— Я можу вас зрозуміти, — кажу я. — Дозвольте спитати, чим я справив на вас добре враження?
— Лише за умови, що ви дозволите мені відповісти відверто.
— А прямо зараз ви не відверта?
— Я намагалася бути ввічливою, але ви праві, я завжди роблю не правильний вибір, — каже вона з удаваним жалем. — Що ж, якщо відверто, то мені подобається ваша меланхолія, докторе. Ви справляєте враження людини, яка радше була б деінде, і це бажання я цілком поділяю.
— Ви хочете сказати, що не радієте поверненню додому?
— О, цей будинок не був моїм домом дуже довго, — каже вона, перестрибуючи через велику калюжу. — Упродовж минулих дев'ятнадцяти років я жила в Парижі, відколи мого брата вбили.
— А як щодо жінок, з якими я вас бачив у Сонячній кімнаті, хіба вони вам не подруги?
— Вони приїхали цього ранку і я, якщо чесно, не впізнаю жодної з них. Діти, яких я знала, скинули з себе шкуру й виповзли у суспільство. Я тут така сама чужа, як і ви.
— Принаймні, ви не чужа сама собі, міс Гардкасл, — кажу я. — Можливо, вас хоча б це втішить?
— Навпаки, — каже вона, дивлячись на мене. — Мені здається, що було би просто чудово відійти від себе на якийсь час. Я заздрю вам.
— Заздрите?
— А чом ні? — каже вона, витираючи з обличчя дощ. — Ви душа, з якої зняли все, докторе. Жодного жалю, жодних ран, жодної брехні, яку треба собі казати, щоб кожного ранку мати змогу подивитися на себе в дзеркало. Ви… — вона кусає губу, шукаючи слушне слово. — Чесний.
— Також це можна назвати «беззахисний», — кажу я.
— Ви хочете сказати, що ви теж не радієте своєму поверненню?
Її посмішка дивна, в губах легкий вигин, який було б легко сприйняти як насмішку, але насправді він видається змовницьким.
— Я не такий чоловік, яким сподівався бути, — тихо кажу я, дивуючись власній відвертості. Щось у цій жінці розслаблює мене, але я, хоч вбийте, не знаю, що саме.
— Чому? — питає вона.
— Я боягуз, міс Гардкасл, — зітхаю я. — Сорок років спогадів щезло, і ось що під ними ховалося. Ось що від мене залишилося.
— Будь ласка, звіть мене Іві. У такому разі я зможу звати вас Себастьяном і сказати, щоб ви не переймалися своїми вадами. Ми всі їх маємо, і якби я теж щойно з'явилася на цьому світі, я теж, можливо, була б обережною, — каже вона, стискаючи моє передпліччя.
— Ви дуже ласкаві, але йдеться про дещо більш глибоке, більш інстинктивне.
— Ну то й що, що ви боягуз? — питає вона. — Бувають і гірші риси. Принаймні, ви не злий, не жорстокий. До того ж, тепер ви отримали можливість вибору. Замість збирати себе навпомацки, як це робимо ми, решта, щоб одного дня прокинутися без жодної гадки про те, яким чином ми стали тим, ким ми є, ви можете подивитися на світ і на людей навколо й обрати ті частини характеру, які бажаєте. Ви можете сказати: «Я хочу чесність того чоловіка та оптимізм тієї жінки», неначе замовляєте собі костюм на Севіл-Роу.
— Ви робите з моєї травми везіння, — кажу я, відчуваючи піднесення.
— Ну а що, якщо не це, можна назвати другим шансом? — питає вона. — Вам не подобається чоловік, яким ви були — добре, будьте кимось іншим. Вас більше нічого не зупиняє. Як я вже сказала, я заздрю вам. Решта з нас застрягли у своїх помилках.
Мені нічого на це відповісти; втім, миттєвої відповіді від мене не вимагають. Ми підходимо до двох велетенських стовпів, на вершинах яких ангели дмухають у свої мовчазні сурми. Сторожка розташована ліворуч від нас, серед дерев: крізь щільне листя подекуди проглядає червона черепиця на даху. Стежка веде до обшарпаних зелених дверей, що розбухнули від віку та вкрилися тріщинами. Івлін ігнорує ці двері й тягне мене за пальці до задньої частини будинку; ми проштовхуємося крізь гілля, що доросло аж до крихких стін.
Задні двері заперті простою засувкою, відсунувши яку дівчина заводить мене до сирої кухні; там усе вкрито шаром пилу, на полицях досі стоять мідні каструлі. Зайшовши, жінка зупиняється й прислухається.
