Коли я знову розплющую очі, я спокійний.
— Хто він? — питаю я, вражений силою свого голосу.
— Не маю навіть гадки, — каже він, видуваючи у вітер дим. — Якби я вважав це місце банальним пеклом, його б я назвав дияволом. Він прибирає нас одного за одним, щоб не було конкурентів, коли він сьогодні вночі надаватиме Чумному Лікареві відповідь.
— А він має інші тіла, інших носіїв, як ми?
— Це досить цікаво, — каже він. — Я вважаю, що має, але вони йому, схоже, не потрібні. Він знає обличчя кожного з наших носіїв і завдає удару, коли ми найбільш беззахисні. Кожного разу, коли я припускався помилки, він чекав на це.
— Як нам зупинити того, хто знає про кожний наш крок раніше за нас?
— Якби я це знав, не було би потреби в цій розмові, — роздратовано каже він. — Будь обережний. Він тиняється по цьому будинку наче клятий привід, і якщо спіймає тебе самого… Не давай йому спіймати тебе самого.
Голос у Деніела похмурий, обличчя замислене. Ким би не був цей Лакей, він опанував майбутнім мною так, що це лякає мене сильніше за почуті попередження. І не важко зрозуміти причину. Чумний Лікар дав мені вісім днів, щоб розв'язати вбивство Івлін, і вісім носіїв. Оскільки Себастьян Белл заснув і не прокидався до опівночі, він для мене вже втрачений.
Лишається сім днів і сім носіїв.
Моїми другим і третім носіями були дворецький і Дональд Девіс. Жінка в кареті про Девіса не згадувала, і це цікавий факт, але я припускаю, що на нього поширюються ті самі правила, що й на дворецького. Вони обоє мають ще багато годин до опівночі, але один з них сильно поранений, а другий спить на дорозі дуже далеко від Блекгіту. Від них практично жодної користі. Другий та третій дні викреслюємо.
Я вже живу четвертий день, і Ревенкорт є радше тягарем, ніж перевагою. Я не знаю, чого мені чекати від решти чотирьох носіїв — втім, Деніел на позір досить вправний — але мені здається, що Чумний Лікар підтасовує карти проти мене. Якщо Лакей дійсно знає всі мої слабості, нехай мені допоможе Бог, бо слабостей я маю багато.
— Розкажи мені все, що ти дізнався про смерть Івлін, — кажу я. — Якщо ми працюватимемо разом, ми розв'яжемо все скоріше, ніж Лакей отримає шанс завдати нам шкоди.
— Єдине, що я можу тобі сказати — вона помирає кожної ночі рівно об одинадцятій.
— Невже ти не знаєш більше?
— Набагато більше, але я не можу ризикувати, ділячись цією інформацією, — каже він, кинувши на мене погляд. — Усі мої плани засновані на тому, що ти робитимеш. Якщо я скажу тобі щось таке, що змінить твою поведінку, я не зможу бути впевненим, що все відбудеться так само, як раніше. Ти можеш вдертися під час важливої для мене зустрічі, або кудись піти, коли мені буде потрібно, щоб ти відволікав того, за ким я стежу. Одне неправильне слово може зруйнувати всі мої плани. Цей день має перебігати так, як завжди, заради твого та мого блага, — він чухає лоб, і з цього жесту наче тече вся його втома. — Вибач, Ревенкорте, нам усім буде краще, якщо ти продовжуватимеш своє розслідування без допомоги від мене або від інших.
— Гаразд, — кажу я, сподіваючись не видати йому своє розчарування. Це дурне бажання, звісно. Він — я. Він сам пам'ятає це розчарування. — Але з твоєї поради розв'язувати це вбивство випливає, що ти віриш цьому Чумному Лікареві, — кажу я. — Ти вже дізнався, ким він є?
— Ще ні, — каже він. — А «вірю» — занадто сильне слово. Він має свою мету в цьому будинку, в цьому я впевнений, але наразі я не бачу іншого шляху, аніж робити те, що він каже.
— А він сказав тобі, чому це відбувається з нами? — питаю я.
Нас відволікає шум біля дверей, ми обоє повертаємо голови й бачимо камердинера Ревенкорта, який наполовину звільнився від пальта, а тепер бореться з довгим фіолетовим шарфом. Його волосся розпатлане, він трохи захеканий, щоки набрякли від холоду.
— Я отримав повідомлення, що маю негайно йти до вас, мілорде, — каже він, стягуючи з себе шарф.
