Він відступає, його кроки повертаються до лісу, а я нахиляюся вперед, спираюся лобом на землю, вдихаю запах мокрого листя та гнилі; по моїх щоках течуть сльози.
Моє полегшення принизливе, моє боягузтво — жалюгідне. Я не зміг навіть глянути своєму мучителю в очі. Ну що ж я за чоловік?!
Лише через кілька хвилин мій страх розтанув достатньо, щоб я зміг ворухнутися, і навіть тоді я змушений спертися на найближче дерево, щоб перепочити. У кишені дзеленчить подарунок убивці. Боячись того, що я можу там знайти, я занурюю руку в кишеню й виймаю звідти компас.
— О! — здивовано кажу я.
Скло тріснуте, метал потертий, на зворотній стороні вирізьблені ініціали «С. Б.» Я не розумію, що вони означають, але вказівки вбивці однозначні. Я маю йти за допомогою компаса на схід.
Я винувато кидаю погляд на ліс. Тіло Анни має бути близько, але мене жахає, якою може бути реакція вбивці, якщо я піду туди. Можливо, я саме тому досі живий, що не наблизився. Чи хочу я випробовувати межу його милосердя?
«Якщо це дійсно милосердя».
Я надзвичайно довго дивлюся, як тремтить стрілка компаса. Я більше ні в чому не певний, але знаю, що вбивці милосердя не виявляють. Якою б не була його гра, я не можу довіряти його пораді й не маю слухатися її, але якщо не слухатися…
Я знову дивлюсь навколо. Куди не глянь — усюди все однакове; дерева без кінця й небо зі мжичкою.
«Наскільки треба заблукати, щоб дозволити дияволові вести себе додому?»
«Настільки, — вирішую я. — Саме настільки».
Відірвавшись від дерева, я кладу компас на долоню. Він тягнеться до півночі, тож я повертаюся до сходу, проти вітру та холоду, проти самого світу.
Надія мене покинула.
Я — чоловік у чистилищі, який не бачить гріхів, через які сюди потрапив.
2
Вітер виє, дощ посилився і дріботить крізь дерева, відскакуючи від землі майже до колін, коли я йду за вказівками компаса.
Помітивши серед мороку спалах кольору, я бреду до нього й знаходжу прибиту до дерева червону хусточку — я припускаю, що вона залишилася від якоїсь давно забутої дитячої гри. Я шукаю ще одну і знаходжу її в кількох метрах, а потім ще одну, а за нею ще одну. Спотикаючись поміж ними, я рухаюся в напівтемряві, доки не доходжу до краю лісу, де дерева поступаються маєтку навколо великої будівлі епохи короля Георга, червоний цегляний фасад якої геть заріс плющем. Наскільки мені видно, цей будинок покинутий. Довга гравійна доріжка, що вела до парадних дверей, вкрита бур'янами, а прямокутні газони обабіч від неї заболотилися, по краях в'януть квітки.
Я шукаю які-небудь ознаки життя, мій погляд блукає по темних вікнах, доки я не помічаю на другому поверсі слабке світло. Воно мало б заспокоїти мене, але я вагаюсь. У мене відчуття, ніби я натрапив на щось спляче, що це непевне світло є серцебиттям великої, небезпечної, нерухомої істоти. Навіщо вбивцеві давати мені цей компас, якщо не для того, щоб завести мене в пащу ще гіршого лиха?
Зробити перший крок мене змушує думка про Анну. Через ті тридцять секунд моєї нерішучості вона втратила життя, і тепер я знову вагаюсь. Ковтаючи свій страх, я стираю з очей дощ, перетинаю газон і здіймаюсь крихкими сходами до парадних дверей. Я гупаю по них із дитячою люттю, вбиваю в деревину свої останні сили. У тому лісі трапилося щось жахливе, і винного досі можна покарати, якщо тільки я зможу розбудити тих, хто тут мешкає.
На жаль, мені це не вдається.
Попри те, що я б'ю по дверях, аж рука заніміла, ніхто не йде відчиняти.
Склавши долоні будиночком на шибках високих вікон, я притуляюсь носом до скла, але грубий шар бруду дозволяє побачити лише жовті плями. Я б'ю долонями по шибках, потім відступаю від будинку, щоб пошукати інший вхід. І лише тоді помічаю іржавий ланцюжок дзвоника, що заплутався в плющі. Виплутавши його, я добряче смикаю й повторюю це знов і знов, доки не бачу за вікнами якийсь рух.
