Двері Блекгіту розчинені, і я біжу сходами, а потім коридором до своєї кімнати так швидко, що приношу з собою запах вогкої землі. Важко дихаючи, я стою над дорожньою скринею. Це і є причина, що витягла мене минулого вечора в ліс? Це і є те, заради чого я пролив кров? Що ж, я розтрощу все це, а разом із ним і всі зв'язки з тим чоловіком, яким я був!
Коли приходить Івлін, я нишпорю по всій спальні, шукаючи що-небудь важке, щоб зламати замок. Зрозумівши мене без слів, вона виходить в коридор і повертається з бюстом якогось римського імператора.
— Красно дякую, — кажу я й починаю бити бюстом по замку.
Коли я вранці витягував скриню з шафи, вона була така важка, що я ледве підняв її, але тепер вона ковзає від кожного удару. І знов Івлін допомагає мені: сідає на скриню, щоб утримати її на місці, і після трьох надзвичайно сильних ударів замок торохтить по підлозі.
Відкинувши бюст на ліжко, я підіймаю важку кришку.
У скрині пусто.
Тобто, майже пусто.
У темному кутку лежить самотня шахова фігура, на якій знизу написано «Анна».
— Гадаю, настав вам час розповісти решту своєї історії, — каже Івлін.
8
На вікно моєї спальні тисне темрява, її холодний подих залишає на склі іній. Вогонь у каміні шипить у відповідь, його хитке полум'я — моє єдине світло. Коридором за зачиненими дверима спішать кроки, мішанина голосів на шляху до балу. Десь вдалині я чую тремтіння скрипки, що прокидається.
Простягнувши ноги до вогню, я чекаю на тишу. Івлін попросила мене відвідати і вечерю, і святкування, але я не можу знаходитися серед цих людей, знаючи, хто я та чого вони від мене хочуть. Я втомився від цього будинку, від їхніх ігор. О десятій двадцять я зустрінуся з Анною на кладовищі, а потім розпоряджуся, щоб один з конюхів відвіз нас до селища, геть від цього безумства.
Мій погляд повертається до шахової фігури, що я знайшов у валізі. Я підіймаю її до світла, сподіваючись звільнити які-небудь давні спогади. Досі фігура мовчала, а в ній самій мало такого, що може про щось нагадати. Це слон, вирізьблений вручну й намазюканий білою фарбою; йому дуже далеко до тих дорогих шахів зі слонової кістки, які я бачив у цьому будинку, але… він для мене щось значить. Попри відсутність спогадів, з ним пов'язане якесь відчуття, майже затишок свого роду. Тримаючи цю фігуру, я стаю сильнішим.
У двері стукають, я стискаю слона міцніше і встаю з крісла. Чим менше часу залишається до зустрічі на кладовищі, тим більш напруженим я стаю, мало не вистрибую у вікно щоразу, як у каміні тріщить вогонь.
— Белле, ти тут? — питає Майкл Гардкасл.
Він стукає знов. Він наполягає. Ввічливий безперервний стукіт.
Поставивши шахову фігуру на камінну полицю, я відчиняю двері. У коридорі повно людей у костюмах, на Майклові яскраві оранжеві шати, в руках він смикає зав'язки величезної маски-сонця.
— Ось ти де, — каже він мені, хмурячись. — Чому ти досі не вдягнувся?
— Я не піду, — кажу я. — Сьогодні… — я махаю рукою в напрямку своєї голови, але моя мова жестів йому незрозуміла.
— Ти погано почуваєшся? — питає він. — Хочеш, я покличу Діккі? Я щойно бачив його…
Мені доводиться схопити Майкла за руку, щоб він не помчав коридором у пошуках лікаря.
— Мені це сьогодні просто не до снаги, — кажу я.
— Ти певний? Має бути феєрверк, до того ж я переконаний, що мої батьки весь день готували сюрприз. Шкода таке…
— Чесне слово, мені краще не йти.
— Ну, якщо ти певен, — нехотя каже він; у голосі такий самий сум, як і на обличчі. — Мені шкода, що в тебе був такий кепський день, Белле. Сподіваюсь, що завтра тобі буде краще, принаймні, не буде непорозумінь.
— Непорозумінь? — питаю я.
— Та вбита дівчина, — ніяково всміхається він. — Деніел сказав мені, що то була велика помилка. Я відчув себе повним дурнем, відкликаючи пошуковий загін на півдорозі. Але то нічого.
