Повернувши за ріг, я спираюся спиною на стіну й видихаю. Руки тремтять, туман у розумі розвіюється. Протягом тих кількох жахливих секунд я не мав над Дербі жодного контролю. Це його отрута текла з мого рота, його жовч пульсувала в моїх венах. Я досі відчуваю їх. Масло на моїй шкірі, голки в моїх кістках, жадання зробити щось жахливе. Що б сьогодні не траплялося, мені треба міцно тримати себе в руках, бо інакше ця істота знов зірветься з повідця та накоїть бозна-що.
І це найстрашніше.
Мої носії можуть чинити опір.
23
Багно просочує мої черевики, коли я поспішаю в морок дерев, відчай тягне мене наче за повідець. Після невдалої спроби дізнатися що-небудь на кухні я простую до лісу, сподіваючись, що зіткнуся з Івлін, якщо йтиму по одній з помічених стежок. Я розраховую, що там, де не впорався розрахунок, мені допоможе везіння. А навіть якщо й не допоможе, я хочу, щоб Дербі був якнайдалі від спокус Блекгіту.
Я не далеко відійшов, аж червоні прапорці виводять мене до потоку, де вода струмить навколо великого каменя. Розбита винна пляшка наполовину загрузла в багні, біля неї лежить цупке чорне пальто, з кишені якого викотився срібний компас Белла. Вийнявши його з бруду, я верчу його в долоні так само, як робив це того першого ранку; проводжу пальцями по ініціалах «С. Б.» — гравіруванні під кришкою. Ініціали Себастьяна Белла. Яким же дурнем я почувався, коли Деніел вказав мені на це. На землі розкидані кілька недопалків, з чого можна припустити, що Белл стояв тут досить довго, напевно, чекаючи когось. Певно, саме сюди він прийшов після того, як отримав записку під час вечері, але що могло витягти його о такій годині в дощ і холод, я не розумію. Обшук його скинутого пальта не дає нічого, в його кишенях пусто, якщо не рахувати самотній сріблястий ключ — певно, від його дорожньої скрині.
Не бажаючи витрачати на минулого носія надто багато часу, я кладу ключ і компас собі в кишеню й вирушаю шукати наступний прапорець, не забуваючи дивитися по сторонах, чи не крадеться до мене Лакей. Це ідеальне місце для його нападу.
Лише Богові відомо, як довго я йду, доки зрештою не натикаюся на руїни того, що колись мало бути будинком Чарлі Карвера. Вогонь спустошив його, поглинув більшу частину даху, залишив лише чотири почорнілі стіни. Коли я входжу всередину, під ногами хрустить мотлох, і сполохані цим кролики мчать до лісу, замурзані мокрою золою. Схожі на скелет залишки старого ліжка в куті, самотня ніжка стола на підлозі — уламки обірваного життя. Івлін сказала мені, що цей будинок зайнявся того дня, коли поліція повісила Карвера.
Більш імовірно, що лорд і леді Гардкасл кинули свої спогади на похоронне багаття й самі запалили його.
І хіба можна їх у цьому винити? Карвер відібрав біля озера життя в їхнього сина. Здається цілком доречним, що вони здихалися його за допомогою вогню.
Гнилий паркан вказує межі садка за будинком; більшість планок попадали за довгі роки недогляду. Великі купи фіолетових і жовтих квітів розповзлися на всі боки; зі стебел, що обплутали стовпи паркана, звисають червоні ягоди.
Коли я опускаюся на коліно, щоб зав'язати шнурок, з лісу з'являється служниця.
Я маю надію, що більше ніколи не побачу такого жаху.
Її обличчя білішає, кошик падає на землю, з нього навсібіч розсипаються гриби.
— Ви Меделін? — починаю я, але вона вже задкує геть, дивлячись навколо, шукаючи допомоги. — Я не хочу вам зла, я намагаюся…
Вона зникає раніше, ніж я встигаю договорити, мчить у ліс. Плутаючись у бур'янах, я мчу за нею й чіпляюся через залишки паркана.
Підвівшись, я бачу мигцем її поміж деревами: її чорне плаття рухається набагато швидше, ніж я очікував. Я кличу її, але мій голос діє на неї як батіг, лише змушує бігти швидше. Але я все одно спритніший і сильніший, і хоча й не хочу налякати дівчину, я не можу випускати її з виду, боячись того, що станеться з Івлін.
— Анно! — кричить десь неподалік Белл.
