— Ні, сер, не треба так казати, — каже вона, здійнявши голос аж на октаву. — Тед, тобто пан Стенвін, добре ставився до нас, слуг. Він завжди добре до нас ставився. Просто він… Тепер він джентльмен, не можна, щоб його бачили…
Ще трохи, і вона знов заплаче.
— Я розумію, — квапно кажу я. — Він не хоче, щоб інші гості ставилися до нього як до слуги.
Її обличчя тоне в посмішці:
— Так, сер, саме так. Якби не Тед, Чарлі Карвера ніколи б не спіймали, але інші джентльмени досі дивляться на нього так, ніби він один з нас. Окрім лорда Гардкасла, той зве його містером Стенвіном.
— Ну що ж, якщо з тобою все добре… — кажу я, спантеличений гордістю в її голосі.
— Так, сер, усе добре, — наполягає вона й наважується підняти з підлоги свій чепець. — Мені треба повертатися, поки мене не почали шукати.
Вона робить крок до дверей, але не настільки швидко, щоб я не зупинив її питанням:
— Люсі, ви знаєте кого-небудь на ім'я Анна? — питаю я. — Я подумав, що вона може бути служницею.
— Анна? — вона зупиняється й глибоко замислюється. — Ні, сер, начебто не знаю.
— Хтось зі служниць поводиться дивно?
— Сер, ви не повірите, але ви вже третій, хто питає мене сьогодні про це, — каже вона, намотуючи на палець пасмо кучерявого волосся.
— Третій?
— Так, сер, лише годину тому пані Дербі спустилася в кухню й теж питалася про це. Як вона нас налякала! Щоб така шляхетна пані та спустилася до слуг — я ніколи про таке не чула.
Моя рука мимоволі стискає тростину. Ким би не була ця пані Дербі, вона поводиться дивно й ставить ті самі запитання, що і я. Можливо, я знайшов одного зі своїх конкурентів.
«Або ще одного носія».
Від такого припущення я червонію — знайомство Ревенкорта з жінками обмежується знанням про те, що вони існують. А думка про перетворення на жінку для нього має не більше глузду, ніж дихання водою.
— А що ви можете сказати мені про пані Дербі? — питаю я.
— Майже нічого, сер, — каже Люсі. — Стара пані, гострий язик. Мені вона сподобалася. Не знаю, чи це важливо, але також був один лакей. Зайшов через кілька хвилин після пані Дербі й спитав те саме: чи не поводиться хтось зі служниць дивно?
Моя рука стискає голівку тростини ще сильніше, я мало не кусаю язик, щоб не вилаятись.
— Лакей? — кажу я. — Який він був на вигляд?
— Білявий, високий, але… — вона схвильовано замовкає. — Не знаю… Задоволений собою. Певно, працює на джентльмена, сер, вони стають такі, набираються від хазяїв манер і слів. У нього ніс зламаний, чорно-фіолетовий, неначе це нещодавно трапилося. Мабуть, комусь він не сподобався.
— Що ти йому сказала?
— Не я, сер, а пані Драдж, кухарка. Вона сказала йому те саме, що й пані Дербі, що зі слугами все гаразд, що це з гостями… — вона шаріється. — О, благаю вас, вибачте, сер, я не хотіла…
— Не хвилюйся, Люсі, я теж вважаю більшість людей у цьому будинку дуже дивними. Що вони накоїли?
Вона всміхається й винувато втуплює очі в підлогу. Коли вона знов починає говорити, її голос такий тихий, що його ледь чутно за скрипінням мостин.
— Сьогодні вранці міс Гардкасл була в лісі зі своєю камеристкою, француженкою, що завжди каже «quelle» та «quelle». Хтось напав на них біля старого будинку Чарлі Карвера. Начебто, то був один з гостей, але вони не кажуть, хто саме.
— Напав, ти певна? — кажу я, згадуючи свій ранок Беллом, коли я побачив, як лісом тікала жінка. Я тоді подумав, що то Анна, але що як я помилився? Це був би не перший раз у Блекгіті, коли моє припущення виявилося хибним.
— Так кажуть, сер, — каже Люсі, ніяковіючи через мою наполегливість.
— Думаю, мені треба побалакати з цією французькою камеристкою, як її звати?
— Меделін Обер, сер, тільки не кажіть їй, будь ласка, хто вам сказав. Вони про це не хочуть розмовляти.
Меделін Обер. Це та сама служниця, що дала вчора ввечері Беллові записку. У сум'ятті останніх подій я геть забув про його порізану руку.
