«Кожний у цьому будинку носить маску».
— Ти вбив мене на місці, — каже вона й торкається моєї щоки, розглядаючи обличчя, якого я ще не бачив. — Коли ти знайшов мене сьогодні вранці, мені було так страшно, що я мало не втекла, але ти був такий розбитий… Такий наляканий. Усі твої життя звалилися на тебе. Ти не міг відрізнити одне від іншого, ти навіть не знав, хто ти такий. Ти сунув мені в руки цю книгу і сказав, що тобі шкода. Ти повсякчас повторював це. Ти сказав мені, що ти вже інша людина, і що нам звідси не вирватися, якщо ми знов і знов робитимемо ті самі помилки. Це було останнє, що ти сказав.
Спогади повільно поворушилися, такі далекі, що я почуваюся людиною, яка простягає руку на інший бік річки, щоб спіймати метелика.
Вона кладе мені в руку шахову фігуру й огортає навколо неї мої пальці.
— Це може допомогти, — каже вона. — Ми користалися цими фігурами в минулому циклі, щоб розпізнавати одне одного. Слон для тебе, Ейдена Бішопа[1], а для мене — кінь[2]. Захисник, як тепер.
Я пам'ятаю вину, сум. Пам'ятаю жаль. Немає образів, немає навіть спогаду. Це неважливо. Я відчуваю, що вона каже правду, так само, як під час нашої першої зустрічі відчував силу нашої дружби та болісну скорботу, що привела мене до Блекгіту. Вона каже правду: я вбив її.
— Тепер пам'ятаєш? — питає вона.
Я киваю, відчуваючи надзвичайний сором. Я не хотів робити їй боляче, я певний в цьому. Ми працювали разом, як сьогодні, але щось змінилося… Мене охопив відчай. Я бачив, що втрачаю можливість звільнитися й запанікував. Я обіцяв собі, що знайду спосіб звільнити її після того, як звільнюся сам. Я загорнув свою зраду в шляхетні наміри та зробив щось жахливе.
Я здригаюся, на мене хлинуть хвилі огиди.
— Я не знаю, з якого циклу цей спогад, — каже Анна. — Але думаю, що вчепилася за нього, як за попередження для себе. Попередження не вірити тобі більше ніколи.
— Вибач, Анно, — кажу я. — Я… Я дозволив собі забути, що я зробив. Я схопився натомість за твоє ім'я. Це була обіцянка собі та тобі, що наступного разу я зроблю краще.
— І ти дотримуєшся цієї обіцянки, — заспокійливо каже вона.
Хотів би я, щоб це було так, але я знаю, що це неправда. Я бачив своє майбутнє. Я розмовляв із ним, допомагав йому в його інтригах. Деніел припускається тих самих помилок, яких я припускався минулого циклу. Відчай зробив його безжалісним, і якщо я його не зупиню, він знову пожертвує Анною.
— Чому ти не сказала мені правду, коли ми зустрілися вперше? — питаю я, досі відчуваючи сором.
— Бо ти вже знав, — каже вона, насупивши лоб. — З моєї точки зору ми зустрілися дві години тому, і ти про мене все знав.
— Я вперше зустрів тебе, коли був Сесілом Ревенкортом, — відповідаю я.
— У такому разі ми зустрічаємося посередині, бо я ще не знаю, хто це, — каже вона. — Але це неважливо. Я не скажу ні йому, ні жодному з інших, бо це неважливо. У тих циклах були не ми. Ким би вони не були, вони вирішували робити інакше, припускалися інших помилок. Я роблю вибір вірити тобі, Ейдене, і мені потрібно, щоб ти вірив мені, бо це місце… Ти знаєш, як тут усе. Що б ти не думав про те, що я робила, коли Лакей убивав тебе, то було не все. То не була правда.
Вона би здалася впевненою, якби не нервовий дріж у горлі, якби не неспокійний рух ноги по підлозі. Я відчуваю, як її рука тремтить біля моєї щоки, відчуваю напруження її голосу. Під усією своєю бравадою вона досі боїться мене, боїться того, ким я був, боїться чоловіка, який міг залишитися в мені.
Я не можу уявити мужність, що була їй потрібна, щоб прийти сюди.
— Я не знаю, як звільнити звідси нас обох, Анно.
— Я знаю.
— Але знатиму. Я не піду без тебе, обіцяю.
— Це я теж знаю.
І цієї миті вона дає мені ляпаса.
— Це за те, що ти вбив мене, — каже вона і стає навшпиньки, щоб поцілувати вдарене місце. — А тепер ходімо й зробімо так, щоб Лакей не вбив більше нікого з тебе.
