Сільмарілліон: Айнулі́ндале, Валаквента

Джон Роналд Руел Толкін СІЛЬМАРІЛЛІОН

Айнулі́ндале (Пісня а́йнур)

І був Е́ру, Єдиний, хто в А́рді зветься Ілу́ватар; і створив він спершу а́йнур, Святих, породивши їх помислом своїм, і були вони з ним перш, ніж ще щось створено було. І говорив він до них, проголошуючи їм теми музичні; і співали вони перед ним, і радів він. Та довгий час співали вони лише порізно, чи удекількох, а решта тільки вслухалися; адже кожен осягав лише себе — ту частину духу Ілуватара, з якої він прийшов, — і зростали вони повільно в розумінні своїх братів. Було так до тої пори, коли, слухаючи інших, прийшли вони до глибшого розуміння, і піднялися у співзвучності та гармонії.

І сталося так, що Ілуватар скликав разом усіх айнур й оголосив їм тему могутню, розгортаючи перед ними речі грандіозніші й прекрасніші, ніж він досі відкривав; і слава її початку, і велич її кінця, вразили айнур так, що схилились вони перед Ілуватаром у безмовності.

Тоді Ілуватар мовив до них:

— З теми, що розкрив я вам, волію я, щоб сотворили ви в гармонії та єднанні Пісню Велику. І так, як пробудив я вас Полум’ям Невгасимим, то повинні ви й далі явити силу вашу в оздобленні цієї теми, згідно власних ваших думок і бажань. І сидітиму й вслухатимусь я, і радітиму, що велика краса ваша у пісні пробуджується.

Тоді голоси айнур, уподібнені арфам і лютням, трубам і сурмам, віолам і органам, уподібнені хорам незліченним, співаючи, почали втілювати тему Ілуватара у пісню велику; й звук зростав у безкінечній переміні мелодій, що плавали на хвилях гармонії, що проходили крізь чуття, поринаючи в надра і підносячись до вершин, і місця перебування Ілуватара були сповнені до переповнення, і музика, і луна від музики влились в Порожнечу, і не була вона вже порожнечею. Ніколи раніше не створювали айнур музики, схожої на цю, хоча й сказано, що ще величніше створено буде перед Ілуватаром хорами айнур та Дітей Ілуватара після кінця часів. Тоді теми Ілуватара будуть зіграні правильно, і набудуть Буття у мить їхнього виголошення, бо всі тоді повністю зрозуміють його ціль і смисл їхніх партій, і кожен з них осягне іншого, й Ілуватар вкладе в думки їхні таємний вогонь, бо буде вдоволений.

Та тепер Ілуватар сидів і вслухався, і довгий час все здавалось добрим йому, бо музика не мала вад. Та коли тема розвивалась, увійшло у серце Ме́лькора — вплести в неї сутності з його власного уявлення, що не мали співзвучності з темою Ілуватара — бо домагався він принести зростання сили й слави партії, призначеної йому. Мелькору, з-поміж айнур, був даний дар найбільшої сили й знання, і він мав частки вмінь всіх його братів. Часто ходив він у самотності до місць порожніх, шукаючи Полум’я Невгасиме; й жага палала в ньому привнести Буття у його власні речі, і здавалося йому, що Ілуватар не думає про Порожнечу, і нетерпіння охоплювало його при вигляді її пустоти. Однак не знайшов він Полум’я, бо було воно з Ілуватаром. Та, буваючи на самоті, почав він зосереджуватись над помислами своїми власними, не такими, як у його братів.

Деякі з цих помислів вплів він тепер до музики, і відразу розлад піднявся від нього, і багато співаючих поруч з ним принишкли, і їхні думи схвилювались, і їхня музика спіткнулась; але дехто почав пристосовувати свою музику до нього більше, ніж до помислу, що вони мали спочатку. Тоді розлад Мелькора ширився все більше, і мелодії, котрі були почуті нещодавно, захлинулись у морі неспокійних звуків. Та Ілуватар сидів і вслухався, доки не почало здаватись, що навколо його престолу шаленіє буря, немов темні хвилі б’ються одна з одною у безкінечному гніві, який не можна заспокоїти.

