Це будить в мені цікавість. Мені камердинер подобається, але ж він погодився допомогти мені лише після загрози оприлюднити його секрет. Поки я не знаю, що він приховує, я не можу покладатися на нього, а Міллісент може буте ключем до цієї таємниці.
— А що з ним? — байдуже питаю я.
— Ой, я не знаю, — легковажно змахує вона рукою. — Хіба ти не знаєш Сесіла — у кожній складочці його шкіри секрети приховані. Якщо вірити чуткам, він найняв Канінгема лише тому, що його Гелена про це попросила. А тепер він дізнався про цього хлопця щось осоружне і думає звільнити його.
— Осоружне? — кажу я.
— Ну, Сесіл так каже, подробиці я з нього не змогла витягти. Бісів товстун ще той базіка, але ж ти знаєш, як він ненавидить скандали. Зважаючи на походження Канінгема, це має бути щось геть непристойне. Шкода, що я не знаю, що саме.
— Походження Канінгема? — питаю я. — Здається, я відстаю на крок.
— Цей хлопець виріс у Блекгіті, — каже вона. — Син кухарки; принаймні, так кажуть.
— А це неправда?
Стара пані хихикає й лукаво дивиться на мене.
— Подейкують, що вельмишановний лорд Пітер Гардкасл час від часу розважався в Лондоні. І одного разу його розвага приїхала за ним до Блекгіту з малюком на руках і стверджувала, що це від нього. Пітер був готовий віддати дитину в притулок, але Гелена втрутилася й вимагала, щоб його залишили.
— Навіщо їй це робити?
— Знаючи Гелену, вона, напевно, хотіла образити його цим, — пирхає Міллісент, відвертаючи лице від вітру. — Вона ніколи не була в захваті від свого чоловіка, а запросити до будинку його ганьбу могло бути для неї втіхою. Бідолашний Пітер, певно, кожну ніч плакав упродовж минулих тридцяти трьох років. Хай там що, але вони віддали дитину на виховання пані Драдж, кухарці, а Гелена потурбувалася, щоб усі знали, чия то дитина.
— А Канінгем знає про це?
— Навряд чи не знає, це ж один з тих секретів, яким можна під час сварки дошкулити, — каже стара пані, виймаючи з рукава хусточку, щоб витерти ніс. — У будь-якому разі ти сам можеш у нього про це спитати, якщо ви дружите. Пройдімось? Я не бачу сенсу продовжувати мерзнути на цій лавці, чекаючи на жінку, яка не прийде.
Вона підводиться раніше, ніж я встигаю відповісти, тупає черевиками та дмухає теплим повітрям на вдягнені в рукавички долоні. Погода сьогодні по-справжньому кепська: сіре небо плюється дощем, який поступово набирає люті грози.
— А чому ти взагалі надворі? — питаю я, коли під нашими ногами хрустить гравійна доріжка, що йде навколо будинку. — Хіба не можна було зустрітися з леді Гардкасл в будинку?
— Забагато людей, з якими я не хочу стикатися, — каже вона.
«Навіщо вона ходила вранці на кухню?»
— До речі, щодо стикання з людьми. Я чув, що ти сьогодні вранці була на кухні, — кажу я.
— Хто тобі таке сказав? — наїжачилася вона.
— Ну…
— Не була я ні в якій кухні, — продовжує вона, не чекаючи на відповідь. — Бридке то місце. Запаху потім кілька тижнів не позбутися.
Схоже, її щиро роздратувало таке припущення, а це означає, що вона туди ще не ходила. Через секунду вона по-доброму штовхає мене ліктем і каже несподівано радісним голосом:
— А ти чув про Дональда Девіса? Кажуть, він вночі взяв автомобіль і поїхав назад, до Лондона. Його старший конюх бачив. Каже, що той з'явився посеред зливи, вдягнений у всі кольори, що тільки існують.
Це змушує мене замислитися. Я ж мав уже на цей час повернутися в Дональда Девіса, так само як у дворецького. Він був моїм третім носієм, а Анна сказала, що я мушу прожити повний день у кожному з них, незалежно від свого бажання. Коли я залишив Дональда спати на дорозі, полудень ще не настав, то чому я більше його не бачив?
«Ти залишив його беззахисним, самого».
Я відчув напад вини. А що як Лакей його вже знайшов?