«Деніел? Звідки він міг дізнатися, що Анна жива?»
— Це ж дійсно була помилка, так? — питає він, помітивши моє спантеличення.
— Авжеж, — кажу я привітно. — Так… Жахлива помилка. Вибач, що завдав тобі клопоту.
— Не треба перейматися, — з легким сумнівом каже він. — Забудь про це.
Його слова натягнуті, наче перевантажені підтяжки. Я чую, що він сумнівається; не тільки в цій історії, але й у людині, що стоїть перед ним. Врешті-решт, я не є тим чоловіком, якого він знав, і він, здається, починає розуміти, що я більше не хочу бути тим чоловіком. Ще вранці я зробив би будь-що, щоб залагодити тріщину між нами, але Себастьян Белл був торговцем наркотиками та боягузом, який лигався зі злодіями. Майкл був другом того чоловіка, то хіба він може бути моїм другом?
— Що ж, тоді я піду, — каже він, кашлянувши. — Одужуй, друже.
Постукавши пальцями по дверній коробці, він відвертається й іде разом з іншими гостями святкувати.
Я дивлюсь йому вслід і міркую над почутим. Я майже забув про те, як Анна тікала цього ранку в лісі, бо очікування зустрічі з нею на кладовищі втамувало більшу частину жаху мого першого спогаду. Але безумовно трапилося щось важливе, навіть якщо Деніел розказує людям, що нічого не сталося. Я певний у тому, чому був свідком: у пострілі та в страху. Анну переслідувала фігура в чорному, про яку я тепер змушений припустити, що то був Лакей. Якось їй вдалося вижити, як і мені після нападу минулої ночі. Саме про це вона хоче поговорити? Про нашого спільного ворога та чому він хоче нас порішити? Може, йому потрібні наркотики? Вони вочевидь дорогі. Може, Анна — моя партнерка? І вона прибрала їх зі скрині, щоб вони не дісталися йому? Принаймні, це пояснило би присутність шахової фігури. Може, цей слон є чимось на кшталт візитівки?
Взявши в шафі плащ, я обгортаю шию довгим шарфом, надіваю товсті рукавички, а перед тим, як піти, кладу в кишеню канцелярський ніж і шахову фігуру. Мене зустрічає холодна ніч. Коли очі пристосовуються до темряви, я вдихаю свіже повітря, досі вогке після бурі, і йду гравійною доріжкою навколо будинку до кладовища.
Мої плечі напружені, в животі неспокійно.
Я боюсь цього лісу, а ще більше боюсь цієї зустрічі.
Коли я вперше опритомнів, я не хотів нічого більшого, крім як знову дізнатися про себе, але тепер минулі пригоди видаються вдачею. Травма дала мені шанс почати наново, але що як через зустріч з Анною мої спогади хлинуть назад? Чи зможе ця сумбурна особистість, яку я незграбно складав упродовж дня, вижити в такому потопі, чи не змиє її геть?
Чи змиє мене повністю?
Ця думка майже розвертає мене, але я не зможу протистояти колишньому собі, якщо тікатиму від створеного ним життя. Краще зіткнутися з минулим тут і тепер, спираючись на впевненість у тому, ким я хочу стати.
Стиснувши зуби, я йду доріжкою поміж деревами й натрапляю на маленький котедж садівника, вікна якого темні. До стіни прихилилася Івлін; вона курить сигарету, біля її ніг горить ліхтар. Вона вдягнута в довге бежеве пальто та ґумові чоботи, і це контрастує з блакитною вечірньою сукнею та діамантовою тіарою, що блищить у її волоссі. Вона дуже красива, хоча й трохи ніяковіє від цього.
Івлін перехоплює мій погляд.
— Я не мала часу перевдягнутися після вечері, — каже вона, відкидаючи сигарету геть.
— Що ви тут робите, Іві? — питаю я. — Ви маєте бути на балу.
— Утекла звідти непомітно. Невже ви думали, що я пропущу це? — каже вона, затираючи сигарету каблуком.
— Це небезпечно.
— У такому разі вам нерозумно йти самому, до того ж я взяла з собою допомогу.
Вона виймає зі своєї сумочки чорний револьвер.
— Де ви в біса його знайшли?! — питаю я, відчуваючи шок і трохи вини.