— Ейден Бішоп, — каже вона. — А тепер, коли я уважила твоє прохання, уваж моє. Припини шукати мене.
17
— Ейден Бішоп, — кажу я, смакуючи звучання. — Ейден… Бішоп. Ейден, Ейден, Ейден.
Я вже півгодини пробую різні комбінації, інтонації та подачі свого імені, сподіваючись виманити зі свого неслухняного розуму якісь спогади. Поки що єдине, чого мені вдалось цим досягти — в роті пересохло. Цей спосіб марнування часу приносить лише розчарування, але альтернатив у мене мало. Пів на другу настало й минуло, а я не отримав від Гелени Гардкасл жодного слова з поясненням її відсутності. Я викликав покоївку, щоб та покликала леді, але мене поставили до відома, що цього ранку хазяйку будинку ще ніхто не бачив. Ця бісова баба зникла.
Гірше за те: до мене не прийшли ні Канінгем, ні Меделін Обер, і хоча на візит служниці Івлін я майже не надіявся, Канінгем був відсутній уже кілька годин. Не можу навіть уявити, що може його затримувати, але моє терпіння закінчується. Нам треба так багато зробити, а часу на це залишилося так мало.
— Привіт, Сесіл! — каже хрипкий голос. — Гелена ще тут? Я чула, що ви зустрічаєтеся з нею.
У дверях стоїть загорнута у величезне червоне пальто літня пані; на голові в неї капелюх, ноги взуті в ґумові чоботи, які майже сягають її колін. Її щоки червоні від холоду, обличчя замерзло насупленим.
— Боюсь, я її не бачив, — кажу я. — Я досі чекаю її.
— Ти теж? Ця клята жінка мала зустрітися зі мною сьогодні вранці в садку, натомість я кілька годин тремтіла на лавці сама, — каже вона і крокує до вогню.
На ній так багато шарів тканини, що від єдиної іскри вона може спалахнути, як поховальне вогнище вікінга.
— Куди ж вона поділася? — каже вона, стягує з пальців рукавички й кидає їх на крісло, що стоїть поруч із моїм. — Тут, у Блекгіті, начебто, не так вже й багато розваг. Тобі налити?
— Я ще цей не допив, — кажу я й змахую до неї своїм келихом.
— Молодець. Мені спало на думку піти погуляти, але коли я повернулася, ніхто не відчиняв мені двері. Півгодини гупала по вікнах, але ніде немає жодного слуги. Можна подумати, що ми в Америці.
Графин взято з його підставки, по деревині стукають склянки. Лід дзенькає по склу, а потім тріщить, коли на нього ллється алкоголь. Чуються шипіння, сплеск, а потім ковток і довге задоволене зітхання старої пані.
— Інша справа, — каже вона, і новий цикл скляного дзенькання каже, що перша порція була лише для розігріву. — Я казала Гелені, що ця вечірка — жахлива ідея, але вона навіть чути про це не хотіла, а тепер подивися: Пітер ховається у сторожці, Майкл насолоджується компанією своїх нігтів, а Івлін грається в перевдягання. Кажу тобі, ця вечірка буде повним фіаско.
Тримаючи в руці келих, стара пані знову стає перед каміном. Скинувши з себе кілька шарів одягу, вона дивовижно зменшується, стають видними рожеві щоки, маленькі рожеві долоні, неслухняне пасмо сивого волосся на голові.
— А це що таке? — каже вона, беручи з камінної полиці білу картку. — Ти збирався написати мені, Сесіл?
— Прошу?
Вона простягає мені картку, на якій написано просте повідомлення:
«Познайомся з Міллісент Дербі.
А.»
Певно, це Анна руку доклала.
Спочатку підпалені рукавички, тепер представлення. Відчуття, звісно, дивне, неначе хтось розсипає вздовж мого дня хлібні крихти, але приємно знати, що тут у мене є друг, хоч це й руйнує нанівець мою гіпотезу, що пані Дербі є одним з моїх ворогів, або навіть іншим носієм. Ця стара пані надто поглинута собою, щоб приховувати в глибині себе ще когось.
«У такому разі що вона рознюхувала на кухні, навіщо розпитувала про служниць?»
— Я попросив Канінгема запросити тебе випити, — ласкаво кажу я, надпиваючи свій віскі. — Він, певно, відволікся, коли записував.
