— Ґрейс… — мій носій кидає ім'я мені на язик, а разом із ним багато іншого. Я варюсь у бульйоні з палкого кохання, піднесення, збудженості та неадекватності.
— Ти вже чув, що накоїв мій клятий дурник-брат? — питає вона, проштовхуючись повз мене.
— Напевно, зараз почую.
— Він уночі взяв один з автомобілів, — каже вона, падаючи на ліжко. — Вдягнений наче райдуга, він розбудив о другій годині ночі старшого конюха та поїхав до селища.
Вона все розуміє неправильно, але в мене немає способу врятувати добре ім'я її брата. То було моє рішення взяти машину, втекти з будинку й поїхати до селища. Цієї миті Дональд Девіс спить десь на ґрунтовій дорозі, де я його залишив, і мій теперішній носій намагається кинутися по пошуки.
Рештонова відданість майже нездоланна, і шукаючи її причину, я відразу натрапляю на жахіття. Ця приязнь до Дональда Девіса сформувалася серед багна та крові траншей. Вони обоє відправилися на війну як дурні, а повернулися братами, кожний розбитий у таких місцях, про які знав лише другий.
Я відчуваю його гнів щодо мого ставлення до його друга.
А може, я просто гніваюся сам на себе.
Ми настільки перемішані, що вже не розібрати.
— Це я винна, — розпачливо каже Ґрейс. — Він збирався купити в Белла ще тієї отрути, тому я погрожувала розповісти про це батькові. Я знала, що він на мене сердиться, але не думала, що він втече, — вона безпорадно зітхає. — Як ти гадаєш, він не зробив нічого дурного?
— З ним усе добре, — заспокійливо кажу я, сідаючи поруч із нею. — Це просто нерви.
— Хотіла б я, щоб ми ніколи не зустрічали того клятого доктора, — каже вона, розгладжуючи долонею складки на моїй сорочці. — Дональд сам на себе несхожий, відколи з'явився цей Белл зі своєю скринею. Клятий опій — він без нього не може. Мені тепер ледь вдається розмовляти з ним. Якби ми могли щось…
Її слова раптово обриваються появою ідеї. Я бачу, як її очі більшають, неначе вона стежить за своєю вигадкою, як за конем, на якого поставила гроші.
— Мені треба піти й спитати дещо в Чарлі, — різко каже вона, цілує мене в губи та мчить у коридор.
Вона йде геть швидше, ніж я встигаю зреагувати, і залишає по собі відчинені двері.
Я встаю, щоб зачинити їх: розпалений, стурбований і сильно спантеличений. Загалом, коли я сидів у тій комірці, все було набагато простіше.
46
Крок за кроком я повільно просуваюся коридором, зазираючи в кожні двері перед тим, як пройти повз них. На руку надітий кастет, я сіпаюся від кожного звуку або тіні, стережуся нападу, в плануванні якого не сумніваюся; розумію, що мені не здолати Лакея, якщо він захопить мене зненацька.
Відсунувши оксамитову завісу, що перегороджує коридор, я проходжу в покинуте східне крило Блекгіту; різкий вітер смикає штори і вони ляпають по стінах, наче шматки м'яса по прилавку.
Я не зупиняюся, доки не доходжу до дитячої кімнати.
Непритомне тіло Дербі не впадає в очі, бо його відтягнули в кут кімнати, за коня-гойдалку, щоб не було видно від дверей. У нього на голові суміш загустілої крові та керамічних осколків, але він живий і добре схований. Зважаючи на те, що на нього напали, коли він виходив зі спальні Стенвіна, той, хто це зробив, вочевидь мав достатньо сумління, щоб не дати шантажистові знайти його та вбити, але не мав часу, щоб унести його до більш безпечного місця.
Я швидко нишпорю по його кишенях, але все, що він взяв у Стенвіна, вкрадено. Іншого я і не очікував, але Дербі створив у цьому будинку стільки таємниць, що було варто спробувати.
Залишивши його спати, я йду далі, до кімнат Стенвіна в кінці коридору. Авжеж, лише страх міг змусити його забитися в цей небажаний куток будинку, так далеко від убогого комфорту решти Блекгіту. З такої точки зору це вдалий вибір. Мостини — його шпигуни, з кожним моїм кроком вони кричать про моє наближення, а довгий коридор пропонує лише один спосіб ввійти та вийти. Шантажист вочевидь вважає, що його оточують вороги, і мені, можливо, вдасться цим скористатися.
