— Карвера повісили, — каже Деніел, струшуючи попіл на килим. — Поліція знайшла під мостинами його хати ніж, яким він скористався, а також дюжину пляшок поцупленого бренді. Його спільника не спіймали. Стенвін каже, що поранив того шротом, але до шпиталю ніхто з пораненнями не звертався, а Карвер видавати його відмовився. Лорд і леді Гардкасли того дня давали тут бал, тож це міг бути хтось з гостей, але родина наполягала, що жоден гість не був знайомий з Карвером.
— Дивна ця справа, як не дивись, — байдужно каже Майкл; його обличчя похмуре, як небо за вікном.
— То спільник досі на волі? — кажу я, відчуваючи мороз поза шкірою. Вбивство дев'ятнадцять років тому і ще одне — цього ранку. Це не може бути збігом.
— Через такі речі починаєш думати, навіщо існує поліція, — каже Деніел і замовкає.
Мій погляд натрапляє на Майкла, який дивиться у вітальню. Там стає пусто, бо гості поступово виходять до вестибюля, виносячи з собою і свої розмови. Навіть звідси мені чути дошкульний, невпинний рій образ, що атакує все, починаючи від занедбаного стану будинку й закінчуючи пияцтвом лорда Гардкасла та навіть крижаними манерами Івлін Гардкасл. Бідолашний Майкл; я не можу уявити, як це — чути у власному домі, як твою родину відкрито висміюють.
— Слухай, ми тут зібралися не для того, щоб надокучати тобі стародавньою історією, — порушує тишу Деніел. — Я розпитав навколо про Анну. Боюсь, гарних новин немає.
— Ніхто її не знає?
— Немає нікого, кого так звуть, ані серед гостей, ані серед слуг, — каже Майкл. — А ще важливішим є те, що ніхто з Блекгіту не зникав.
Я розкриваю рот, щоб заперечити, але Майкл підіймає руку, щоб я мовчав.
— Ти ніколи не даєш мені закінчити, Белл. Я не можу зібрати пошуковий загін, але чоловіки за десять хвилин підуть полювати. Якщо ти приблизно скажеш, де ти вранці опритомнів, я потурбуюсь, щоб ми пішли саме в тому напрямку й пильно дивилися навколо. Нас піде п'ятнадцятеро, тож є непогана ймовірність, що ми щось помітимо.
Вдячність розпирає мої груди:
— Дякую, Майкле!
Він усміхається мені крізь хмару сигаретного диму.
— Раніше я ніколи не чув, щоб ти перебільшував, Белле, тож навряд чи ти перебільшуєш зараз.
Я дивлюся на карту, бажаючи зробити все, що від мене залежить, але не маю жодної гадки, де я бачив Анну. Вбивця відправив мене на схід, і ліс вивергнув мене до фасаду Блекгіту, але я можу лише гадати, як довго я йшов і звідки міг почати. Затамувавши подих і вірячи в провидіння, я тикаю пальцем у карту. Деніел і Майкл дивляться через моє плече.
Майкл киває, потираючи підборіддя:
— Я скажу хлопцям, — він оглядає мене з голови до п'ят. — Тобі краще перевдягнутися. Ми незабаром виходимо.
— Я не піду, — кажу я, долаючи сором. — Мені треба… Я не можу…
Молодий чоловік ніяково посунувся:
— Ну ж бо…
— Не будь дурним, Майкле, — перебиває його Деніел і кладе руку на моє плече. — Подивись, що з ним зробили. Бідолаха Белл ледве вийшов з того лісу, навіщо йому повертатися туди?
Його голос стає лагіднішим.
— Не хвилюйся, Белле, знайдемо і твою пропалу дівчину, і того, хто вбив її. Тепер це в наших руках. А ти забирайся якнайдалі звідси.
5
Я стою біля великого вікна, наполовину прихований оксамитовими завісами. Майкл надворі, на під'їзній доріжці, серед решти чоловіків. Вони горбляться під важкими плащами, на зігнуті лікті сперто рушниці; сміх, теревені, з губ злітають хмаринки пари. Звільнившись з будинку, щоб розважитися забоєм, вони мають майже людський вигляд.
Слова Деніела втішні, але вони не можуть виправдати мене. Я маю бути там, з ними, шукати тіло жінки, яку підвів. Я ж натомість тікаю. Єдине, що мені до снаги — пройти через цей сором, подивитися, як вони вирушають без мене.
Повз вікно проходять собаки; вони натягують повідці, що псарі намагаються втримати. Дві юрби зливаються і прямують через газон до лісу, саме в тому напрямку, який я вказав Деніелові, хоча його самого я серед них не бачу. Певно, він долучиться до них згодом.