— Саме це й трапляється, коли доручаєш важливі речі представникам нижчого класу, — пирхає Міллісент, плюхаючись у найближче крісло. — Кажу тобі, Сесіле, одного дня ти виявиш, що цей хлоп спустошив твої рахунки й переспав з однією з твоїх служниць. Подивись на того проклятого Теда Стенвіна. Носився по цьому будинку, наче вітерець, коли був доглядачем, а тепер поводиться як хазяїн. Нахаба.
— Стенвін вартий осуду, з цим я згодний, але слуги мені до вподоби, — кажу я. — Вони поставилися до мене дуже добре. До того ж, кажуть, що ти й сама їх сьогодні відвідувала, тож не можеш бути про них настільки поганої думки.
Вона відмахується від мого заперечення келихом, аж віскі розплескала.
— О, ти маєш на увазі… — вона замовкає та зволікає час, надпиваючи віскі. — Я думаю, що одна з покоївок поцупила дещо з моєї кімнати, от і все. Кажу тобі, ніколи не знаєш, що ховається за фасадом. Пам'ятаєш мого чоловіка?
— Погано, — кажу я, милуючись тим, як вона змінила тему. Що б вона на кухні не робила, навряд чи це якось пов'язано з крадіжкою.
— З ним було те саме, — пирхає вона. — Жахливе виховання нижчого класу, але збудував собі понад сорок текстильних фабрик, і це при тому, що завжди був повним бовдуром. За п'ятдесят років заміжжя я жодного разу не всміхнулася, поки не поховала його; а відтоді завжди весела.
Її перебиває скрегіт, що долинув з коридору, потім скрипнули дверні петлі.
— Може, це Гелена? — каже Міллісент і підводиться з крісла. — Її кімната поруч.
— Хіба Гардкасли не в сторожці живуть?
— У сторожці живе Пітер, — каже вона, вигнувши брову. — А Гелена живе тут, навіть наполягла на цьому. Цей шлюб ніколи не був вдалий, але незабаром зовсім розвалиться. Знаєш, Сесіле, сюди варто було приїхати заради самого лише скандалу.
Стара жінка прямує до коридору, кличе Гелену, аж раптом замовкає.
— Якого дідька… — бурмоче вона, а потім її голова знов зазирає до моєї вітальні. — Вставай, Сесіле, — нервово каже вона. — Відбувається щось дивне.
Тривога змушує мене зіп'ятися на ноги й вибрести в коридор, де на протязі скриплять двері до спальні Гелени. Замок розбитий, під ногами ламаються тріски.
— Хтось вдерся всередину, — шепоче з-за моєї спини Міллісент.
Своєю тростиною я обережно прочиняю двері, щоб ми могли зазирнути в кімнату.
Там нікого немає; судячи з усього — давно. Штори досі зсунуті, світло потрапляє лише від ламп, що висять вздовж коридору. Ліжко з балдахіном акуратно застелене, трюмо заставлене кремами для обличчя, пудрою та усілякою косметикою.
Переконавшись, що небезпеки немає, Міллісент виходить з-за мене й кидає на мене спокійний погляд, в якому я бачу агресивне вибачення, а потім іде навколо ліжка й бореться з важкою шторою, щоб розігнати морок.
Усе стоїть незаймане, окрім бюро з горіхового дерева, в якому висунуті шухляди. Серед безладу чорнильниць, конвертів і стрічок на бюро стоїть великий лакований футляр з двома оксамитовими заглибленнями у формі револьверів. Самих револьверів ніде не видно, але я маю підозру, що саме один з них Івлін приносила на кладовище. Вона сама сказала, що він належить її матері.
— Що ж, принаймні, ми знаємо, що їм було потрібно, — каже Міллісент, стукаючи по коробці. — Але це якось безглуздо. Якщо комусь була потрібна зброя, її так само легко було б украсти в конюшні. Там її багато. Ніхто б і не помітив.
Відштовхнувши футляр, Міллісент знаходить щоденник і починає гортати його сторінки, проводячи пальцем по зустрічах і подіях, нагадуваннях і нотатках. Вміст цього нотатника сказав би про насичене, але дещо нудне життя, якби з нього не вирвали останню сторінку.
— Цікаво… Немає запланованих на сьогодні зустрічей, — каже жінка, що була вже не роздратована, а підозріла. — Навіщо Гелена їх вирвала?
— Думаєш, вона це сама зробила? — кажу я.
— Навіщо вони комусь іншому? — каже Міллісент. — Кажу тобі, Гелена замислила якусь дурню й не хоче, щоб хтось про це дізнався. А тепер вибач, Сесіле, мені доведеться знайти її та відмовити від цього. Як завжди.