— Мій рот замкнений, Люсі, дякую, — кажу я, імітуючи рух ключем. — Тим не менш, я мушу поговорити з нею. Можеш сказати їй, що я шукаю її? Не обов'язково казати їй, навіщо, але якщо вона прийде до моєї кімнати, на вас обох чекатиме винагорода.
Вона вагається, але швидко погоджується і мчить геть, поки я не навісив на неї нових доручень.
Якби Ревенкортові це було до снаги, я йшов би з галереї підстрибом. Хоч якою б не була Івлін байдужою до Ревенкорта, вона досі мій друг, і я досі волію врятувати її. Якщо хтось сьогодні вранці погрожував їй у лісі, цілком можливо, що та сама особа зіграє якусь роль у її вбивстві ввечері. Я мушу зробити все, що в моїх силах, щоб перехопити вбивцю, і сподіваюсь, що ця Меделін Обер зможе допомогти. Хто знає, можливо, завтра о цій годині я вже знатиму ім'я вбивці. Якщо Чумний Лікар не порушить своє слово, я зможу залишити це місце, не витративши всіх носіїв.
Радість триває лише до коридору; з кожним кроком, що віддаляє мене від яскравого вестибюля, моє свистіння стає непевнішим. Присутність Лакея змінила Блекгіт, довгі тіні та закути цього будинку населяють мою уяву сотнею способів жахливої смерті від рук цього чоловіка. Від кожного, бодай слабкого звуку моє перевантажене серце прискорює биття. На той час, коли я дістаюсь до своєї вітальні, я вже просякнув потом, у грудях щемить.
Зачинивши за собою двері, я роблю довгий полегшений видих. Якщо так і далі триватиме, цьому Лакеєві не треба буде вбивати мене, я до цього не доживу.
Моя вітальня дуже красива; над канапою та кріслом висить канделябр, у якому відблискує потужне полум'я в каміні. На столику стоять випивка, порізані фрукти, настоянки, цеберко з напіврозталим льодом. Поруч височить хиткий стос сендвічів з яловичиною, по краях яких стікає гірчиця. Мій шлунок прагне до їжі, але моє тіло на це нездатне.
Мені треба відпочити.
Крісло приймає мою вагу без радості, його ніжки гнуться від напруги. По вікнах стукотить дощ, небо темне, наче синець. Чи це ті самі краплини, що падали вчора, ті самі хмари? Чи кролики риють ті самі нори, полохаючи тих самих комах? Чи ті самі птахи літають тими самими шляхами, врізаються в ті самі вікна? Якщо це пастка, яка здобич варта її?
— Мені не завадить випити, — бурмочу я, потираючи скроні, в яких пульсує кров.
— Ось, тримай, — каже з-за моєї спини жіночий голос; з-за плеча з'являється келих у маленькій руці з кістлявими мозолястими пальцями.
Я намагаюся розвернутися, але Ревенкорта для цього забагато, а крісла замало.
Жінка нетерпляче хитає келихом, у якому дзеленчить лід.
— Випивати це треба до того, як лід розтане, — каже вона.
— Вибачте, але я боюсь пити те, що мені пропонує незнайома жінка, — кажу я.
Вона наближує губи до мого вуха, я відчуваю шиєю тепло її подиху.
— Але ж ми знайомі, — шепоче вона. — Я була в кареті з дворецьким. Мене звати Анна.
— Анна! — кажу я, намагаючись схопитися на ноги.
Її рука тисне на моє плече, наче ковадло, змушує мене знов опуститися на подушки.
— Не завдавай собі клопоту, на той час, коли ти підведешся, мене вже тут не буде, — каже вона. — Ми незабаром зустрінемося, але мені потрібно, щоб ти припинив шукати мене.
— Припинив шукати? Чому?
— Тому що шукаєш не тільки ти, — каже вона, трохи відійшовши. — Лакей теж шукає мене, і він знає, що ми діємо разом. Якщо ти продовжуватимеш свої пошуки, ти приведеш його прямісінько до мене. Поки мене не знайдено, ми обоє в безпеці, тож відклич своїх псів.
Я відчуваю, що вона віддаляється, кроки рухаються до дальніх дверей.
— Зачекай! — кричу я. — Ти знаєш, хто я або чому ми тут? Будь ласка, має бути щось таке, що ти можеш мені розповісти.
Вона зупиняється, замислившись над цим.
— Єдиним спогадом, з яким я прокинулась, було ім'я, — каже вона. — Думаю, воно твоє.
Мої пальці стискають підлокітники.
— Яке ім'я? — питаю я.