Я ледве дихаю, ледве бачу. Я плачу, похований під своїм болем.
На щастя, я непритомнію.
10
День третій
Темно, гардина на вікні тріпотить від подиху безмісячної ночі. Постіль м'яка, ліжко зручне, з балдахіном.
Стискаючи руками перину, я посміхаюся.
То був поганий сон, от і все.
Повільно, удар за ударом, моє серце заспокоюється, смак крові згасає разом зі сном. Мені потрібні кілька секунд, щоб згадати, хто я, а потім ще одна — щоб побачити темний силует великого чоловіка, що стоїть у куту кімнати.
Мені перехоплює подих.
Просунувши руку вздовж простирадла до столика, що стоїть біля ліжка, я намагаюся взяти сірники, але вони наче виповзають з моїх пальців.
— Хто ви? — питаю я темряву, не в змозі втримати дріж у голосі.
— Друг.
Голос чоловічий, приглушений і глибокий.
— Друзі не ховаються в пітьмі, — кажу я.
— Але ж я не сказав, що я ваш друг, пане Девіс.
Мацаючи наосліп, я мало не зіштовхую зі столика масляну лампу. Я хапаю її, і пальці натрапляють на сірники, що ховалися біля неї.
— Не переймайтеся світлом, — каже темрява. — Воно вам мало допоможе.
Неслухняною рукою я запалюю сірник і підношу його до лампи. Полум'я спалахує за склом, заганяє тіні глибоко в кути й освітлює мого відвідувача. Це той чоловік у костюмі чумного лікаря, якого я бачив раніше. При світлі я бачу деталі, що пропустив у мороці кабінету: великий плащ пошарпаний на краях; капелюх-циліндр і порцелянова маска повністю закривають обличчя, окрім очей. Долоні в рукавичках лежать на чорній тростині, прикрашеній збоку іскристим срібним написом, але літери замалі, щоб прочитати їх з такої відстані.
— Спостережливість — це добре, — зауважує Чумний Лікар.
Десь у будинку чутно кроки, і я питаю себе, чи достатньо самої лише моєї уяви, щоб створити такі банальні деталі такого надзвичайного сну.
— Якого біса ви робите в моїй кімнаті?! — вимагаю я, дивуючи себе цим спалахом емоцій.
Маска-дзьоб перестає досліджувати кімнату й знов дивиться на мене.
— На нас чекає робота, — каже він. — Я маю задачу, що вимагає вирішення.
— Гадаю, ви мене з кимось переплутали, — сердито кажу я. — Я доктор.
— Ви були доктором, — каже він. — Потім дворецьким, сьогодні ви плейбой, завтра — банкір. Жоден з них не є ні вашим справжнім обличчям, ні вашою справжньою особистістю. Справжнє у вас відібрали, коли ви прибули до Блекгіту, і не повернуть, доки ви не підете звідси.
Сунувши руку в кишеню, він виймає маленьке дзеркальце й кидає його на ліжко.
— Подивіться самі.
Скло тремтить у моїй руці, віддзеркалюючи молодого чоловіка з вражаючими синіми очима, за якими майже відсутня мудрість. Обличчя за склом не є ані Себастьяном Беллом, ані обпеченим дворецьким.
— Його звати Дональд Девіс, — каже Чумний Лікар. — Він має сестру на ім'я Ґрейс і друга на ім'я Джим, а ще він не любить арахіс. Девіс буде вашим сьогоднішнім носієм, а коли ви прокинетеся завтра, отримаєте іншого. Ось так усе працює.
Отже, це все-таки був не сон, це сталося насправді. Я прожив той самий день двічі в тілах двох різних людей. Я розмовляв сам з собою, лаяв самого себе та оглядав себе зі сторони.
— Я що, божеволію? — питаю я, дивлячись на нього поверх дзеркала.
Голос мене погано слухається.
— Авжеж, ні, — каже Чумний Лікар. — Безумство було би втечею, але втекти з Блекгіту можна лише одним способом. Саме тому я зараз тут, я маю для вас пропозицію.
— Навіщо ви зробили це зі мною? — вимагаю я.
— Ви мені лестите, вашим становищем і Блекгітом ви зобов'язані не мені.
— А кому?
— Нікому, з ким вам варто було б зустрітися, — каже він, недбало махнувши рукою. — Отже, щодо моєї пропозиції…
— Мені треба поговорити з ним, — кажу я.
— З ким саме?
— З тим, хто запроторив мене сюди, хто може мене звільнити, — кажу я крізь зуби, намагаючись тримати себе в руках.
