— То як ви почуваєтеся? — питає він. — Сподіваюсь, що під час перевезення в кареті ви не постраждали.
— Непогано… — починаю казати я, але він відгортає ковдру й підіймає мою руку, щоб поміряти пульс.
Навіть його обережних дотиків достатньо, щоб спричинити спазми болю, тож решта моєї відповіді нерозбірлива.
— Трохи боляче, гм, — каже він, відразу кладучи мою руку. — Ну, це не дивно, зважаючи на те, як вас побили. У вас нема гадки, чого хотів від вас цей Ґреґорі Ґолд?
— Не знаю. Певно, переплутав мене з кимось іншим, сер.
Це «сер» — не моє, це стара звичка дворецького, і я дивуюся тому, як легко воно скочило на мій язик.
Прискіпливий погляд лікаря тримає моє пояснення проти світла, протикає в ньому кілька дірочок. Стримана посмішка, з якою він кидає на мене погляд, водночас заспокоює та погрожує. Що б тоді в коридорі не трапилося, цьому на позір доброму докторові Діккі відомо більше, ніж він каже.
Клац — він розстібує свій саквояж і виймає з нього коричневу пляшечку та шприц. Не зводячи очей з мене, він протикає голкою восковий корок пляшки й наповнює шприц прозорою рідиною.
Моя рука стискає простирадло.
— Мені добре, докторе, чесне слово! — кажу я.
— Ну, це радше мені вирішувати, — каже він і встромляє голку мені в шию раніше, ніж я встигаю заперечити.
Тепла рідина хлине в мої вени й топить мої думки. Доктор розпливається, кольори розквітають і згасають у темряві.
— Спіть, Роджере, — каже він. — А я розберуся з паном Ґолдом.
22
День п'ятий
Кашляючи на повні груди сигарним димом, я розплющую нову пару очей і бачу, що лежу майже повністю одягнений на дерев'яній підлозі, а моя рука переможно опустилася на не розібране ліжко. Мої штани спущені до гомілок, до живота я притискаю пляшку бренді. Минулої ночі, вочевидь, була здійснена спроба роздягнутися, але моєму новому носієві, чий подих тхне як старий ганделик, це було не до снаги.
Я стогну й видряпуюсь на край ліжка, ігноруючи страшенний головний біль, що мало не скидає мене назад на підлогу.
Я знаходжуся в кімнаті, що схожа на спальню Белла. З-за ґрат каміна мені підморгують останні жаринки. Штори розсунуті, важке небо світиться ранішнім світлом.
«Івлін у лісі, тобі треба знайти її».
Підтягнувши штани до поясу, я шкандибаю до дзеркала, щоб дізнатися більше про дурня, в якому тепер мешкаю.
Я мало не врізаюся в нього.
Після довгого перебування в Ревенкорті цей новий хлопець видається невагомим, наче листочок, яким віє вітер. І це не дивно після того, як я бачу його у дзеркалі. Він низенький та худий, йому ще нема тридцяти; довге брунатне волосся, блакитні очі з червоними судинами, акуратно стрижена борода. Я пробую посміхнутися й бачу рядок білих, трохи нерівних зубів.
Це обличчя мерзотника.
Мої пожитки лежать купою на столику біля ліжка, зверху — запрошення на ім'я Джонатана Дербі. Що ж, тепер я знаю, кому маю дякувати за це похмілля. Кінчиком пальців я перебираю всі предмети й знаходжу кишеньковий ніж, стару флягу, наручний годинник, який показує 8:43, та три коричневі флакони з корками, але без етикеток. Висмикнувши корок, я нюхаю, що там усередині, і мій шлунок стискається від млосно-солодкого запаху.
Напевно, це та сама настоянка опію, що продає Белл.
Я можу зрозуміти причини її популярності. Я її лише понюхав, а мій мозок уже малює яскраві вогники.
У куті біля маленької раковини є жбан з холодною водою, тож я роздягаюся й змиваю з себе піт і бруд минулої ночі, викопую з-під них людину. Залишки води я виливаю в рот, п'ю, доки в животі не починає хлюпати. На жаль, мої спроби втопити похмілля лише розбавили його; болем просочені кожна кістка, кожен м'яз.
Ранок холодний, тому я вдягаю найцупкіший одяг, який зміг знайти: мисливський твідовий костюм і важке чорне пальто, що волочиться за мною по підлозі, коли я виходжу з кімнати.
