Роздратовано хитаючи головою, я відчиняю двері й бачу просто перед собою доктора Себастьяна Белла.
У нього шалений погляд, він наскрізь мокрий і тремтить від холоду.
— Мені потрібна ваша допомога! — каже він, випромінюючи паніку.
Мій світ стає пустим.
— У вас є телефон? — продовжує він, і у його очах відчай. — Треба викликати поліцію.
Це неможливо.
— Не стій тут, чортяко! — скрикує він і трусить мене за плечі; холод його рук просочує мою піжаму.
Не бажаючи чекати на відповідь, він проштовхується повз мене до вестибюля, шукаючи допомоги.
Я намагаюся зрозуміти те, що я бачу.
Це я.
Це вчорашній я.
Хтось мені щось каже, тягне мене за рукав, але я не можу зосередитися ні на чому, крім самозванця, з якого тече на підлогу.
На вершині сходів з'являється Деніел Колрідж.
— Себастьяне? — каже він і спускається, тримаючись рукою за поруччя.
Я дивлюся на нього, шукаючи обман, якусь ознаку вистави, жарту, але він спускається сходами точнісінько так, як учора, так саме легко, впевнено, в центрі уваги.
Мене знову тягнуть за руку — у моєму полі зору з'являється покоївка. Вона стурбовано дивиться на мене, її губи рухаються.
Спантеличено кліпаючи очима, я дивлюся на неї та зрештою розумію, що вона мені каже.
— …пане Коллінз, з вами все гаразд, пане Коллінз?
Її обличчя знайоме, але я не знаю, звідки.
Я дивлюся поверх її голови на сходи, де Деніел уже веде Белла до спальні. Усе відбувається точнісінько так, як учора.
Звільнившись від рук служниці, я поспішаю до дзеркала на стіні. Мені важко дивитися в нього. У мене жахливий опік, шкіра поцяткована й груба на дотик, наче фрукт, що задовго лежав на спекотному сонці. Я знаю цього чоловіка. Якимось чином я прокинувся дворецьким.
Моє серце стукотить, я обертаюся до покоївки:
— Що відбувається зі мною? — затинаючись кажу я й хапаюся за горло, здивований хрипким північним голосом, що надходить з нього.
— Пане?
— Як…
Але ж я питаю не ту людину. Мої вкриті брудом відповіді зараз бредуть сходами вгору, до кімнати Себастьяна.
Підібгавши краї свого халата, я поспішаю за ними, йду по слідах з листя та брудної води. Служниця кличе мене. На півдорозі вона обганяє мене, заступає мені дорогу й притискає долоні до моїх грудей.
— Вам неможна туди йти, пане Коллінз, — каже вона. — Вам непереливки буде, якщо леді Гелена побачить, що ви швендяєте тут у спідньому.
Я намагаюся обійти її, але вона робить крок вбік, знов заступивши мені дорогу.
— Пусти мене, дівко! — вимагаю я й відразу шкодую про це. Я ж бо так не розмовляю — так різко й вимогливо.
— У вас знов один з цих нападів, пане Коллінз, от і все, — каже вона. — Ходімо до кухні, я заварю вам чаю.
Її очі блакитні, щирі. Вони ніяково кидають погляд через моє плече, я озираюсь і бачу, що внизу сходів зібралися інші слуги. Вони дивляться на нас, досі тримаючи в руках квіти.
— Один з моїх нападів? — питаю я.
Сумнів розкриває свій рот і ковтає мене.
— Через ваші опіки, пане Коллінз, — тихо каже вона. — Іноді ви кажете або бачите щось не те. Але чашка чаю все виправить, кілька хвилин — і все буде добре.
Її тепла та важка доброта може розчавити. Я згадую вчорашні благання Деніела, як делікатно він розмовляв, неначе я міг тріснути, якщо на мене натиснути занадто сильно. Він вважав мене божевільним, тепер те саме думає і ця служниця. Зважаючи на те, що зі мною відбувається (на те, що на мою думку зі мною відбувається), я не можу бути певним, що вони помиляються.
Я безпомічно дивлюся на дівчину, вона бере мене під руку й веде назад, сходами вниз до слуг, що розходяться, поступаючись нам дорогою.
— Чашка чаю, пане Коллінз, — заспокійливо каже вона. — Цього буде достатньо.
Вона веде мене, наче заблукалу дитину, м'яке стискання її мозолистої руки заспокоює так само, як і її голос. Удвох ми виходимо з вестибюля, спускаємося сходами для слуг і йдемо темним коридором до кухні.
