Зніяковівши від мого розчарування, він відвертається й щезає у холодному коридорі, двері за ним зачиняються, в каміні непевно мерехтить вогонь.
3
Щойно двері зачинилися, я вискакую з крісла й витягаю шухляди тумбочки, шукаю серед своїх речей якусь згадку про Анну, хоча б якийсь доказ того, що вона не є вигадкою мого хворого мозку. На жаль, спальня не видає секретів. Окрім гаманця, в якому кілька фунтів стерлінгів, єдиним особистим предметом, на який я натрапляю, є прикрашена позолотою листівка-запрошення, на якій спереду елегантним почерком написано список запрошених, а ззаду — повідомлення.
«Лорд і леді Гардкасл запрошують вас до балу-маскараду на честь повернення їхньої доньки Івлін з Парижа. Святкування відбудеться в маєтку Блекгіт-Хаус другого вікенду вересня. Зважаючи на відлюдність Блекгіту, всім гостям буде надано транспорт до будинку від селища Еберлі».
Запрошення адресоване «докторові Себастьяну Беллу», і мені потрібні кілька секунд, щоб збагнути, що це моє ім'я. Мій добродій згадував його, але побачити його написаним, та ще й разом з моїм фахом — це більш моторошно. Я не відчуваю себе Себастьяном, а надто доктором.
На моїх губах з'являється крива посмішка.
Я думаю про те, скільки пацієнтів у мене залишиться, побачивши, що я тримаю стетоскоп не тим боком.
Відкинувши запрошення назад у шухляду, я беруся розглядати Біблію, що лежить на тумбочці, гортаю її потріпані сторінки. Деякі абзаци підкреслено, окремі слова обведені червоними колами, але я не можу второпати, в чому полягає їхня значущість. Я сподівався знайти дарчий напис або прихований між сторінками лист, але ця Біблія нічому не вчить. Тримаючи її обома руками, я роблю неоковирну спробу помолитися, сподіваючись розпалити віру, яку міг колись мати, але почуваюся при цьому дурнем. Моя віра залишила мене разом з усім іншим.
Далі я йду до шафи, і хоча в кишенях мого одягу нема нічого, під стосом простирадл я знаходжу дорожню скриню. Це красива стара річ, її потерту шкіру тримають потьмянілі залізні шпуги, а важка застібка захищає вміст від цікавих очей. На бланку написана адреса в Лондоні; певно, вона моя, але мені вона ні про що не нагадує.
Знявши піджак, я витягую скриню на підлогу; з кожним моїм ривком її вміст дзенькає. Коли я натискаю на застібку, моє схвильоване бурмотіння перетворюється на стогін, бо ця бісова скриня заперта. Я тягну кришку раз, вдруге — вона не піддається. Я знов обшукую шухляди тумбочки, навіть лягаю на підлогу, щоб зазирнути під ліжко, але там немає нічого, крім пилу та отрути проти щурів.
Ключа ніде немає.
Єдине місце, де я досі не шукав — біля ванни, тому я, наче одержимий, обходжу розсувну ширму, і моє серце мало не вистрибує з грудей, бо там я зустрічаю шалений погляд якоїсь істоти.
Це дзеркало.
Цим усвідомленням шалена істота збентежена так само сильно, як і я.
Я нерішуче роблю крок уперед і вперше оглядаю себе, сповнюючись розчаруванням. Лише тепер, дивлячись на цього тремтливого, переляканого чоловіка, я розумію, що мав щодо себе певні очікування. Не знаю, яким саме я себе бачив — вищим, нижчим, худішим, товстішим — але не цією невиразною фігурою за склом. Брунатне волосся, карі очі, майже відсутнє підборіддя — я просто пересічне обличчя в натовпі, яким Господь заповнив прогалини.
Швидко втомившись від свого віддзеркалення, я продовжую шукати ключ від дорожньої скрині, але знаходжу лише глечик з водою та туалетні приладдя. Ким би я до цього не був, схоже, перед зникненням я тут прибрав. Я готовий вити від розчарування, аж раптом чую стук у двері — п'ять коротких ударів, що мали власний характер.
— Себастьяне, ви тут? — питає хрипкий голос. — Мене звати Річард Еккер, я лікар. Мене попросили відвідати вас.
Я відчиняю двері й бачу за ними величезні сиві вуса. Це дивовижне видовище: їхні кінчики відгортаються від обличчя, з яким вуса, начебто, мають бути з'єднані. Чоловікові за шістдесят, він абсолютно лисий, у нього округлий ніс і почервонілі очі. Від нього тхне бренді, але, зважаючи на його життєрадісність, кожна крапля текла всередину з посмішкою.