Пройшовши крізь приймальню, я стукаю у двері Стенвінової спальні. Мені відповідає дивне мовчання; шум того, хто намагається не шуміти.
— Це констебль Джим Рештон, — кажу я так, щоб було чутно за дверима й ховаю кастет. — Мені треба поговорити з вами.
У відповідь на це оголошення чується якась метушня. Кімнату легко перетинають кроки, скреготять шухляди, щось підняли та пересунули, і зрештою з-за дверей чується голос.
— Заходьте! — каже Тед Стенвін.
Він сидить на стільці, засунувши руку в лівий черевик, який начищає із завзяттям солдата. Я злегка здригаюся через потойбічність цього видовища. Коли я бачив цього чоловіка востаннє, він лежав у лісі мертвий, а я нишпорив по його кишенях. Блекгіт підібрав його, струсив пил і завів пружину, щоб той зміг зробити все знову. Навіть якщо це не пекло, диявол уважно все конспектує.
Я дивлюся за спину шантажиста. Його охоронець міцно спить на ліжкові й гучно дихає забинтованим носом. Мене дивує, що Стенвін його не переніс, а ще більше дивує те, що шантажист повернув свій стілець лицем до ліжка — так само, як зробила Анна у випадку з дворецьким. Стенвін вочевидь небайдужий до цього хлопа.
Цікаво, як би він реагував, якби дізнався, що Дербі весь цей час був поруч?
— Ага, а ось і чоловік, що стоїть у центрі всього цього! — каже Стенвін, і його щітка завмирає, поки він оглядає мене.
— Здається, ви знаєте щось, чого не знаю я, — спантеличено кажу я.
— Авжеж знаю, бо інакше я не був би хорошим шантажистом, — каже він і вказує на старий дерев'яний стілець біля каміна.
Приймаючи його запрошення, я підсовую стілець ближче до ліжка, так, щоб не зачепитися за брудну газету та крем для взуття.
На Стенвіні багатий варіант лівреї конюха: випрасувана біла бавовняна сорочка, чорні штани без жодної плями. Коли я бачу його зараз, у звичайному одязі, коли він сам чистить собі черевики, оселившись у напівзруйнованому куті колись розкішного будинку, я не розумію, що йому дали дев'ятнадцять років шантажування. Щоки та ніс вкриті кровоносними судинами, що полускалися, а запалі очі, почервонілі й спраглі до сну, безупинно поглядають, чи не заходять у двері чудовиська.
«Чудовиська, яких він сам запросив».
За його бравадою ховається душа, що перетворилася на попіл, а вогонь, що рухав ним, давно вже згаснув. Це рвані лахміття переможеного чоловіка, його секрети — єдине, що може його тепер зігріти. На цей час він уже боїться своїх жертв так само сильно, як вони бояться його.
Мене вражає жаль. Щось у становищі Стенвіна здається мені жахливо знайомим, і я відчуваю, як глибоко всередині, під моїми носіями, де залишається справжній Ейден Бішоп, ворушиться спогад. Я прибув сюди через жінку. Я хотів її врятувати, але не міг. Блекгіт був моїм шансом… На що?.. На нову спробу?
Що я мав тут зробити?
«Облиш це».
— Поговорімо відверто, — каже Стенвін, не зводячи з мене очей. — Ви дієте разом із Сесілом Ревенкортом, Чарльзом Канінгемом, Деніелом Колріджем і кількома іншими людьми; ви всі рознюхуєте вбивство, яке відбулося дев'ятнадцять років тому.
Усі мої попередні думки розлітаються.
— О, не треба так дивуватися, — каже він, розглядаючи матову пляму на черевику. — Канінгем прийшов сьогодні рано вранці ставити питання від імені свого жирного хазяїна, а Деніел Колрідж з'явився кілька хвилин по тому. Вони обоє хотіли знати про чоловіка, якого я підстрелив, коли відганяв убивцю майстра Гардкасла. А тепер прийшли ви. Мету вашого візиту не важко вгадати, якщо маєш два ока та трохи мозку.
Він кидає на мене погляд; з-під безтурботного фасаду на мить визирає холодний розрахунок. Відчуваючи на собі його увагу, я добираю правильні слова, які мають відкинути його підозри, але мовчання триває, стає напруженим.
— Мені цікаво було, як ви це сприймете, — бурчить Стенвін, ставить черевик на газету й витирає руки ганчіркою.