Попри ранню годину, біля сходів, що ведуть вниз, свариться п'яна парочка. Вони у вчорашньому вечірньому одязі, в руках досі келихи, дедалі гучнішими голосами вони обмінюються звинуваченнями, і мені доводиться триматися далі, щоб вони не зачепили мене, розмахуючи руками. Їхня лайка супроводжує мене до вестибюля, який після вчорашніх ескапад стоїть догори дриґом. На канделябрі висять краватки-метелики, на мармуровій підлозі лежать листя та осколки розбитого графина. Дві служанки прибирають все це, і мені стає цікаво, як тут було до того, як вони розпочали роботу.
Я намагаюся спитати їх, де знаходиться будинок Чарлі Карвера, але вони наче язик проковтнули, на будь-які мої питання лише хитають головами та втуплюють очі в підлогу.
Їхнє мовчання бісить.
Якщо чутка від Люсі Гарпер близька до реальності, Івлін, коли на неї напали, має бути разом зі своєю камеристкою десь неподалік від того будинку. Якщо я дізнаюсь, хто їй загрожує, можливо, зможу водночас і врятувати її, і втекти звідси; втім, я не маю жодної гадки, як мені допомогти ще й Анні. Щоб допомогти мені, вона відмовилася від власних планів, вірячи, що я маю план, який врятує нас обох. Наразі ця обіцянка здається мені пустою, а судячи з її стурбованого обличчя під час нашої розмови в сторожці, вона теж починає так вважати.
Мені залишається лише сподіватися на те, що мої майбутні носії набагато розумніші за минулих.
Подальше допитування служниць робить їх ще більш мовчазними, тому я змушений шукати допомоги. У кімнатах по обидва боки від вестибюля мертва тиша, будинок досі по коліна в минулій ночі; розуміючи, що іншого вибору немає, я обережно йду поміж битим склом і спускаюсь сходами в кухню.
Коридор до кухні брудніший, ніж я пам'ятаю, від торохтіння тарілок і запаху смажені мене нудить. Слуги, проходячи повз, поглядають на мене, але відвертаються, щойно я розкриваю рот, щоб поставити питання. Вони вочевидь вважають, що мені тут не місце, і так само очевидно, що вони не знають, як мене здихатися. Це їхня царина, ціла річка беззастережних розмов, хихотіння та пліток, що тече під будинком. Своєю присутністю я забруднив її.
Хвилювання в мені зростає, кров стукає у вухах. Я почуваюся стомленим і подертим, повітря наче зроблене з наждачного паперу.
— Я можу вам допомогти? — чую я голос позаду себе.
Ці слова наче зім'яли й кинули мені в спину.
Обернувшись, я бачу кухарку, пані Драдж, яка дивиться на мене, уперши в пишні боки дебелі руки. Крізь ці очі вона схожа на фігурку, зліплену з глини дитиною: маленька голова на потворному тілі, обличчя сформоване незграбними пальцями. Вона сувора, нема навіть сліду тієї жінки, що через дві години пригостить дворецького теплою булочкою.
— Я шукаю Івлін Гардкасл, — кажу я, витримуючи її сильний погляд. — Вона пішла гуляти в лісі з Меделін Обер, її камеристкою.
— А вам яке до цього діло?
Її тон такий різкий, що я мало не лякаюсь. Стиснувши кулаки, я намагаюся стримувати себе. Слуги, проносячись повз нас, озираються; їм кортить побачити виставу, але вони бояться акторів.
— Хтось хоче заподіяти їй зло, — кажу я крізь стиснуті зуби. — Якщо ви скажете мені, як пройти до старого будинку Чарлі Карвера, я зможу її попередити.
— То ось що ви робили вчора ввечері з Меделін? Попереджали її? Це тому її блуза була порвана, це тому вона плакала?
На її лобі пульсує вена, кожне її слово бринить образою. Вона робить крок уперед і тиче в такт словам пальцем мені в груди:
— Я знаю, що…
Розжарена до білого лють вибухає в мені й виривається назовні. Не думаючи, я б'ю кухарку по обличчю, штовхаю її від себе, насуваюся на неї, сповнений диявольської люті.
— Кажіть, куди вона пішла! — кричу я, бризкаючи слиною.
Стиснувши скривавлені губи, пані Драдж люто дивиться на мене.
Мої руки стискаються в кулаки.
«Іди геть.
Негайно йди геть».
Зібравши всю свою волю, я відвертаюся від пані Драдж і йду раптово принишклим коридором геть. Слуги відстрибують, звільняючи мені шлях, але моя лють не усвідомлює нічого, окрім самої себе.