— Боже, у вас жахливий вигляд, — каже він. — І це я кажу як лікар.
Користуючись моїм спантеличенням, він обходить мене, кидає свій чорний лікарський саквояж на ліжко й розглядає кімнату, приділяючи особливу увагу моїй дорожній скрині.
— Колись і я мав таку, — каже він, приязно проводячи рукою по кришці. — «Lavolaille», якщо не помиляюсь? Їздив з нею на Схід і назад, коли був в армії. Кажуть, що французам вірити не можна, але я обійтися без їхніх скринь і валіз не можу.
Він копає скриню ногою й кривиться, коли його ступня відскакує від непіддатливої шкіри.
— У вас там, певно, цегла, — каже він і очікувально схиляє голову, немов на цю заяву має бути якась розумна відповідь.
— Вона зачинена, — невпевнено кажу я.
— Загубили ключ?
— Я… Ні. Докторе Еккер, я…
— Звіть мене Діккі, мене всі так звуть, — жваво каже він і йде до вікна, щоб визирнути надвір. — Мені це, якщо чесно, ніколи не подобалося, але нічого не можу з цим вдіяти. Деніел каже, що ви зазнали нещастя.
— Деніел? — питаю я, намагаючись схопити за хвіст тему розмови, що тікає від мене.
— Колрідж. Той, хто знайшов вас уранці.
— Ага, зрозуміло.
Доктор Діккі усміхається моєму нерозумінню.
— То ви втратили пам'ять? Не переймайтеся, я бачив кілька таких випадків на війні, усе поверталося через день або два, незалежно від того, чи хотів цього пацієнт.
Він жене мене до скрині та змушує мене сісти на неї. Нахиливши мою голову вперед, він із ніжністю м'ясника оглядає мій череп, сміючись з мого дискомфорту.
— О, так, у вас тут добряча ґуля, — на мить він замовкає, замислившись. — Певно, ви вдарилися минулого вечора головою. Напевно, саме тоді усе, так би мовити, й розплескалося. Маєте ще які-небудь симптоми? Головний біль, нудота, абощо?
— Є голос, — кажу я, трохи соромлячись цього визнання.
— Голос?
— У голові. Думаю, це мій власний голос, але… Він дуже впевнено говорить.
— Зрозуміло, — задумливо каже він. — І що саме цей голос вам каже?
— Дає мені поради, іноді коментує те, що я роблю.
Діккі ходить за моєю спиною, смикаючи свої вуса.
— А ці поради, вони, як би це сказати… нормальні? Нічого агресивного або збоченого?
— Авжеж, ні! — кажу я, ображений таким припущенням.
— І ви чуєте його навіть зараз?
— Ні.
— Травма, — коротко каже він, здійнявши палець вгору. — Ось що це таке. Насправді, це досить поширене явище. Хтось б'ється головою й починають відбуватися дивні речі. Стає видно запахи, звуки отримують смак, в голові голоси. За два-три дні все минає, максимум за місяць.
— Місяць! — кажу я, розвертаючись на валізі лицем до нього. — Як мені так жити цілий місяць? Може, мені слід піти до лікарні?
— Боже борони, лікарні — жахливі! — шоковано каже він. — Зараза та смерть по всіх кутах, хвороби туляться в ліжках до пацієнтів. Ось моя вам порада: йдіть погуляйте, порийтеся у своїх речах, побалакайте з друзями. Я бачив, як минулого вечора ви розпили разом із Майклом Гардкаслом пляшку, ба навіть декілька. Ох учора й вечір був! Майкл, певно, зможе вам допомогти, і вірте мені: щойно повернуться ваші спогади, той голос замовкне.
Він зупиняється й цокає язиком:
— Мене сильніше непокоїть ваша рука.
Нас перебиває стук у двері, і Діккі відчиняє їх швидше, ніж я встигаю заперечити. Це камердинер Деніела приніс обіцяний прасований одяг. Відчувши моє вагання, Діккі бере одяг, відпускає камердинера й кладе отримане на ліжко.
— То на чому ми зупинилися? — каже він. — Ага, ваша рука.
Простеживши за його поглядом, я бачу на своєму рукаві візерунки з крові. Без жодної преамбули лікар закочує мій рукав, а з-під нього з'являються бридкі порізи та поранена плоть. Схоже, вони вже почали затягуватися, але мої нещодавні фізичні навантаження знову розкрили їх.