Дихати важко, рухатися неможливо. Я не можу розплющити очі. Я чую, як котяться колеса, копита б'ють по бруківці, біля мене хтось є.
— Я… — мене душить кашель.
— Цить, не намагайся говорити. Ти знов у дворецькому, — наполегливо шепоче жінка, тримаючи мене під лікоть. — Минуло п'ятнадцять хвилин відтоді, як Ґолд напав на тебе, тебе везуть відпочивати до сторожки.
— Хто?.. — хриплю я.
— Друг, поки що це не важливо. Слухай мене; я знаю, що ти спантеличений, втомлений, але це важливо. Тут усе має правила. Немає жодної користі кидати своїх носіїв напризволяще, як це зробив ти. Хоч хочеш ти цього, хоч ні, у кожному з них ти отримуєш цілий день. Відтоді, як вони прокидаються, і до півночі. Зрозуміло?
Я клюю носом, але намагаюсь не заснути.
— Ось чому ти знов тут, — продовжує вона. — Якщо один з твоїх носіїв засинає до півночі, ти повертаєшся у дворецького й продовжуєш жити цей день. Коли дворецький засне, ти повернешся. Якщо носій проспить північ або помре, ти потрапиш у когось нового.
Я чую ще один голос. Він більш грубий. У передній частині карети:
— Ми вже майже приїхали.
Її долоня торкається мого чола.
— Щасти тобі.
Надто втомлений, щоб утриматися, я знов занурююся в темряву.
14
День четвертий
(продовження)
Чиясь рука трусить мене за плече.
Я кліпаю очима й бачу, що я знов у бібліотеці, знов у Ревенкорті. Я відчуваю неабияке полегшення. Я думав, що ніщо не може бути гіршим за цю тушу, але помилявся. Тіло дворецького відчувалося наче мішок битого скла, і я згоден усе життя прожити Ревенкортом, аби не повертатися до тих страждань; втім, схоже, я не маю вибору. Якщо жінка в кареті каже правду, я приречений потрапити туди знову.
На мене згори, крізь хмару жовтого диму дивиться Деніел Колрідж. З його губи звисає сигарета, у руці в нього келих. Він вдягнутий у той самий потертий мисливський костюм, у якому розмовляв у кабінеті зі Себастьяном Беллом. Я кидаю погляд на годинник: двадцять хвилин до обіду. Він має зараз іти на ту зустріч.
Колрідж подає мені келих і сідає навпроти мене на край столу; біля нього лежить розкрита енциклопедія.
— Якщо не помиляюсь, ти шукав мене, — каже Деніел, видуваючи куточком рота дим.
Вухами Ревенкорта його голос сприймається інакшим, м'якість скинуто, наче стару шкіру. Раніше, ніж я встигаю відповісти, він починає читати з енциклопедії:
— «Логічно припустити, що багато з вас були тут довше, ніж я, і ви краще за мене знаєте цей будинок, його призначення та нашого тюремника, Чумного Лікаря», — він закриває книжку. — Ти покликав — я прийшов.
Я вивчаю хитрі очі, що дивляться на мене.
— Ви такий, як я, — кажу я.
— Я — це ти, але через чотири дні, — каже він і робить паузу, щоб мій мозок мав час втелепати цю ідею. — Деніел Колрідж — твій останній носій. Наша душа, але його тіло, якщо ти мене розумієш. На жаль, це і його розум теж, — він стукає вказівним пальцем собі по лобі, — а це означає, що ти і я мислимо по-різному.
Він підіймає енциклопедію.
— Візьмімо, приміром, ось це, — каже він і кидає книжку на стіл. — Колріджеві ніколи б не спало на думку писати нашим іншим носіям і просити допомогти. Це була розумна ідея, дуже логічна, дуже в дусі Ревенкорта.
Його сигарета спалахує в пітьмі, освітлюючи пусту посмішку. Це не вчорашній Деніел. У його погляді з'явилося щось більш холодне, більш тверде; воно намагається розкрити мене, зазирнути всередину. Не знаю, як я цього не бачив, коли був Беллом. Тед Стенвін бачив, коли відступив у вітальні. Той шибеник розумніший, ніж я вважав.
— Отже, ти вже був мною… цим мною, Ревенкортом? — кажу я.
— І тими, хто буде після нього, — каже він. — Вони — те ще збіговисько, тож насолоджуйся Ревенкортом, поки маєш таку можливість.
— То ти прийшов, щоб попередити мене про інших носіїв?
Це припущення його веселить, на мить його губ торкається посмішка, але відразу ж відлітає разом із сигаретним димом.
— Ні, я прийшов тому, що пам'ятаю, як сидів на твоєму місці та слухав те, що я зараз розповім.
