Мої думки повертаються до ранкових шахів, до посмішки, що була на обличчі Івлін, коли я тікав з Сонячної кімнати. Ревенкорт купує не наречену, а бездонне джерело злості. Цей старий дурень хоч розуміє, уві що вплутується?
— А як щодо Себастьяна Белла? — питаю я, згадавши, що давав доручення. — Ви розмовляли з ним?
— На жаль, ні. Коли я прийшов до нього, бідолаха лежав на підлозі непритомний, — каже він зі щирим жалем. — Я бачив мертвого кролика. Схоже, у цього вашого «лакея» збочене почуття гумору. Я викликав лікаря й пішов звідти. Вашому експериментові доведеться зачекати іншого дня.
Моє розчарування тоне в музиці, що б'є ритмом за зачиненими дверми бальної зали; коли слуга відчиняє перед нами двері, звуки висипаються в коридор. Щонайменше п'ятдесят людей кружляють у залі у м'якому острівці світла від свічок на канделябрі. На притиснутій до дальньої стіни сцені з бравадою грає оркестр, але більша частина кімнати відведена для танців — Арлекіни в повних костюмах залицяються до цариць Єгипту та усміхнених дияволів. Блазні стрибають і дражнять, скидають з інших напудрені перуки та золоті маски на довгих паличках. Сукні, плащі та каптури майорять і кружляють навколо зали, ця штовханина тіл збиває з пантелику. Єдине вільне місце — навколо Майкла Гардкасла, бо гострі промені його блискучої маски-сонця стирчать від його обличчя так далеко, що наближатися небезпечно.
Ми спостерігаємо за цим з невеличкого сходового маршу, яким спускаємося в бальну залу. Мої пальці стукають в такт музиці по поруччі. Якась частина мене, що досі є Ревенкортом, знає цю пісню й отримує задоволення. Йому хочеться взяти якийсь інструмент і заграти.
— Ревенкорт — музикант? — питаю я Канінгема.
— Був ним у юності, — відповідає той. — Талановитим скрипалем. Зламав руку, коли їздив верхи, і після того вже не зміг грати так добре. Гадаю, він досі сумує за цим.
— Сумує, — кажу я, дивуючись глибині цієї туги.
Музика музикою, але я повертаюсь подумки до нагальних питань, хоч і не маю жодної гадки, як нам помітити в цьому натовпі Саткліфа.
«Або Лакея».
Моє серце сіпається. Про це я не подумав. Серед цього галасу та вертіння тіл клинок може зробити свою справу ніким не помічений.
Белл від таких думок міг би втекти назад до своєї кімнати, але Ревенкорта зроблено з міцнішої речовини. Якщо замах на життя Івлін буде зроблено тут, то хоч там як, але саме тут я і маю бути, а тому я йду сходами вниз, спираючись на руку Чарльза, дотримуючись темних країв бальної зали.
Клоуни плескають мене по спині, жінки кружляють переді мною, тримаючи перед собою маски-метелики. Я майже ні нащо з цього не зважаю і проштовхуюсь до диванів біля великих дверей надвір, де можу дати своїм ногам спочити.
До цієї миті я бачив гостей Блекгіту лише по кілька людей за раз, їхня злість була розмазана по всьому будинкові. Але бути оточеним ними так, як зараз, це зовсім інше, і чим далі я спускаюся в цей галас, тим сильніше згущається зло. Більшість з чоловіків виглядають так, ніби всю другу половину дня провели з чаркою: хитаються, а не танцюють, гарчать і витріщаються, поводяться як дикуни. Молоді жінки відкидають голову назад і регочуть, макіяж тече, волосся розплітається, поки вони переходять з одних рук до інших, змушуючи маленьку групу дружин юрбитися разом, щоб захиститися від цих скажених тварин.
«Ніщо не виявляє чиюсь справжню природу так, як це робить маска».
Чарльз біля мене стає чимдалі напруженішим, з кожним кроком його пальці впиваються в моє передпліччя сильніше. Усе це неправильно. Це святкування занадто безнадійне. Це остання вечірка перед падінням Гоморри.
Ми дістаємося до канапи, і Чарльз допомагає мені опуститися на подушки. Офіціантки рухаються крізь натовп з тацями келихів, але дати їм знак з нашої периферійної позиції видається неможливим. Для розмови тут надто шумно, але Канінгем вказує на столик з шампанським, від якого гості шкутильгають, тримаючи одне одного попід руку. Я киваю й витираю з чола піт. Можливо, випивка заспокоїть мої нерви. Коли він відходить, щоб принести пляшку, я відчуваю шкірою протяг і помічаю, що хтось розчинив великі засклені двері — певно, щоб провітрити. Надворі суцільна темінь, але слуги запалили жаровні — мерехтливі вогники, що ведуть аж до оточеного деревами дзеркального басейну.
