— Хто… — моє горло забите кров'ю та мокротинням.
На столику біля ліжка стоїть глечик з водою, і служниця хутко відкладає свою книжку, наливає води й підносить склянку до моїх губ. Я трохи підіймаю голову, намагаючись подивитися на її обличчя, але світ одразу починає вертітися навколо мене.
— Тобі не слід розмовляти, — каже вона й витирає фартухом краплю води з мого підборіддя.
Кілька секунд вона мовчить.
— Тобто, ти можеш говорити, але лише коли готовий до цього.
Знов пауза.
— Взагалі-то, мені дуже потрібна твоя відповідь на запитання про Ревенкорта, поки через нього мене не вбили.
— Хто ви? — хриплю я.
— Як сильно та тварина… Зачекай-но… — вона нахиляється до мого обличчя, її очі шукають щось. У неї пухлі щоки, бліде обличчя, з-під чіпця вибилися пасма сплутаного білявого волосся. Я раптом розумію, що це та сама служниця, яку бачили Белл та Івлін, яка доглядала за дворецьким.
— Скільки носіїв було в тебе? — питає вона.
— Я не…
— Скільки носіїв? — наполягає вона, сідаючи на край ліжка. — У скількох тілах ти вже був?
— Ти Анна, — кажу я й вигинаю шию, щоб краще побачити її, але від болю аж кістки пече.
Вона обережно змушує мене знов лягти на матрац.
— Так, я Анна, — терпляче каже вона. — Скільки носіїв?
З моїх очей ллються сльози радості, приязнь наповнює мене, наче тепла вода. Хоч я й не пам'ятаю цієї жінки, я відчуваю між нами роки дружби, майже інстинктивної довіри. Більш того, мене охоплює радість, що ми знов разом. Хоч як би дивно не було казати таке про того, кого не пам'ятаєш, я розумію, що сумував за нею.
Побачивши це на моєму обличчі, очі Анни теж набрякають сльозами; вона нахиляється й ніжно обіймає мене.
— Я теж скучила за тобою, — каже вона, озвучуючи мої почуття.
Якийсь час ми обіймаємося, а потім вона кашляє й витирає сльози.
— Що ж, досить цього, — хлюпає вона носом. — Плакати та обійматися нам не допоможе. Мені треба, щоб ти розповів мені про своїх носіїв, бо інакше тільки плакати ми й зможемо.
— Я… Я… — намагаюся я говорити крізь грудку в горлі. — Я прокинувся Беллом, потім дворецьким, потім Дональдом Девісом, знову дворецьким, Ревенкортом, а тепер…
— Знову дворецький, — задумливо каже вона. — Бог любить Трійцю, га?
Прибравши з мого чола пасмо волосся, вона нахиляється ближче.
— Наскільки я розумію, ми ще не були представлені, а точніше, для тебе ми не представлені, — каже вона. — Мене звати Анна, а ти — Ейден Бішоп. Чи ми вже пройшли це? Ти завжди з'являєшся не в тому порядку, я ніколи не знаю, що вже було.
— Ти зустрічалася з іншими мною?
— Вони з'являються та зникають, — каже вона й кидає погляд на двері, бо десь у будинку лунають голоси. — Зазвичай просять про щось.
— А твої носії, чи вони…
— Я не маю інших носіїв, є лише я, — каже вона. — Ані візитів Чумного Лікаря, ані нових днів. Завтра я нічого з цього не пам'ятатиму, і це може бути щастям, зважаючи на те, як поки що минає цей день.
— Але ти знаєш, що відбувається, знаєш про самогубство Івлін?
— Це вбивство; я прокинулася, знаючи це, — каже вона, поправляючи простирадло. — Власне ім'я не могла згадати, але пам'ятала твоє, і я знала, що виходу звідси не буде, доки ми не дізнаємося ім'я вбивці й не знайдемо докази його вини, щоб пред'явити їх на озері об одинадцятій годині. Це, певно, якісь правила. Слова, що нашкрябані на моєму мозку, щоб я не забула.
— Я, коли прокинувся, не пам'ятав нічого, — відповідаю я, намагаючись зрозуміти, чому нас катують по-різному. — Окрім твого імені. Решту Чумний Лікар мусив розповідати мені.
— Авжеж, ти ж бо його спеціальний проект, — каже вона, поправляючи мою подушку. — А на те, що роблю я, йому начхати. За весь день жодного разу мене не відвідав. Але тебе самого не залишає. Дивно, що він під цим ліжком на тебе не чекає.
