за посередництвом його нащадків вибудовуються основні зв’язки і творяться персонали оповідей про наступні Епохи. Його завдання як представника одночасно обох Родів — ельфів і людей — полягає втому, щоби відшукати морський шлях до Землі Богів і, взявши на себе функції посла, переконати їх знову звернути думки до вигнанців, пошкодувати їх і врятувати від Ворога. Лутіен була праматір’ю його дружини Елвінґ, яка все ще володіла Сильмарилом. Однак прокляття спрацювало й тут: сини Феанора знищили дім Еаренділа. Утім, це виявилося розв’язанням проблеми: Елвінґ, кинувшись у Море, щоби врятувати Коштовність, зустрічається з Еаренділом, і вони з допомогою сили величного Самоцвіта таки дістаються до Валінору й виконують доручення — заплативши за це забороною будь-коли повертатися чи оселятися знову разом із ельфами або людьми. Тоді заворушилися боги, і велична сила надійшла із Заходу, і Твердиню Ворога було знищено, а його самого викинуто зі Світу в Порожнечу, щоби ніколи вже не довелося йому з’явитися тут у втіленій подобі. Два інші Сильмарили також дістали з Залізної Корони — дістали, щоби втратити. Два останні сини Феанора, примушені обітницею, викрадають їх і гинуть, кинувшись один у море, а другий — углиб землі. Корабель Еаренділа, прикрашений останнім Сильмарилом, сяє на небесах щонайяснішою зорею. Так закінчується «Сильмариліон» і сказання про Першу Епоху.
5
Звісно, насправді йдеться про те, що мої «ельфи» — це лише зображення чи уявлення про частину людської природи, проте в легендах так сказати не можна.