— Це моя робота, — каже Деніел, вправно повертаючись до своєї ролі. — На тебе чекає насичений день, тож я подумав, що Канінгем тобі знадобиться. До речі, щодо насичених днів; мені й самому треба йти. У мене опівдні зустріч із Себастьяном Беллом.
— Я не віддам Івлін на поталу долі, — кажу я.
— Я теж не хотів цього, — каже він, викидає сигарету надвір і зачиняє вікно. — Але попри це доля все одно спіткала її. Приготуйся до цього.
Кількома кроками він доходить до дверей, відчиняє їх, впускаючи в кабінет гомін голосів і гучний дзвін посуду, а потім іде до вітальні. Гості збираються, щоб пообідати, а це означає, що незабаром Стенвін лаятиме Люсі Гарпер, а Себастьян Белл дивитиметься в цей час у вікно, почуваючись неповноцінним чоловіком. Мисливці відправляться в ліс, Івлін біля колодязя забере записку, на кладовищі проллється кров, а двоє друзів чекатимуть жінку, яка не прийде. Якщо Деніел не помиляється, мені навряд чи вдасться порушити перебіг цього дня, але нехай мене дідько візьме, якщо я не спробую. Можливо, загадка Чумного Лікаря — єдиний вихід звідси, але через труп Івлін я не піду. Я маю намір врятувати її за будь-яку ціну.
— Чим я можу служити, мілорде?
— Дайте-но мені, будь ласка, папір, ручку та чорнило. Мені треба дещо занотувати.
— Авжеж, — каже він і виймає все, що я попросив, з валізки.
Мої руки надто неповороткі, щоб писати красиво, але серед огидних ляпок і розмазаних літер написане читається достатньо добре.
Я дивлюся на годинник — 11:56. Час майже настав.
Помахавши папером, щоб висохло чорнило, я акуратно складаю аркуш, розгладжую складки й даю його Канінгемові.
— Візьміть, — кажу я й помічаю залишки чорного бруду на його руці, що бере лист. Шкіра аж почервоніла від тертя, але бруд заховався між завитками на кінчиках пальців.
Помітивши мою увагу, він ховає руку з листом за спину.
— Негайно йдіть до вітальні, де подаватимуть обід, — кажу я. — Залишайтеся там, спостерігайте за перебігом подій, а потім прочитайте цей лист і повертайтеся до мене.
На його обличчі спантеличення.
— Мілорде?
— На нас чекає дуже дивний день, Канінгеме, і мені буде потрібна ваша цілковита довіра.
Відмахуючись від його заперечень, я жестом прошу його допомогти мені підвестися з крісла.
— Робіть те, що я попросив, — кажу я, важко спинаючись на ноги. — А потім повертайтеся сюди й чекайте на мене.
Канінгем прямує до вітальні, а я беру свою тростину й іду до Сонячної кімнати, сподіваючись знайти там Івлін. Ще рано, прийшли ще не всі, панянки пригощаються випивкою з бара та вмощуються на кріслах і диванах. Таке враження, що все їх дуже втомлює, немов рум'янець молодості — тягар, що забирає всі їхні сили. Вони шепочуться про Івлін, хвилі бридкого сміху спрямовані на столик в куті, де перед нею розгортається гра. Вона не має суперника, її зосередженість спрямована на те, щоб обіграти себе саму. Хоч як би вони не старалися змусити її почуватися ніяково, вона, судячи з вигляду, не помічає цього.
— Іві, ми можемо поговорити? — кажу я, шкандибаючи до неї.
Вона повільно підводить голову й мигцем кидає на мене погляд. Як і вчора, її біляве волосся зав'язане хвостиком, надаючи обличчю напруженого, досить суворого виразу. На відміну від учорашнього дня, вираз обличчя не пом'якшується.
— Ні, навряд чи, лорде Ревенкорт, — каже вона, повертаючи увагу до шахівниці. — Мені сьогодні треба зробити багато неприємних речей, не треба додавати до цього списку ще щось.
Приглушений сміх перетворює мою кров на порох. Я наче розтріскуюсь зсередини.
— Будь ласка, Іві, це…
— Для вас я міс Гардкасл, лорде Ревенкорт, — багатозначно зауважує вона. — Про чоловіка судять по манерах, а не по рахунку в банку.
Всередині мене розкрилася безодня приниження. Це найгірший кошмар Ревенкорта. Стоячи в кімнаті під поглядами дюжини пар очей, я почуваюся християнином, який чекає на забиття камінням.