Проте, щоби досягти бажаного, Саурон змушений був передати значну частину власної сили (поширений і дуже багатозначний мотив у міфах і казках) Єдиному Персню. Доки він носив цю «прикрасу», його влада на землі зростала. Проте, навіть якби він не носив Персня, та влада однаково існувала б і перебувала би з ним у «згоді»: Саурон не «ослабнув». Хіба що хтось інший заволодів би Перснем і став би одержимий ним. Якби таке трапилося, новий власник зміг би (маючи доволі сильну та героїчну вдачу) кинути виклик Сауронові, опанувати все, чого той навчився та що зробив після виготовлення Єдиного Персня, а отже — здолати і зайняти його місце. У становищі Саурона — він докладав чимало зусиль (утім, здебільшого — без успіху) для того, щоби перетворити ельфів на рабів і щоби досягти контролю над розумом та волею прислужників, — це було істотно слабке місце. Було і ще одне вразливе місце: розплавивши Єдиний Перстень, фактично, знищивши його, можна було розпорошити його владу, а сутність Саурона довести до точки зникнення, перетворити його на тінь, на ефемерний спогад про злого генія. Проте він сам цього ніколи не припускав і не боявся. Жоден коваль, наділений меншою, ніж Саурон, майстерністю, не спромігся би здолати Персня. Його не можна було розплавити в жодному іншому полум’ї, крім невмирущого підземного вогню, в якому він народився — вогню, що палав у неприступній місцині на теренах Мордору. До того ж, владна хіть Персня була така значна, що кожен, хто скористався би ним, перетворився би на його раба; пошкодити його, відкинути геть, знехтувати ним було понад будь-яку силу волі (навіть Сауронову). Так він думав. Принаймні Перстень був у нього на пальці.
Таким чином, Друга Епоха триває, і ми бачимо, як у Середзем’ї постають велике Королівство та лиховісна теократія (адже Саурон для своїх прислужників був іще й богом). На Заході (насправді Північний Захід — єдина територія, чітко окреслена в цих оповідях) лежать ненадійні ельфійські прихистки; а нетямущі люди на тих теренах іще більш-менш на боці добра. Кращі та шляхетніші з-поміж людей належать до роду тих, котрі відбули до Нуменору, проте й вони перебувають на стадії простою «гомеричного» патріархального та племінного життя.
Тим часом за правління роду величних королів-довгожителів, прямих нащадків Елроса — Еаренділового сина, брата Елронда, — зросли багатство, мудрість і слава Нуменору. «Повалення Нуменору», Друге Падіння Людей (людей, поновлених у правах, але все одно смертних), доводить до катастрофічного кінця не лише Другу Епоху, а й цілий Старий Світ, первісний легендарний світ (він здавався пласким і чітко окресленим). Після цього почалася Третя Епоха, Сутінкова Епоха, Medium Aevum — перший період зруйнованого та зміненою світу; останній період тривалого владарювання видимих, цілком персоніфікованих ельфів, а також останній період, коли Зло набуло окремої панівної втіленої подоби.
Повалення є почасти результатом внутрішньої слабкості людей — наслідком, якщо бажаєш, першого Падіння (не зафіксованого в цих легендах), що в ньому вони покаялися, та не зцілилися від нього остаточно. На землі винагорода для людей небезпечніша за покарання! Саурон штовхає їх до Падіння, хитро маніпулюючи цією слабкістю. Тут центральною темою (гадаю, неминучою в оповіді про людей) є Табу чи Заборона.
Нуменорці поселилися в межах далекої досяжності з найсхідніших «безсмертних» земель, Ерессеа; і вони як єдині люди, котрі розмовляли ельфійською мовою (вивченою за часів Союзу), підтримували постійне спілкування зі своїми прадавніми друзями та союзниками: чи то у блаженстві Ерессеа, чи на теренах королівства Ґіл-ґалада на берегах Середзем’я. І тому стали на вигляд і навіть за силою духу дуже подібні до ельфів — але залишаються смертними, хоча їх і винагородили потрійною чи й більш ніж потрійною тривалістю життя. Ота винагорода виявляється для них згубою — або ж засобом їхнього спокутування. Довге життя сприяє великим досягненням у мистецтві та мудрості, проте плодить власницьке ставлення до них і пробуджує бажання отримати якомога більше часу для насолоди. Частково передбачивши це, боги від самого початку наклали на нуменорців Заборону: їм за жодних обставин не можна було ні плавати до Ерессеа, ні, рухаючись на захід, покидати межі видимості власної землі. Решта напрямків була відкрита. Проте ноги їхньої не мало бути на «безсмертних» землях, а інакше безсмертя (у світі) зачарувало би їх, що суперечило закону, особливій судьбі чи дару Ілуватара (Бога), і чого не змогла би витримати їхня природа[8].
8
Тут ідеться про те (це чітко видно пізніше в історії з гобітами, котрі на певний час отримують Перстень), що кожному «виду» притаманна природна тривалість життя, невід’ємна від його біологічної та духовної вдачі. Її неможливо збільшити кількісно чи якісно; тому затягування часу уподібнюється натягуванню тятиви все сильніше і сильніше чи «намащуванню масла дедалі тоншим шаром» — стає нестерпною мукою.