— Івлін? — кажу я.
Вказавши жестом, щоб я мовчав, вона робить крок до коридору. Від цього несподіваного попередження мені стає моторошно, тіло напружується, але вона сміється:
— Пробачте, Себастьяне, я прислухалася, чи тут мій батько.
— Ваш батько? — здивовано перепитую я.
— Він тут живе, — каже вона. — Він мав піти полювати, але я не хотіла раптово натрапити на нього, якщо він спізнився. Боюсь, ми з ним не надто сильно подобаємося одне одному.
Не встиг я спитати її ще про що-небудь, як вона поманила мене до коридору, а потім — вузькими сходами вгору. Голі дерев'яні сходинки скриплять під нашими ногами. Я не відстаю від неї, і кожні кілька кроків озираюся. Ця будівля вузька та зігнута, двері вбудовані у стіни під дивними кутами, наче криві зуби в роті. Вітер свистить крізь вікна, приносячи запах дощу, і вся будівля, здається, торохтить на своєму фундаменті. У цьому будинку все неначе навмисно створено таким, щоб навіювати неспокій.
— А чому дворецького віднесли аж сюди? — питаю я Івлін, яка намагається вибрати одні двері з двох. — Має ж бути більш комфортне місце.
— Усі кімнати головної будівлі зайняті, а доктор Діккі наказав спокій, тишу та добрий камін. Хоч вірте, хоч ні, але тут йому, можливо, найкраще. Ходімо, спробуймо ці, — каже вона, слабко стукає по лівих дверях і штовхає їх, не почувши відповіді.
Високий чоловік у забрудненій вуглем сорочці висить на гакові в стелі, зв'язаний за руки, а його ноги ледь торкаються підлоги. Він непритомний, вкрита чорним хвилястим волоссям голова опущена на груди, на обличчі подекуди цятки крові.
— Ні, це не ті двері, — байдужим голосом каже Івлін.
— Якого дідька?! — кажу я, стривожено задкуючи. — Хто цей чоловік, Івлін?
— Це Ґреґорі Ґолд — той, хто накинувся на нашого дворецького, — каже Івлін, дивлячись на в’язня як на пришпиленого до дошки метелика. — Дворецький був на війні батьковим ординарцем. Схоже, батько сприйняв цей напад як образу.
— Образу? — кажу я. — Іві, його підвішено як свиню!
— Вишуканістю манер батько ніколи не відрізнявся; і розумом теж, — знизала вона плечима. — Мені здається, що ці дві речі пов'язані.
Вперше відтоді, як я прокинувся, моя кров кипить. Якими б не були скоєні цим чоловіком злочини, правосуддя не робиться мотузкою в запертій кімнаті!
— Ми не можемо залишити його так! — протестую я. — Це негуманно.
— Негуманним є те, що він зробив, — каже Івлін, і я вперше відчуваю її холодність. — Мати найняла Ґолда виправити кілька з родинних портретів, не більше. Він навіть не був знайомий з дворецьким, тим не менш, цього ранку він наскочив на нього з коцюбою й забив мало не на смерть. Повірте, Себастьяне, він заслуговує на гірше, ніж те, що з ним тут відбувається.
— Що з ним буде далі? — питаю я.
— З селища приїде констебль, — каже Івлін, виводячи мене з кімнати й зачиняючи за нами двері, після чого її настрій миттєво покращується. — А тим часом батько хоче, щоб Ґолд зрозумів, що господарю це не сподобалося, от і все. Ага, ось це мають бути ті, що нам потрібні.
Вона відчиняє двері на протилежній стороні коридору, і ми заходимо до маленької кімнати з побіленими стінами та з одним брудним вікном. На відміну від решти будинку, тут немає протягів, за ґратами горить вогонь, поруч приготовлено багато дров. У куті стоїть залізне ліжко, а на ньому під сірою ковдрою лежить безформною купою дворецький. Я впізнаю його. Це той самий чоловік з опіком, що впустив мене вранці.
Івлін казала правду, з ним обійшлися жорстоко. Його обличчя жахливо посиніло й опухло від ран, на подушці запеклися плями крові. Я міг би подумати, що він мертвий, якби він не бурмотів щось у своєму тривожному сні.
Біля нього на дерев'яному стільці сидить служниця, на колінах у неї лежить велика книжка. Дівчині навряд чи більше, ніж двадцять три роки; маленька — хоч у кишеню ховай; з-під чіпця випало біляве волосся. Вона обертається до нас, а зрозумівши, хто ми, закриває книжку, схоплюється на ноги та квапливо поправляє білий фартух.