Загнувши по черзі всі мої занімілі пальці, лікар дістає зі своєї сумки маленьку коричневу пляшечку та бинти, прочищає мої рани та маже їх йодом.
— Це ножові поранення, Себастьяне, — каже він стурбованим голосом — від його веселості лишився лише попіл. — До того ж, нещодавні. Схоже, ви захищалися рукою, ось так.
Він демонструє це за допомогою скляної піпетки зі свого лікарського саквояжа: люто замахується нею на своє передпліччя, яке підняв перед обличчям. Цього акторства достатньо, щоб я відчув мороз поза шкірою.
— Ви пам'ятаєте що-небудь з минулого вечора? — питає він, бинтуючи мою руку так туго, що я шиплю від болю. — Бодай що-небудь?
Я штовхаю свої думки до відсутніх годин. Отямившись, я вважав, що загубилося все, але тепер відчуваю, що це не так. Я відчуваю свої спогади, до яких лише трохи не досягаю. Вони мають вагу та форму, неначе прикриті тканиною меблі в темній кімнаті. Просто я загубив ліхтар і не можу їх побачити.
Зітхнувши, я хитаю головою.
— Нічого не згадується, — кажу я. — Але цього ранку я бачив…
— Убивство жінки, — перебиває доктор. — Так, Деніел розповів мені.
Кожне з його слів просочене сумнівом, але він зав'язує бинт, не висловивши вголос жодного заперечення.
— У будь-якому разі, вам слід негайно поінформувати поліцію, — каже він. — Той, хто це зробив, намагався завдати вам суттєвої шкоди.
Взявши з ліжка свої речі, він незграбно тисне мені руку.
— Стратегічний відступ, синку, ось що вам зараз потрібно, — каже він. — Поговоріть зі старшим конюхом, він може організувати вам транспорт до селища, а там ви зможете звернутися до констебля. А поки що вам, напевно, краще пильнувати. Цього вікенду в Блекгіті живе двадцятеро людей, а ще тридцять прибудуть на бал увечері. Більшість з них здатні на такі речі, тож якщо ви їх образили… — він хитає головою. — Будьте обережні, ось вам моя порада.
Він виходить, і я квапливо беру зі столика ключ, щоб зачинити за ним двері, але через тремтіння рук кілька разів не можу влучити в замкову шпарину.
Годину тому я вважав себе іграшкою вбивці, якій попри душевні страждання фізично нічого не загрожує. Серед людей я відчув себе достатньо захищеним, щоб наполягти на спробі знайти в лісі тіло Анни, прискоривши цим пошук її вбивці. Але тепер усе не так. Хтось уже замахувався на моє життя, і я не маю наміру залишатися тут і давати тій людині можливість спробувати це ще раз. Мертві не можуть розраховувати на борги живих, і що б я не був винний Анні, сплатити це треба звіддаля. Після зустрічі зі своїм добродієм у вітальні, я вчиню згідно з порадою Діккі: попрошу собі транспорт до селища.
Час мені повертатися додому.
4
Вода плюхається через краї ванни — я швидко змиваю з себе другу шкіру з бруду та листя. Я оглядаю вимите рожеве тіло, шукаючи родимки або шрами, що нагадали б мені про щось. Через двадцять хвилин мені треба бути внизу, а я знаю про Анну анітрохи більше, ніж коли вперше спіткнувся на сходинках Блекгіту. Навіть коли я ще вірив, що допомагатиму пошукам, постійне зіткнення з цегляною стіною в моїй пам’яті розчаровувало, але тепер я боюсь, що моє невідання може зробити експедицію даремною.
Коли я закінчую митися, вода у ванні така сама чорна, як мій настрій. Пригнічений, я витираюся насухо й оглядаю прасований одяг, що раніше приніс камердинер. Його вибір вбрання видається мені досить строгим, але оглянувши в шафі можливі альтернативи, я розумію, що перед ним була складна задача. Одяг Белла — насправді я ще не примирився з тим, що він є мною — складається з кількох однакових костюмів, двох парадних піджаків, мисливського одягу, дюжини сорочок і кількох жилетів. Вони всіх відтінків сірого та чорного — непоказна уніформа його життя, яке поки що видається надзвичайно безликим. Думка про те, що цей чоловік зміг надихнути когось на насилля, стає найбільш химерною частиною цього ранку.