44
Дерев'яні сходинки скриплять, вузькі спіральні сходи, якими ми спускаємось, стають дедалі темнішими, але зрештою ми опускаємось нижче темряви.
— Ти знаєш, чому я був у тій комірці? — питаю я в Анни, яка йде попереду й рухається так швидко, що не наздогнати.
— Жодної гадки, але це врятувало тобі життя, — каже вона, озираючись на мене через плече. — У книжці написано, що приблизно в цей час Лакей іде по Рештона. Якби твій носій минулої ночі ліг спати у своїй кімнаті, Лакей знайшов би його.
— Може, нам слід дозволити йому знайти мене? — кажу я, відчуваючи хвилювання. — Ходімо, я маю ідею.
Я обганяю Анну та мчу вниз, стрибаючи через сходинки.
Якщо Лакей іде вранці до Рештона, то є ймовірність, що він досі зачаївся десь у коридорі. Він чекатиме, що я сплю в ліжку, а це означає, що я вперше отримав перевагу. Якщо пощастить, я покладу цьому край тут і зараз.
Сходинки раптово закінчуються побіленою стіною, Анна досі нагорі й кличе, щоб я сповільнився. Як вельми вправному полісменові, яким він сам себе вважає, Рештону не звикати шукати приховане. Мої пальці вправно знаходять замасковану клямку, що дозволяє мені виринути в темний коридор. У канделябрах мерехтять свічки, ліворуч від мене пуста Сонячна кімната. Я опинився на першому поверсі; двері, крізь які я пройшов, уже зливаються зі стіною.
Лакей у кільканадцяти метрах від мене. Ставши навколішки, він зламує замок кімнати, про яку я інстинктивно відчуваю, що вона моя.
— Ти мене шукаєш, покидьок?! — вигукую я й кидаюся на нього, поки він не вихопив ніж.
Він здіймається на ноги швидше, ніж я очікував, відплигує назад і б'є мене ногою в груди — мені перехоплює подих. Я незграбно падаю на землю та хапаюся за ребра, але він не рухається. Він стоїть і чекає, витираючи тильною стороною руки слину з куточка рота.
— Хоробрий кролик, — каже він, вищиривши зуби. — Тебе я потрошитиму повільно.
Підвівшись і обтрусившись, я підіймаю по-боксерськи кулаки й раптом помічаю, якими важкими здаються мої руки. Ніч у шафі не пішла мені на користь, і з кожною секундою моя самовпевненість спливає. Цього разу я наближаюся повільно, роблю фальшиві випади то вліво, то вправо, марно чекаю, щоб він відкрився. Джеб влучає в моє підборіддя, мою голову відкидає назад. Ні другий удар, що влучає мені в живіт, ні третій, після якого я падаю на підлогу, я навіть не бачу.
Я збитий з пантелику, в голові паморочиться, я намагаюся вдихнути, а Лакей височіє наді мною, тягне мене за волосся, намацує свій ніж.
— Агов! — кричить Анна.
Це відволікає його лише на мить, але мені цього достатньо. Вислизнувши з руки Лакея, я б'ю ногою по його коліну, а потім кидаюся на нього плечем в обличчя; з його розбитого носа на мою сорочку тече кров. Біжучи коридором геть, він хапає якийсь бюст і жбурляє його в мене; поки я ухиляюся, він убігає за ріг.
Я хочу погнатися за ним, але не маю на це сил. Я сповзаю по стіні, доки не сідаю на підлогу, тримаючись за побиті ребра. Я вражений і зневірений. Він був надто прудкий, надто сильний. Якби ця бійка тривала трохи довше, я б не вижив, я певний в цьому.
— Який же ти ідіот! — кричить на мене Анна. — Ти мало не наразився на смерть.
— Він тебе помітив? — питаю я, випльовуючи з рота кров.
— Навряд чи, — каже вона й простягає руку, щоб допомогти мені підвестися. — Я трималася в тіні, а після того, як ти розбив його ніс, він навряд чи добре бачив.
— Вибач, Анно, — кажу я. — Я щиро вірив, що ми зможемо спіймати його.
— Сподіваюсь, що так, — каже вона й несподівано обіймає мене; вона вся тремтить. — Ти мусиш бути обережним, Ейдене. Завдяки тому покидьку в тебе лишилося лише кілька носіїв. Якщо ти припустишся помилки, ми тут застрягнемо.
Усвідомлення гепається на мене, наче кам'яна брила.