Тоді Ілуватар піднявся й айнур осягли, що він усміхнувся, і підніс він свою ліву руку, і нова тема виникла посеред бурі, схожа і не схожа на попередню, і увібрала вона силу, і мала нову красу. Але розлад Мелькора зріс у шумі й почав боротись з нею, і знову була війна звуків більш шалена, ніж раніше, доки багато з айнур, охоплених жахом, не співали вже більше, і Мелькор отримав перевагу. Тоді Ілуватар піднявся знову, й айнур осягли суворе обличчя його; і підняв він свою праву руку, і — ось! — третя тема зросла серед безладу, і не була вона схожа на інші. Бо здавалась вона спочатку м’якою і ніжною, лише коливанням спокійних звуків у витончених мелодіях; та не могла вона бути подоланою, і вбирала в себе могутність і глибину. І здалося, зрештою, немов то дві пісні струменіли одночасно перед престолом Ілуватара, і були вони різними надзвичайно. Одна — глибока і широка, і прекрасна, але повільна, і сповнена скорботи неймовірної, з якої і йшла переважно її краса. Інша досягла тепер єдності у собі, але була вона гучна і поверхова, і безкінечно повторювалась; і хоч мала вона трохи гармонії, але більше крикливого співзвуччя, немов багато труб видували разом кілька нот. І намагалась вона потопити іншу пісню шаленством свого голосу, але здавалось, що ці найбільш переможні ноти були взяті першою і зіткані у її власний скорботний візерунок.

Посеред цієї боротьби, коли покої Ілуватара здригались і поштовхи прокотились по тишах, досі нерухомих, піднявсь Ілуватар втретє, і жахливим було обличчя його. Тоді підніс він обидві свої руки, й одним акордом, глибшим за Безодню, вищим за Небесне Склепіння, пронизливим, як світло ока Ілуватара, Пісня обірвалась.

Тоді говорив Ілуватар, і сказав він:

— Могутні є айнур, і серед них наймогутніший Мелькор; та має він знати, і всі айнур, що я, Ілуватар, покажу тепер співане вами, аби могли побачити ви, що зробили. І ти, Мелькоре, побачиш, що жодної теми не зіграти, котра не має свого кінцевого джерела в мені, і не може ніхто змінювати музику всупереч мені. Бо хто спробував це, і вирішив, що йому вдалось, помилиться — він буде лише моїм засобом у творенні речей більш вражаючих, ніж спроможний уявити.

Тоді вжахнулись айнур, і не зовсім збагнули слова, що були сказані до них; і був Мелькор сповнений сорому, з якого виникла таємна злість. Та Ілуватар піднявся у величі, і вийшов з чарівних обителей, що створив для айнур, й айнур слідували за ним.

І коли ввійшли вони у Порожнечу, промовив Ілуватар до них:

— Узріть Пісню вашу!

І відкрив він перед ними видіння, що явило видимий образ там, де раніше були тільки звуки; пустельний вони побачили новий Світ, що постав перед ними, і був він кулею серед Порожнечі, був опорою в ній, але не був нею. І коли вони дивились та дивувались, Світ цей почав розгортати свою історію, і здавалось їм, що він живе й росте. І коли айнур помилувались довгий час у тиші, мовив знову Ілуватар:

— Узріть Пісню вашу! Ваше мистецтво; і кожен з вас віднайде в ньому, — серед замислів, що я поставив перед вами, — всі ті речі, що, як видатися може, він сам розробив чи привніс. І ти, Мелькоре, відшукаєш всі таємні помисли твого розуму, й осягнеш, що й вони усі лише частина цілого й підлеглі його величі.

І багато інших речей промовляв Ілуватар перед айнур в той час, і через їхню пам'ять цих слів, і знання від тієї музики, що створив кожен сам, знають айнур майже все з того, що було, що є, і що прийде, та дещо залишилось невідкритим і для них. Є деякі речі, про які не можуть вони дізнатись, ні поодинці, ні радячись разом; бо нікому, окрім себе, не відкрив Ілуватар всього, що зберігається в глибинах його пам'яті, і тому в кожну епоху виникають такі речі, що є новими й не були передбаченими, бо не походять вони з минулого. Ось чому у видінні Світу, що з'являвся перед ними, айнур бачили речі, незбагненні для них. І дивились вони з захопленням на прихід Дітей Ілуватара, і на приготування оселі для них; і осягли айнур, що вони самі у праці піснетворчості були зайняті підготуванням поселення, і не знали вони ще про інші цілі, що мало це видіння, опріч його власної краси. Бо Діти Ілуватара, були задумані ним самим, і прийшли з третьою темою, і не було їх в темі, що Ілуватар проголосив спочатку, і жоден з айнур не брав участі у їхньому творенні. Через те, коли вони осягли їх, тим більш полюбили, бо відрізнялись вони від них своїм буттям — дивні й вільні — у чому вони побачили задум Ілуватара, відбитий по-новому, і навчились трохи з його мудрості, що в інших випадках була схована від айнур.