— Він сказав мені, що лише один з нас може піти звідси, — кажу я.
— Ага, і цілком очевидно, що він хоче, щоб цим одним був ти, — каже вона, але злість у її голосі зникає так само швидко, як і з'являється. Вона хитає головою. — Вибач, мені не слід виливати все це на тебе, але я не можу позбутися відчуття, що він щось затіяв, і мені це не подобається.
— Я розумію тебе, — кажу я. — Але якщо може піти лише один з нас…
— Чому ми допомагаємо одне одному? — перебиває вона. — Тому що ти маєш план, як витягти звідси нас обох.
— Серйозно?
— Ну, так мені сказав ти.
Її впевненість вперше похитнулася, на обличчі з'являється стурбованість, але я не встигаю нічого додати, бо в коридорі скриплять дошки й по сходах гупають ноги. Таке враження, що в такт цьому рухові тремтить весь будинок.
— Я зараз, — каже вона й бере зі столика книжку. Лише тепер я розумію, що насправді це альбом для замальовок художника; поміж коричневими шкіряними палітурками стос необережно переплетених аркушів. Сховавши книжку під ліжком, замість неї дівчина дістає звідси дробовик. Притиснувши приклад до плеча, вона підходить до дверей і прочиняє їх, щоб було краще чути.
— Дідько! — каже Анна, зачиняючи двері ногою. — Це лікар іде з твоїм снодійним. Швидко, коли Ревенкорт залишиться сам? Мені треба сказати йому, щоб він припинив шукати мене.
— Чому… Хто…
— Ми не маємо на це часу, Ейдене! — каже вона, знов ховаючи рушницю під ліжко. — Наступного разу, коли ти прокинешся, я буду тут, і тоді, обіцяю, ми зможемо поговорити як слід, але зараз скажи мені про Ревенкорта все, що ти пам'ятаєш.
Вона нахиляється наді мною, стискає руку, очі благають.
— Він буде у своїй вітальні о першій п'ятнадцять, — кажу я. — Ти даєш йому віскі, розмовляєш з ним, а потім приходить Міллісент Дербі. Ти залишаєш йому картку, в якій повідомляєш про неї.
Вона заплющує очі й кілька разів промовляє час та ім'я, щоб закарбувати їх у своїй пам'яті. Лише тепер, коли її обличчя розгладилося через зосередженість, я розумію, наскільки вона молода; напевно, не більш як дев'ятнадцять років, хоча через важку працю виглядає старшою.
— І ще одне, — шепоче вона, гладячи мою щоку; її обличчя так близько, що я бачу в її карих очах бурштинові цяточки. — Якщо побачиш мене десь, удавай, ніби не знаєш мене. Навіть не підходь до мене, якщо матимеш можливість. Є один лакей… Я розповім про нього згодом, або раніше. Найголовніше — небезпечно, якщо нас побачать разом. Якщо треба буде поговорити, робитимемо це тут.
Вона швидко цілує мій лоб і востаннє оглядає кімнату, чи все в порядку.
Кроки доходять до коридору, поперед ними розносяться два голоси. Я впізнаю Діккі, але другий голос не знаю. Він глибокий, наполегливий, але я не можу розібрати що саме він каже.
— А хто з Діккі? — питаю я.
— Скоріше за все, лорд Гардкасл, — каже вона. — Він постійно заходить, щоб відвідати тебе.
Це логічно. Івлін казала мені, що дворецький був під час війни денщиком лорда Гардкасла. Саме їхня близькість є причиною того, що Ґреґорі Ґолда підвішено в кімнаті навпроти.
— А тут завжди так? — питаю я. — Пояснення завжди отримуєш до того, як спитаєш?
— Звідки мені знати? — каже вона, встаючи та поправляючи фартух. — Я тут лише дві години, і поки що не отримувала нічого, крім наказів.
Доктор Діккі відчиняє двері, його вуса стирчать так само безглуздо, як і під час нашої першої зустрічі. Його погляд бігає то на Анну, то на мене; він намагається зібрати докупи почуті уривки нашої спішно обірваної розмови. Не дочекавшись пояснень, він ставить свій чорний лікарський саквояж на столик і підходить до мене.
— Бачу, ви прокинулися, — каже він, хитаючись взад-вперед на своїх підборах, засунувши пальці в кишені жилетки.
— Залиш нас, дівчино, — каже він Анні.
Та робить реверанс і виходить з кімнати, кинувши на мене швидкий погляд.