— Що саме?
На дальньому кінці столу є попільничка; він тягнеться рукою й притягує її до себе.
— Чумний Лікар попросив тебе розв'язати вбивство, але не сказав, хто жертва. Це Івлін Гардкасл, ось хто помре сьогодні на балу, — каже він, струшуючи попіл у попільничку.
— Івлін? — кажу я, і при спробі сісти прямо розплескую трохи з забутого келиха на ноги.
Мене охоплює паніка, жах перед тим, що лихо чекає на мого друга, на жінку, яка знайшла час, щоб бути ласкавою до мене, попри те, що її батьки наповнили будинок жорстокістю.
— Ми мусимо попередити її! — вимагаю я.
— Навіщо? — питає Деніел, охолоджуючи мою тривогу своїм спокоєм. — Ми не зможемо розв'язати вбивство, якщо його не скоять, а без цього нам не звільнитися.
— Ти дозволиш їй померти? — кажу я, шокований його байдужістю.
— Я прожив цей день вісім разів, і кожного разу вона помирала незалежно від того, що я робив, — каже він, проводячи пальцями вздовж краю столу. — Що б учора не трапилося, це повториться завтра та післязавтра. Даю тобі слово, яке б втручання ти не планував, ти все це вже робив і зазнав невдачі.
— Вона мені друг, Деніеле, — кажу я, дивуючись глибині свого почуття.
— І мені теж, — каже він, нахиляючись ближче. — Але кожного разу, коли я намагався змінити сьогоднішні події, я брав участь у тому, чому намагався запобігти. Повір мені, спроби врятувати Івлін — марнування часу. Мене привели сюди обставини, які від мене не залежать, і незабаром — раніше, ніж ти уявляєш — ти опинишся на моєму місці, пояснюватимеш це так, як це роблю я, і шкодуватимеш, що вже не маєш Ревенкортової надії. Майбутнє — не попередження, друже мій; це обіцянка, яку ми не в змозі порушити. Така вже природа пастки, до якої ми потрапили.
Підвівшись з-за столу, він бореться з іржавою ручкою та зрештою відчиняє вікно. Його очі прикуті до якоїсь далекої точки, про яку мені найближчі чотири дні не дізнатися. Йому не цікаві ні я, ні мої страхи, ні мої сподівання. Я просто частина старої історії, яку він уже втомився розповідати.
— Це безглуздо, — кажу я, намагаючись нагадати йому, якою є Івлін, чому її варто рятувати. — Івлін добра та ласкава, її не було тут дев'ятнадцять років, хто тепер може хотіти заподіяти їй лихо?
Ще до того, як я закінчив казати це, у мене виникає підозра. Вчора в лісі Івлін згадувала, що її батьки не вибачили їй те, що вона залишила Томаса самого. Вона й сама винила себе за те, що той загинув від руки Карвера, але найгіршим було те, що вони теж винили її. Їхній гнів був такий сильний, що на її думку вони замислюють якусь жахливу несподіванку під час балу. Може, це саме воно? Невже вони дійсно так ненавидять власну дочку, що готові вбити її? Якщо так, моя зустріч із Геленою Гардкасл може стати дуже корисною.
— Я не знаю, — каже Деніел, і в його голосі чується роздратованість. — У цьому будинку така купа секретів, що дуже важко вибрати з неї правильний. Але якщо ти послухаєшся моєї поради, ти негайно почнеш шукати Анну. Тобі може здаватися, що вісім носіїв — дуже багато, але для цієї задачі потрібно вдвічі більше. Тобі знадобляться всі ресурси, які ти маєш.
— Анна! — скрикую я, згадавши жінку в кареті з дворецьким. — Хіба вона не знайома Белла?
Він довго затягується сигаретою, вивчаючи мене примруженими очима. Я бачу, що він сортує майбутнє, зважує, скільки можна мені сказати.
— Вона застрягла тут так само, як і ми, — каже він зрештою. — Вона — друг, наскільки можна бути другом у такій ситуації. Тобі слід знайти її швидко, поки це не зробив Лакей. Він полює на нас обох.
— Він залишив минулої ночі дохлого кролика в моїй кімнаті… Тобто, в кімнаті Белла.
— Це лише початок, — каже він. — Він хоче нас убити, але не раніше, ніж розважиться.
Моя кров холоне, я відчуваю нудоту. Я, звісно, саме це і підозрював, але почути це такими відвертими словами — зовсім інша справа. Заплющивши очі, я довго видихаю носом, випускаючи свій страх. Це звичка Ревенкорта, свого роду очищення розуму, але я не розумію, звідки я про неї знаю.