— Що ж, першого вже давно немає, а другий стоїть перед вами, — каже він, торкаючись обома руками своїх грудей.
Можливо, в цьому винен костюм, але його жест здається дещо театральним, неначе він його репетирував. У мене раптом виникає відчуття, що я актор у виставі, в якій свої ролі знають всі, крім мене.
— Лише я знаю, як ви можете втекти з Блекгіту, — каже він.
— Ви пропонуєте мені вихід? — підозріло питаю я.
— Саме так, хоча правильніше буде назвати це загадкою, — каже він, виймаючи кишеньковий годинник і дивлячись на нього. — Сьогодні ввечері під час балу декого вб'ють. Це не буде схоже на вбивство, тому вбивцю не спіймають. Виправте цю несправедливість, і я виведу вас звідси.
Я ціпенію, стискаючи руками простирадло.
— Якщо ви здатні мене звільнити, чому ви, в дідька, просто не зробите це?! — кажу я. — Навіщо грати в ці ігри?
— Тому що вічність нудна, — каже він. — А може тому, що грати — важлива роль. Подумайте про це без мене. Але забагато часу не марнуйте, пане Девіс. Цей день повториться вісім разів, і ви побачите його очима восьми різних носіїв. Белл був вашим першим, дворецький — другим, а пан Девіс — третій. Отже, попереду на вас чекає знайомство лише з п'ятьма носіями. Я б на вашому місці не гаяв часу. Коли матимете відповідь, приходьте з нею та з доказами до озера, об одинадцятій вечора. Я чекатиму на вас.
— Я не розважатиму вас цією грою! — ричу я, нахиляючись до нього.
— То можете програти мені на зло, але знайте ось що: якщо ви не розв'яжете цю задачу до півночі свого останнього носія, ми зітремо вашу пам’ять і повернемо вас у тіло доктора Белла, і все почнеться наново.
Він дивиться на свій годинник і невдоволено кидає його в кишеню:
— Час спливає. Якщо ви співпрацюватимете, під час нашої наступної зустрічі я відповім на більше запитань.
У вікно дмухає вітер, який гасить світло й огортає все темрявою. Поки я знаходжу сірники, щоб знов запалити лампу, Чумний Лікар зникає.
Збентежений і переляканий, я вистрибую з ліжка, наче вжалений, розчахую двері спальні й виходжу в холод. У коридорі темно. Навіть якщо він стоїть у п'яти кроках від мене, мені його не побачити.
Зачинивши двері, я мчу до гардероба та вдягаюся в перше-ліпше, що потрапляє мені в руки. Ким би не був мій носій, він худий, низький і має схильність до показного одягу: коли я закінчую вдягатися, на мені фіолетові штани, оранжева сорочка та жовта жилетка. У дальній частині шафи є пальто та шарф; надягнувши їх, я виходжу. Вранці вбивство, ввечері маскарад; загадкові записки та обгорілі дворецькі; що б тут не відбувалося, я не дозволю смикати мене, наче маріонетку.
Я мушу втекти з цього будинку.
Великий годинник, що стоїть на вершині сходів, вказує втомленими стрілками 3:17 ночі й несхвально цокає на мій поспіх. Хоча мені й не хочеться будити конюха о такій пізній годині, іншого способу втекти з цього божевілля я не бачу, тому стрибаю через сходинки, мало не перечепившись короткими ногами цього павича.
З Беллом і дворецьким було інакше. Мене наче притиснуло до стін цього тіла, і воно тріщить по швах. Я незграба, майже п'яний.
Коли я відчиняю вхідні двері, всередину замітає листя. Надворі сильний вітер, він крутить у повітрі дощем, ліс тріщить і хитається. Паскудна ніч, що має колір кіптяви. Якщо я не хочу заблукати або впасти й зламати шию, мені потрібно більше світла.
Повернувшись у будинок, я прямую в кінець вестибюля, до сходів для слуг. Дерев'яне поруччя грубе на дотик, сходинки хиткі. На щастя, лампи досі видають трохи кіптявого світла, хоча полум'я в них горить слабко та тихо, з обуреним мерехтінням. Коридор довший, ніж я пам'ятаю, побілені стіни вкриті конденсатом, крізь штукатурку просочується запах землі. Усе вогке, гниле. Я вже бачив більшість з брудних місць у Блекгіті, але жодне з них не було занедбане так сильно. Я дивуюсь, що тут узагалі є слуги, зважаючи на те, як погано до них ставляться хазяї.