Одягаюсь я швидко, але мої нерви настільки розхитані, що змусити тіло піти до дверей вдається лише після глибокого вдиху та міцного слова. Інстинкт підказує мені наповнити перед виходом кишені, і рука тягнеться до серванта, над яким безпомічно зупиняється. Я намагаюся взяти там щось відсутнє, але що саме — не пам'ятаю. Це, певно, стара звичка Белла, тінь мого колишнього життя, що досі переслідує мене. Цей потяг настільки сильний, що виходячи з пустими кишенями я почуваюся надзвичайно незручно. На жаль, єдиною річчю, яку мені вдалося повернути з лісу, є той клятий компас, але саме його я ніде не бачу. Певно, його забрав мій добродій — чоловік, якого доктор Діккі назвав Деніелом Колріджем.
Я схвильовано виходжу в коридор.
У мене спогадів — лише один ранок, і навіть їх я вже не можу втримати.
Зустрітий слуга пояснює мені, як пройти до вітальні: вхід до неї в дальньому кінці їдальні, це кілька дверей від мармурового вестибюля, в який я ввійшов сьогодні вранці. Вітальня — неприємне приміщення; через темні дерев’яні панелі та яскраво-червоні завіси вона схожа на величезну домовину, а вугілля в каміні насичує повітря маслянистим димом. Тут зібралося понад десятеро людей, і хоча на столі стоїть багато холодних закусок, більшість з гостей або сидять у шкіряних кріслах, або стоять біля вікон і похмуро дивляться на жахливу погоду, а тим часом покоївка у фартусі з плямами джему непомітно рухається поміж ними й збирає брудні тарілки та пусті келихи на велику срібну тацю, яку ледве тримає. Товстий чолов'яга в зеленому костюмі для полювання всівся за фортепіано й грає непристойний мотив, який, втім, ображає радше невмілим виконанням. На піаніста майже не звертають увагу, але він робить усе можливе, щоб виправити це.
Уже майже південь, але Деніела ніде не видно, тому я беруся перевіряти вміст графинів у шафі для напоїв, не маючи жодної гадки ані про те, що в них налито, ані про те, які напої мені подобаються. Зрештою я наливаю собі щось коричневе й повертаюся лицем до інших гостей, сподіваючись на впізнання. Якщо один з присутніх завдав рани на моїй руці, він навряд чи зможе приховати роздратування тим, що я живий і здоровий. Невже мій мозок ховатиме, хто це, якщо той вирішить викрити себе? Це все, звісно, за умови, що мій мозок взагалі зможе розрізняти їх. Майже кожний присутній чоловік — галасливий мордатий нахаба в мисливському твідовому костюмі, у той час як жінки скромно вдягнені в спідниці, лляні сорочки та кофти. На відміну від своїх галасливих чоловіків, вони діють скрадливо, нишком дивляться на мене краєм ока. Я маю враження, що за мною спостерігають, неначе за незвичайним птахом. Це дуже моторошно, але, напевно, можна зрозуміти. Деніел не міг розпитувати людей, не розповівши їм, що зі мною сталося. Хоч подобається мені це, хоч ні, тепер я став однією з розваг.
Огорнувши руками келих, я намагаюся відволіктися, підслуховуючи навколишні розмови, але це все одно, що сунути голову в кущі троянд. Половина з присутніх скаржаться, решта — ті, на кого скаржаться. Гостям не подобаються умови проживання, їжа, неквапна допомога, відлюдність будинку, а також те, що вони не могли приїхати сюди самотужки (хоча лише Бог знає, як би вони знайшли цей будинок). Але здебільшого їх гніває відсутність вітання леді Гардкасл, яка досі не з'являлася, хоча багато гостей прибули до Блекгіту ще вчора ввечері; схоже, вони сприймають це як особисту образу.
— Дозволь-но, Теде, — каже покоївка, намагаючись протиснутися повз чоловіка років п'ятдесяти. Він кремезний, має рідке руде волосся та засмаглу шкіру. Мисливський твідовий костюм натягнувся на його повному, майже жирному тілі, обличчя світиться яскравими блакитними очима.
— «Теде»? — сердито каже він, хапаючи її за зап'ястя так, що вона кривиться від болю. — За кого в біса ти мене маєш, Люсі? Для тебе я пан Стенвін, я з пацюками з прислуги більше не знаюся!
Вона шоковано киває й дивиться на інших, шукаючи підтримки. Ніхто не ворухнувся, навіть фортепіано прикусило язик. Я розумію, що їх усіх жахає цей чоловік. На мій сором, я нічим не кращий. Я прикипів до місця й дивлюсь на них краєм опущених очей, відчайдушно сподіваючись, що його грубість не буде спрямована на мене.