— Ти мене слухаєш? — роздратовано каже Міллісент. — Я кажу, що Дональд Девіс поїхав на автомобілі. Вони схиблена сімейка, всі до одного, і це офіційний медичний діагноз.
— Ти розмовляла з Діккі, — неуважно кажу я, досі думаючи про Девіса.
— Радше він розмовляв зі мною, — пирхає вона. — Півгодини намагалася відвести очі від тих вусів. Дивно, що крізь них звук проходить.
Це мене смішить.
— Тобі хоч хтось у Блекгіті подобається, мамо?
— Не можу нікого згадати, але можливо, у цьому винна заздрість. Суспільство — це танець, любий, а я застара, щоб брати в ньому участь. До речі, про танці, он іде сам балетмейстер.
Простеживши за її поглядом, я бачу, що з протилежного боку до нас наближається Деніел. Попри холоднечу він одягнений у светр для крикету та лляні штани — саме в цьому одязі він буде в вестибюлі, коли його вперше побачить Белл. Я дивлюсь на годинник — ця зустріч має бути невдовзі.
— Пане Колрідж! — гукає Міллісент, удаючи дружність.
— Пані Дербі! — відповідає він і наближається до нас. — Багато з ранку сердець розбили?
— У наші дні вони непохитні, пане Колрідж, на превеликий жаль, — у її голосі чутно якусь обережність, ніби вона ступила на місток, про який певна, що він зламається. — А в якій ганебній справі цього жахливого ранку вийшли надвір ви?
— Я маю попросити вашого сина про послугу, і запевняю вас, це абсолютно пристойно.
— Отакої, яке розчарування.
— Я теж такої думки, — він вперше дивиться на мене. — Можна вас на хвилиночку, Дербі?
Ми відходимо, а Міллісент з усіх сил вдає, що їй не цікаво, але постійно допитливо зиркає на нас з-за шарфа.
— Що сталося? — питаю я.
— Я хочу спіймати Лакея, — каже він, і на його привабливому обличчі з'являється суміш страху та захоплення.
— Як? — питаю я з не меншим захватом.
— Ми знаємо, що близько першої години він буде в їдальні, тероризуватиме Ревенкорта, — каже він. — Пропоную спіймати цього пса там.
Від згадки про ті моторошні кроки та злий сміх у мене мороз поза шкірою, а від думки про можливість схопити нарешті цього чортяку в моїх жилах спалахує вогонь. Це майже така сама лють, як та, яку Дербі відчув у лісі, коли ми з ним гналися за служницею, тому мене це миттєво насторожує. Цього носія неможна відпускати ані на сантиметр.
— Що саме ти пропонуєш? — питаю я, вгамовуючи свій ентузіазм. — Я був у тій кімнаті сам, не можу навіть уявити, де він ховався.
— Я теж не міг, доки вчора ввечері не поговорив зі старим другом Гардкаслів, — каже він, відтягуючи мене далі від Міллісент, яка за цей час трохи наблизилася. — Виявляється, там під мостинами цілий лабіринт католицьких схованок. Саме там Лакей і ховався, і саме там ми його й порішимо.
— Як?
— Мій новий друг каже, що в ті таємні ходи є входи в бібліотеці, у вітальні та в галереї. Пропоную кожному з нас стежити за одним з цих входів і схопити його, коли він виходитиме звідти.
— Чудовий план, — кажу я, з усіх сил стримуючи хвилювання Дербі. — Я візьму бібліотеку, ти — вітальню. А хто буде в галереї?
— Попроси Анну, — каже він, — але жоден з нас недостатньо сильний, щоб упоратися з Лакеєм самотужки. Чому б вам двом не стерегти бібліотеку, а я звернусь до декого з інших носіїв, щоб вони допомогли мені у вітальні та в галереї?
— Чудово! — радісно кажу я.
Якби я не тримав міцно Дербі за повідець, він уже біг би до тунелів із ліхтариком і кухонним ножем.
— Добре, — каже Деніел і нагороджує мене усмішкою такої приязні, що неможливо навіть припустити, що ми можемо зазнати невдачі. — Будь на місці за кілька хвилин до першої. Якщо пощастить, до вечері все вже скінчиться.
Він розвертається, щоб піти, але я хапаю його за руку.
— Ти казав Анні, що знайдеш спосіб, як нам обом втекти, якщо вона допоможе? — питаю я.
Він твердо дивиться на мене, і я швидко прибираю руку.