— Повернення до Блекгіту було важким для неї, — каже Майкл тихим голосом, ніби по секрету. — Напевно, вона весь день готувалася до святкування, виганяючи бісів. Будьте певні, вона прийде.
Нас перебиває один з офіціантів, який нахиляється до Майклового вуха та щось йому шепоче. Обличчя молодого чоловіка миттєво похмурніє. Коли офіціант уходить, Майкл переповідає повідомлення сестрі, в неї обличчя теж стає зневіреним. На мить вони дивляться одне на одного, потискають руки, а потім Майкл стукає виделкою по келиху й підводиться на ноги. Стоячи, він наче розгорнувся, і тепер здається неймовірно високим, його голова піднялася вище слабкого світла канделябра, і його голос звучить із темряви.
У кімнаті настає тиша, всі очі спрямовано на нього.
— Я мав надію, що мої батьки з'являться, і цей тост не доведеться казати мені, — каже він. — Вони вочевидь планують пишну появу на балу, яка, знаючи моїх батьків, буде дійсно пишною.
На приглушений сміх відповідає сором'язлива посмішка.
Мій погляд пробігає по гостях і натикається на веселий погляд Деніела. Протираючи губи серветкою, він вказує очима на Майкла, запрошуючи мене слухати уважно.
«Він знає, що зараз буде».
— Мій батько хотів подякувати вам всім за те, що ви приїхали, і згодом він обов'язково зробить це, — каже Майкл.
У його голосі легке тремтіння, слабкий натяк на дискомфорт.
— Від його лиця я дякую вам усім за те, що ви приїхали привітати мою сестру Івлін у зв'язку з її поверненням додому з Парижа.
Вона дивиться на нього з такою самою приязню, вони обмінюються усмішками, що не мають жодного стосунку ні до цієї кімнати, ні до цих людей. Попри це всі підіймають келихи, навколо стола чуються подяки у відповідь.
Майкл чекає, доки гомін стихає, а потім продовжує:
— Незабаром на неї чекає нова пригода, і… — він запинається, дивлячись на стіл. — Ну, якщо коротко, вона одружиться з лордом Сесілом Ревенкортом.
Нас поглинає тиша, всі очі повертаються до мене. Шок змінюється спантеличенням, а потім — огидою; на їхніх обличчях написано те саме, що відчуваю я сам. Ревенкорта та Івлін, ворожість якої вранці стає цілком зрозумілою, розділяють тридцять років і тисячі страв. Якщо лорд і леді Гардкасл дійсно звинувачують свою дочку у смерті Томаса, їхнє покарання дуже витончене. Вони мають намір позбавити її років, яких вона позбавила Томаса.
Я дивлюся на Івлін, але вона смикає в руках серветку й кусає губу, її попередня веселість зникає. По Майкловому чолу котиться краплина поту, вино тремтить у його руці. Він не може навіть подивитися на сестру, а вона не здатна подивитися на щось інше. Ніколи нікого так не захоплював вигляд скатертини, як мене зараз.
— Лорд Ревенкорт — старий друг нашої сім’ї, — механічно каже Майкл, мужньо долаючи тишу. — Я не знаю нікого, хто подбав би про мою сестру краще.
Зрештою він дивиться на Івлін, у її вологі очі.
— Іві, думаю, ти хотіла щось сказати.
Вона киває, стискаючи руками серветку.
Усі очі прикуті до неї, ніхто не рухається. Навіть слуги витріщаються, стоячи вздовж стін із брудними тарілками та новими пляшками вина. Зрештою Івлін відриває погляд від своїх колін і дивиться на вичікувальні обличчя людей навколо. Її очі шалені, наче у тварини, що потрапила в пастку. Якщо в неї й були приготовлені слова, вона їх відразу забула, їх замінює нещасний схлип, який змушує її піти з їдальні. Майкл виходить за нею.
Під супровід шелесту, з яким усі повертаються до мене, я дивлюся на Деніела. Його веселість минула, його погляд тепер прикутий до вікна. Я думаю, скільки разів він бачив цю виставу, коли мої щоки червоніють? Чи пам'ятає він взагалі той сором, що я зараз відчуваю? Це тому він тепер не може дивитися на мене? Чи поводитимусь я краще, коли настане моя черга?
Покинутий в кінці столу, я інстинктивно хочу втекти разом із Майклом та Івлін, але бажати цього — все одно що сподіватися, що місяць опуститься з неба й підніме мене з цього стільця. Гнітюче мовчання триває, доки Кліффорд Герінгтон не підводиться, виблискуючи у світлі канделябра медалями; він підіймає келих.