Темрява рухається, набирає форму, стає щільною та проникає всередину, на її бліде обличчя потрапляє світло.
Не обличчя — маска.
Маска-дзьоб з білої порцеляни.
Я озираюсь, шукаю Чарльза, сподіваюсь, що він поруч і зможе схопити цього чоловіка, але камердинер зник десь у натовпі. Знову повернувшись до дверей, я бачу, як Чумний Лікар прокладає собі плечем шлях поміж гульвісами.
Стиснувши тростину, я здіймаюся на ноги. Потонулі кораблі підіймають з океанського дна з меншими зусиллями, але я шкандибаю до круговерті з костюмів, що приховує мою здобич. Я йду на побачене мигцем — виблиск маски, майоріння плаща — але він наче туман у лісі, його неможливо вхопити.
Десь у дальньому куті я його гублю.
Вертячись на місці, я намагаюсь знайти його, аж раптом хтось із гуркотом врізається в мене. Я реву від злості й бачу перед собою пару карих очей, що визирають з-під порцелянової маски-дзьоба. Моє серце мало не зупиняється, я сам мало не підстрибую, але маску швидко знято й під нею я бачу худе хлоп'яче обличчя.
— Ой, перепрошую, — каже він. — Я не…
— Рочестере, Рочестере, сюди! — кричить йому хтось.
Ми обертаємося водночас — до нас наближається ще один чоловік у костюмі чумного лікаря. А за ним — ще один; ще троє — серед натовпу. Моя здобич помножилася, але жоден з них не може бути тим моїм співрозмовником. Вони всі занадто кремезні та низькі, занадто високі та худі; забагато поганих копій оригіналу. Вони намагаються відтягнути свого друга геть, але я хапаю найближчу руку — будь-яку, вони всі однакові.
— Де ви взяли ці костюми? — питаю я.
Чоловік суворо дивиться на мене, його сірі очі наливаються кров'ю. У них немає жодної іскри, жодного виразу. Пусті двері, за якими немає жодної послідовної думки. Висмикнувши від мене свою руку, він тикає мені пальцем в груди.
— Попросіть мене ввічливо, — п'яним голосом каже він.
Йому кортить побитися, і я, змахнувши тростиною, вдовольняю його потребу. Важка палиця влучає по його нозі, він лається й опускається на коліно. Щоб не впасти, він спирається на підлогу долонею, і кінчик моє тростини пришпилює її.
— Костюми! — кричу я — Де ви їх знайшли?
— На горищі, — каже він; його обличчя стає білішим, ніж скинута маска. — Їх там десятки висять на вішалці!
Він намагається звільнитися, але ж на тростину спирається лише частка моєї ваги. Я додаю трохи більше, і його обличчя спотворюється болем.
— Звідки ви про них дізналися? — питаю я і послаблюю тиск на його долоню.
— Слуга вчора знайшов, — каже він, і його очі набрякають сльозами. — На ньому вже був такий: маска та капелюх, повний набір. А в нас костюмів не було, тож він відвів нас на горище, щоб ми змогли собі щось підібрати. Він усім допомагав, там було більш як двадцять чоловік, чесне слово!
«Схоже, Чумний Лікар не хоче, щоб його знайшли».
Секунду або дві я дивлюся, як він звивається, зважую правдивість його історії проти болю на його обличчі. Переконавшись, що вони важать однаково, я прибираю тростину й дозволяю йому пошкандибати геть, тримаючись за поранену руку. Щойно він зникає з мого поля зору, переді мною з натовпу вигулькує Майкл — він помічає мене здалеку і прямує до мене. Він схвильований, щоки порожевіли. Його рот шалено рухається, але слова губляться серед музики та сміху.
Я показую, що не можу зрозуміти, і він підходить ближче.
— Ви бачили мою сестру? — кричить він.
Раптом злякавшись, я хитаю головою. Я бачу по його очах, що щось не так, але не встигаю його розпитати, бо він проштовхується крізь натовп танцюристів назад. Мені жарко, в голові паморочиться, мене гнітить погане передчуття; я проштовхуюся до свого місця, знімаю краватку-метелик і розстібую комірець. Повз мене проминають фігури в масках, оголені руки виблискують потом.