Я чекаю, коли останній з них зникає серед дерев, а тоді повертаюся до карти на стіні. Якщо вона правильна, конюшня не надто далеко від будинку. Там я, звісно, можу знайти старшого конюха. Він може надати карету, що довезе до селища, а звідти я дістануся додому поїздом.
Я обертаюся до вітальні й бачу, що двері заступила велика ґава.
Мені перехоплює подих, я підстрибую й натрапляю на сервант, з якого на підлогу сиплються сімейні світлини та дрібнички.
— Не треба лякатися, — каже істота, роблячи маленький крок з мороку.
Це зовсім не птах. Це чоловік, одягнутий як середньовічний чумний лікар; його пір'я — чорний плащ, а дзьоб — порцелянова маска, що блищить у світлі найближчої лампи. Напевно, це його костюм для сьогоднішнього маскараду, хоча й незрозуміло, навіщо він у нього вбрався посеред дня.
— Ви захопили мене зненацька, — кажу я, тримаючись за груди, і ніяково сміюсь, щоб приховати страх.
Він нахиляє голову й оглядає мене так, ніби я заблукала тварина, яку він знайшов на килимі.
— Що ви взяли з собою? — питає він.
— Прошу?
— Ви прокинулися зі словом на вустах, яким воно було?
— Ми знайомі? — питаю я й дивлюся крізь двері у вітальню, сподіваючись побачити ще одного гостя. На жаль, ми самі, і я з дедалі більшою тривогою розумію, що це відповідає його бажанням.
— Я вас знаю, — каже він. — Цього наразі достатньо. То яким було слово?
— Чому б вам не зняти маску, щоб ми могли розмовляти з вами лицем до лиця? — кажу я.
— Моя маска вас не стосується, докторе Белл, — каже він. — Дайте відповідь на моє питання.
Хоча він і не сказав нічого загрозливого, порцеляна приглушує його голос, додаючи кожному реченню тваринного ревіння.
— Анна, — кажу я й хапаюся за ногу, щоб зупинити її смикання.
Він зітхає:
— Шкода.
— Ви знаєте, хто вона? — питаю я з надією. — Ніхто в цьому будинку ніколи не чув про неї.
— Я був би здивований, якби вони чули, — каже він, відмахуючись від мого питання вдягнутою в рукавичку рукою. Він виймає з-під плаща золотий кишеньковий годинник і цокає язиком, побачивши час. — Нам треба вчасно виконати роботу, але не сьогодні, бо вам треба оговтатися. Ми незабаром поговоримо знову, коли все стане трохи яснішим. А поки що я раджу вам познайомитися з Блекгітом та іншими гостями. Відпочивайте, доки маєте змогу, докторе, незабаром вас знайде Лакей.
— Лакей? — питаю я, бо це слово здіймає глибоко в мені тривогу. — Це він відповідальний за вбивство Анни або за рани на моїй руці?
— Я дуже в цьому сумніваюсь, — каже Чумний Лікар. — Лакей самою лише рукою не обмежиться.
Позаду мене щось оглушливо грюкає, і я обертаюся на звук. Маленькі бризки крові розповзлися по вікну, а внизу серед зів'ялих квітів і бур'янів тріпоче, помираючи, птах. Бідолаха, певно, врізався в шибку. Мене дивують жалість, яку я відчуваю, і сльоза, що сочиться з мого ока через це обірване життя. Вирішивши поховати цього птаха, перш ніж робити щось інше, я розвертаюся, щоб попрощатися зі своїм загадковим співрозмовником, але його вже немає.
Я дивлюся на свої руки. Кулаки стиснуті так сильно, що нігті врізаються в долоні.
— Лакей, — повторюю я.
Це слово нічого для мене не значить, але почуття, яке воно викликає, не сплутати ні з чим. З якоїсь причини воно сповнює мене жахом.
Страх жене мене до письмового стола та канцелярського ножа, який я бачив раніше. Цей ніж маленький, але достатньо гострий, щоб проткнути кінчик мого пальця до крові. Посмоктавши рану, я ховаю зброю в кишеню. Це ненадійний захист, але його достатньо, щоб стримати має бажання негайно забарикадуватися у себе в кімнаті.
Трохи заспокоївшись, я йду до своєї спальні. Коли немає людей і нікому відволікати мою увагу від декору, Блекгіт справляє враження сумного мотлоху. Окрім величного вестибюля, решта кімнат, якими я йду, цвілі, вражені пліснявою та розкладом. У кутках лежать купки отрути проти щурів, а на всіх поверхнях, куди не дістають короткі руки слуг, лежить шар пилу. Килими потерті, меблі подряпані, за запиленими шибками шаф стоїть брудний срібний посуд.