— За довгі щасливі роки! — каже він, начебто без іронії.
Один за одним, усі келихи здіймаються, люди безвиразно повторюють його тост.
Деніел на дальньому кінці столу підморгує мені.
20
У їдальні вже давно немає гостей і слуги вже винесли останні тарілки, коли по мене приходить Канінгем. Він стояв за дверима більш ніж годину, але кожного разу, коли він намагався ввійти, я змахом руки проганяв його. Після того приниження, що я зазнав під час вечері, дозволити камердинерові піднімати себе на очах людей було б занадто. Коли ж він все-таки заходить, на його губах самовдоволена посмішка. Чутки про мою ганьбу, безсумнівно, вже розійшлися по всьому будинку: старий жирний Ревенкорт і його наречена-втікачка.
— Чому ви не сказали мені про одруження Ревенкорта з Івлін? — різко питаю його я.
— Щоби принизити вас, — каже він.
Коли він дивиться мені в очі, я напружуюся, мої щоки червоніють.
Його очі зелені, зіниці нерівні, схожі на ляпки чорнила. Я бачу в них волю, здатну вести армії та палити церкви. Нехай береже Ревенкорта Бог, якщо цей хлопець колись вирішить припинити бути його опорою.
— Ревенкорт — людина марнолюбна, його легко поставити в незручне становище, — спокійним голосом продовжує Канінгем. — Я помітив, що ви успадкували цю рису, і скористався нею.
— Чому? — питаю я, вражений його чесністю.
— Ви шантажували мене, — каже він, знизуючи плечима. — Невже ви очікували, що я сприйму це покірно?
Кілька секунд я кліпаю очима, а потім вибухаю сміхом. Це гучний регіт, аж складки моєї плоті трусяться; мені подобається його зухвалість. Я його принизив, а він за це відплатив такою ж кількістю такого самого страждання, і для цього йому знадобилося лише терпіння. Хіба це не прекрасно?
Канінгем супить лоб, його брови зсовуються одна до одної.
— Ви не сердитися? — питає він.
— Я маю підозру, що вам байдуже, чи серджуся я, чи ні, — кажу я, витираючи сльозу з ока. — У будь-якому разі, я кинув камінь першим. Безглуздо жалітися, що у відповідь прилетів валун.
Моя веселість викликає в мого компаньйона усмішку.
— Виходить, між вами та лордом Ревенкортом існують все-таки певні відмінності, — каже він, зважуючи кожне слово.
— Щонайменше, в іменах, — кажу я, простягаючи руку. — Мене звати Ейден Бішоп.
Він міцно тисне мою руку, його усмішка стає ширшою.
— Приємно познайомитися, Ейдене, мене звати Чарльз.
— Що ж, Чарльзе, я не маю наміру розповідати кому-небудь про ваш секрет. Вибачте, що погрожував вам цим. Я хочу лише врятувати життя Івлін Гардкасл і втекти з Блекгіту, і маю обмаль часу і на перше, і на друге. Мені знадобиться друг.
— Скоріше за все, більше, ніж один, — каже він, витираючи рукавом свої окуляри. — Якщо чесно, ця історія така незвичайна, що навряд чи я зміг би зараз стати осторонь, навіть якщо захотів би.
— То ходімо, — кажу я. — За словами Деніела, Івлін буде вбито на вечірці, об одинадцятій. Якщо ми хочемо врятувати її, ми мусимо бути саме там.
Танцювальна зала знаходиться по інший бік від вестибюля, на шляху туди Канінгем підтримує мене під лікоть. З селища прибувають і шикуються на гравійній доріжці карети. Коні іржуть, лакеї відчиняють двері вдягненим у костюми гостям, і ті випорскують, наче канарки, яких звільнили з клітки.
— Навіщо Івлін змушують вийти заміж за Ревенкорта? — шепочу я Канінгемові.
— Гроші, — каже він. — Лорд Гардкасл має талан до поганих інвестицій, а розуму вчитися на цих помилках йому бракує. Якщо вірити чуткам, він веде родину до банкрутства. В обмін на руку Івлін лорд і леді Гардкасл отримають досить щедре вливання грошей і обіцянку Ревенкорта купити через два роки Блекгіт за кругленьку суму.
— То ось воно що, — кажу я. — Гардкасли в скруті й закладають свою дочку, наче старі брильянти в ломбард.