Двері мені відчиняє заспаний чоловік настільки неординарної зовнішності, що секунду або дві ми просто стоїмо й дивимося один на одного, розкривши роти. Він низький і покалічений, зморщений вогнем, який обпалив половину його обличчя. На схожому на вішалку тілі висить завелика піжама, поверх якої до косих плечей причепився бурий халат. Мало схожий на людину, він радше нагадує якийсь попередній вид, що загубився серед вигинів нашої еволюції.
— О, дяка небесам, мені потрібна ваша допомога! — кажу я, опанувавши себе.
Він дивиться на мене, не закриваючи рот.
— У вас є телефон? — знову кажу я. — Треба викликати поліцію.
Нічого.
— Не стій тут, чортяко! — кричу я, трушу його за плечі, а потім проштовхуюся повз нього до вестибюля, оглянувши який, розкриваю від подиву рот. Усе навколо блищить, у мармуровій підлозі в клітинку відбивається кришталева люстра з кількома десятками свічок. На стінах висять дзеркала в рамах, прикрашені поруччя в'ються вгору, до галереї, по сходах тече вузький червоний килим, схожий на кров забитої тварини.
У задній частині приміщення гупають двері, і з глибин будинку з'являються кілька слуг, в руках у них повно рожевих і фіолетових квітів, чиї пахощі майже перебивають запах гарячого воску. Усі розмови обриваються, коли слуги помічають страховисько, що важко дихає у дверях. Одне за одним, вони повертаються до мене, весь вестибюль затамовує подих. Невдовзі єдиним чутним звуком залишається крапання з мене бруду на їхню чудову чисту підлогу.
Крап.
Крап.
Крап.
— Себастьяне?
Гарний блондин у светрі для крикету та лляних штанах біжить сходами вниз, перестрибуючи сходинки. На вигляд йому років п'ятдесят, але вік зробив його радше зім'ятим, ніж зношеним. Тримаючи руки в кишенях, він іде до мене навпростець, розтинаючи мовчазну юрбу слуг, які слухняно поступаються дорогою. Можливо, він їх навіть не помічає, бо його пильний погляд прикутий до мене.
— Друже мій, що, в біса, з тобою сталося? — питає він, стривожено насупивши лоб. — Коли я востаннє бачив…
— Ми мусимо викликати поліцію! — кажу я, хапаючи його за руку. — Анну вбито.
Навколо нас чується приголомшене шепотіння.
Він хмуриться, кидає швидкий погляд на слуг, які потроху посовуються до нас.
— Анну? — напівшепотом питає він.
— Так, Анну, за нею гналися!
— Хто?
— Якась людина в чорному, треба кликати поліцію!
— Авжеж, авжеж, але ходімо спочатку до твоєї кімнати, — заспокоює він мене й тягне до сходів.
Не знаю чому — може, через тепло в будинку або через полегшення від побаченого дружнього обличчя — мені починає паморочитися, я змушений триматися за поруччя, щоб не спотикатися, йдучи сходами вгору.
Нагорі нас зустрічає високий годинник, чий маятник іржавим механізмом перемелює секунди на пил. Вже пізніше, ніж я думав: майже 10:30.
Обабіч від нас коридори, що ведуть до протилежних крил будинку, але коридор до східного крила перекритий оксамитовою завісою, поспіхом прибитою до стелі, а до тканини пришпилена табличка, на якій написано, що за нею відбувається ремонт.
Бажаючи якнайшвидше зняти з себе тягар ранкової травми, я намагаюся знову порушити питання про Анну, але мій добродій змовницьки хитає головою, щоб я замовчав.
— Ці кляті слуги рознесуть твої слова по всій будівлі за півхвилини, — каже він таким низьким голосом, хоч підлогу ним мети. — Поговорімо наодинці.
Він випереджає мене на два кроки, а мені ледь вдається йти прямо, не те що тримати його темп.
— Друже, ти маєш жахливий вигляд, — каже він, побачивши, що я відстаю.
Підтримуючи мене під руку, він веде мене, поклавши долоню другої руки мені на спину. У цьому простому жесті я відчуваю поспіх. Ми йдемо вздовж темного коридору, обабіч якого двері спалень, в яких прибираються покоївки. Стіни, певно, нещодавно пофарбували, бо від випарів у мене сльозяться очі — ще один прояв квапливого ремонту. На підлозі подекуди плями трохи іншої фарби; у спробі приглушити скрипіння мостин постелені килими. Крісла розставлено так, щоб приховати тріщини в стінах, а картини та порцелянові вази намагаються відволікати погляд від карнизів, що обвалюються. Зважаючи на масштаб занепаду, ці спроби маскування видаються марними. Килимами прикрили руїну.