У мене на чолі виступає піт, печі та духовки дихають жаром, над відкритим полум'ям булькотять каструлі. Я відчуваю запах підливи, смаженого м'яса, пирогів, цукру та поту. Забагато гостей і замало не зламаних духовок, от у чому проблема! Готувати вечерю почали вже зараз, щоб згодом усе йшло за графіком.
Ці знання спантеличують мене.
Усе це правда, я не маю в цьому жодного сумніву, але як я можу про все це знати, якщо я не справжній дворецький?
Служниці хутко виносять з кухні сніданок: купи смажених яєць і копчених оселедців на срібних тарілках. Літня жінка з широкими стегнами та рум'яним обличчям стоїть біля духовки й викрикує накази; її фартух забруднений мукою. Жоден генерал не зміг би носити на грудях медалі так упевнено, як вона — цей фартух. Якимось чином вона помічає нас серед цієї метушні: спершу кидає залізний погляд на дівчину, потім на мене.
Витерши руки об фартух, вона крокує до нас.
— Я певна, що тобі зараз треба бути не тут, Люсі, — строго каже вона.
Покоївка вагається; міркує, чи варто заперечувати.
— Так, пані Драдж.
Її рука відпускає мене, залишивши в моїй долоні пустоту. Співчутлива посмішка, а потім вона зникає, губиться серед гомону.
— Сідай, Роджере, — каже пані Драдж, намагаючись надати голосу лагідності.
У неї розбита губа, навколо рота поступово з'являється синець. Певно, хтось її вдарив; вона кривиться, коли говорить.
Посеред кухні стоїть дерев'яний стіл, заставлений тарілками зі смаженою курятиною та шинкою. Супи та рагу, тарілки з лискучими овочами, а до них повсякчас щось додається виснаженими кухарями, більшість з яких мають такий вигляд, ніби вони й самі близько години в духовці просиділи.
Я висовую стілець і сідаю.
Пані Драдж дістає з духовки залізний лист з булочками й кладе одну з них зі шматком масла на тарілку. Потім підходить до мене, ставить переді мною тарілку й торкається моєї руки. Її шкіра цупка, як старий чобіт.
Її погляд затримується — колюча доброта — а потім вона відвертається й повертається знов гримати на підлеглих.
Булочка смачна, масло стікає по її боках. Куснувши лише раз, я знов бачу Люсі й нарешті згадую, де я її бачив раніше. Це та сама покоївка, що буде в обід у вітальні; та сама, яку сваритиме Тед Стенвін і врятує Деніел Колрідж. Вона навіть привабливіша, ніж я пам'ятаю: веснянки, великі сині очі, з-під чіпця виглядає руде волосся. Вона намагається відкрити банку з джемом, її обличчя скривилося від напруги.
«У неї були плями джему по всьому фартухові».
Це відбувається наче в сповільненій кінозйомці: банка висковзує з її рук і вдаряється об підлогу, скло розприскується по всій кухні, фартух дівчини забрьохується джемом.
— Чорти забирай, Люсі Гарпер! — кричить хтось у розпачі.
Мій стілець котиться по підлозі, бо я чкурнув з кухні геть, я мчу коридором і знову сходами вгору. Я так поспішаю, що коли повертаю за ріг, до коридору гостей, натикаюся на жилавого чоловіка з довгим чорним хвилястим волоссям, чия сорочка вимазана вуглем. Просячи в нього вибачення, я бачу, що це Ґреґорі Ґолд. Гнів личить йому, наче костюм, у його очах ані краплі глузду. Його обличчя пашить, він тремтить від люті, і я запізно згадую, що буде далі, який вигляд мав дворецький, коли це чудовисько зробило свою справу.
Я намагаюся відступити, але він хапає мене довгими пальцями за халат.
— Не треба…
Я погано бачу, світ зменшується до кольорової плями та раптового болю; я ударяюсь об стіну, потім падаю на підлогу, з моєї голови тече кров. Він височіє наді мною з коцюбою в руці.
— Будь ласка, — кажу я й намагаюся відповзти назад, геть від нього. — Я не…
Він б'є мене ногою в бік, мені перехоплює подих.
Я простягаю руку, намагаюся заговорити, благати, але це його лише лютить сильніше. Він копає мене ногою швидше й швидше, і я під його гнівом уже не можу нічого, окрім як згорнутися калачиком.