— Допоможіть! — перелякано кричить у відповідь Меделін.
Вона вже так близько. Я простягаю руку, сподіваючись схопити її за спину, але мої пальці лише чиркають по тканині плаття; втративши рівновагу, я падаю.
Вона нахиляється, уникаючи гілки, і через це трохи затримується. Я хапаю її за плаття, від чого вона знов кричить, а потім біля мого обличчя свистить куля й з тріском влучає у дерево за моєю спиною.
Від несподіванки я відпускаю Меделін, і та тупотить до Івлін, яка виходить з лісу. У її руці чорний револьвер, який вона візьме на кладовище, але він не такий страшний, як лють на її обличчі. Один необережний крок, і вона застрелить мене, я не сумніваюсь у цьому.
— Це не те, що… Я можу пояснити, — я важко дихаю, спираючись долонями на коліна.
— У таких чоловіків, як ви, завжди є пояснення, — каже Івлін, ховаючи за собою перелякану дівчину.
Меделін схлипує й сильно тремтить усім тілом. Боже допоможи мені, але Дербі це подобається. Його збуджує цей страх. Він чинив так раніше.
— Усе це… Будь ласка… Це непорозуміння, — благаю я й роблю крок уперед.
— Не сходь з місця, Джонатане! — люто каже Івлін, беручи револьвер обома руками. — Тримайся далі від цієї дівчини, тримайся далі від них усіх!
— Я не хотів…
— Твоя мати — друг сім'ї, це єдина причина, чому я дозволяю тобі піти, — перебиває мене Івлін. — Але якщо я побачу тебе біля іншої жінки, або хоча б почую про таке, клянусь, я тебе застрелю.
Слідкуючи за тим, щоб пістолет був завжди націлений на мене, вона знімає з себе пальто й вішає його на плечі Меделін.
— Сьогодні ти залишатимешся біля мене, — шепоче вона нажаханій служниці. — Я прослідкую, щоб тебе ніхто не скривдив.
Вони бредуть поміж деревами геть, залишаючи мене в лісі самого. Задравши голову до неба, я вдихаю холодне повітря, сподіваючись, що дощ охолодить моє розчарування. Я прийшов сюди, щоб завадити комусь напасти на Івлін, вірячи, що викрию цим убивцю. Натомість я сам спричинив те, чому намагався завадити. Я ганяюся за власним хвостом, побіжно налякавши невинну жінку. Можливо, Деніел має рацію — майбутнє не з тих обіцянок, які можна порушити.
— Ви знову час марнуєте, — каже за моєю спиною Чумний Лікар.
Він стоїть на дальньому краю галявини, схожий на тінь. Як завжди, він вибрав собі ідеальне місце. Достатньо далеко, щоб я не зміг його дістати, але достатньо близько, щоб ми могли відносно легко розмовляти.
— Я думав, що допомагаю, — ображено кажу я, досі вражений тим, що сталося.
— Ви досі можете бути корисним, — каже він. — Себастьян Белл заблукав у лісі.
Авжеж. Я тут потрібен не Івлін, я потрібен Беллові. Я тут для того, щоб замкнути коло. Доля водить мене навколо за ніс.
Вийнявши з кишені компас, я простягаю його на долоні й згадую ту непевність, що відчував, коли тим першим ранком пішов за тремтливою стрілкою. Без компаса Белл майже напевно не вийде з лісу.
Я жбурляю його в багно перед ногами Чумного Лікаря.
— Ось так я все змінюю, — кажу я і йду геть. — Віднесіть йому самі.
— Ви неправильно розумієте мету моєї присутності тут, — каже він, і різкість його тону змушує мене зупинитися. — Якщо ви залишите Себастьяна Белла самого бродити в лісі, він не познайомиться з Івлін Гардкасл, між ними не з'явиться та дружба, яку ви так цінуєте. Киньте його напризволяще — і вам не хотітиметься рятувати її.
— Ви маєте на увазі, що я її забуду? — перелякано питаю я.
— Я маю на увазі, що вам треба бути обережним із вузлами, які ви намагаєтеся розв'язати, — відповідає він. — Кинувши Белла, ви також кинете Івлін. Це буде безпричинна жорстокість, а ніщо з того, що я про вас знаю, не каже про вас, що ви жорстокий.
Можливо, це мені здається, але я вперше чую в його голосі дещицю теплоти. Цього вистачає, щоб спантеличити мене, і я знов обертаюся до нього.