Не диво, що Гардкасли вирішили залишити Блекгіт. Тут трапилося щось зле, і привид цього зла досі не залишив це озеро. Мій неспокій настільки сильний, що я мало не йду звідти, але більша частина мене хоче зрозуміти, що саме сталося тут дев'ятнадцять років тому, тому я йду вздовж озера, двічі обходжу його навколо, наче патологоанатом навколо трупа.
Минає година. Мої очі не знають відпочинку, але не знаходять нічого.
Розповідь Стенвіна видається повною й остаточною, але вона не пояснює, чому минуле тягне руки до ще однієї дитини Гардкаслів. Вона не пояснює, хто за цим стоїть і чого сподівається досягти цим. Я думав, що прийшовши сюди, зрозумію щось краще, але якщо озеро щось і пам'ятає, воно не має бажання ділитися своїми секретами. На відміну від Стенвіна, з ним неможна обмінятися, на відміну від старшого конюха, його неможна залякати.
Змерзлий і промоклий, я мав би спокусу здатися, але Рештон уже тягне мене до дзеркального басейну. Очі полісмена не такі розслаблені, як у моїх інших носіїв. Вони шукають обірвані краї, шукають нестачу чогось. Моїх спогадів про це місце йому недостатньо; йому треба побачити все наново. І тому, сунувши руки глибоко в кишені плаща, я стою на краю води, яка торкається підошов моїх туфель. Легкий дощ збурює поверхню, брижі плескають по густих клаптях плавучого моху.
Ну, хоча б на дощ тут можна покластися. Він стукає по обличчю Белла, коли той іде поруч з Івлін, і по вікнах сторожки, де спить дворецький і висить прив'язаний Ґолд. Ревенкорт слухає його у своїй вітальні, питаючи себе, де подівся Канінгем, а Дербі… Ну, Дербі досі непритомний, і в його випадку це, певно, навіть добре. Девіс лежить на дорозі, а може йде назад. У будь-якому разі він мокне. Мокне і Денс, який бреде по лісу, тримаючи на руці рушницю й бажаючи бути деінде.
Що ж до мене, я стою саме там, де сьогодні вночі стоятиме Івлін, коли притисне до живота сріблястий пістолет і натисне гачок.
Я бачу те, що бачитиме вона.
Намагаюсь зрозуміти.
Убивця знайшов спосіб змусити Івлін скоїти самогубство, але чому б їй не застрелитися поза очі, у своїй спальні? Навіщо виводити її сюди посеред вечірки?
«Щоб усі побачили».
— То чому не посеред бальної зали, або не на сцені? — бурмочу я.
Усе це надто театрально.
Рештон працював над десятками вбивств. Їх ніхто не режисирував; це миттєві, імпульсивні дії. Чоловіки зазирають після важкої денної роботи в чарки, здіймають гіркоту, що осіла на дні. Починаються бійки, дружинам обридає ходити з синцями під очима і вони хапають найближчий кухонний ніж. Смерть трапляється у провулках і в тихих кімнатах із серветочками на столах. Дерева падають, розбивають людей, спорядження вислизає. Люди вмирають так, як умирали завжди: швидко, нетерпляче або нещасливо; але не тут, не перед сотнею людей у бальних сукнях і смокінгах.
Яка людина може зробити з убивства театр?
Повертаючись лицем до будинку, я намагаюся згадати шлях, яким Івлін іде до дзеркального басейну, згадую, як вона пливла від полум'я до темряви, хитаючись, наче п'яна. Я згадую сріблястий пістолет, що блищить у її руці, постріл, тишу, а потім феєрверки, коли вона падає у воду.
Навіщо брати два пістолети, якщо достатньо одного?
«Вбивство, яке не видається вбивством».
Так його описав Чумний Лікар… Але що як… Мій розум хапається за край думки та виманює її з пітьми на світло. З'являється найдивовижніша ідея.
Єдина, що має якусь логіку.
Я здригаюся від того, що хтось стукає по моєму плечу, і мало не падаю в дзеркальний басейн. На щастя, Ґрейс хапає мене й тягне до себе. Мушу визнати, що не можу назвати цю ситуацію неприємною, особливо коли розвертаюся й бачу ці сині очі, що дивляться на мене весело та з любов'ю.
— Що ти в біса тут робиш? — питає вона. — Я тебе всюди шукала. Ти пропустив обід.
У її голосі турбота. Вона дивиться мені в очі, обшукує їх, але я не маю жодної гадки, що вона хоче там знайти.
— Я пішов погуляти, — кажу я, намагаючись розвіяти її неспокій. — І почав уявляти, яким усе тут було під час розквіту.
На її обличчі з'являється сумнів, потім він зникає, і вона обіймає мене, зігріваючи теплом свого тіла.
— Тепер уже важко згадати, — каже вона. — Усі мої спогади про це місце, навіть щасливі, заплямовані тим, що сталося з Томасом.
— А ти була тут до того, як воно сталося?
— Хіба я тобі не розповідала? — каже вона, кладучи голову мені на плече. — Напевно ні, я була тоді мала. Так, я була тут, як і майже всі, хто присутні тут сьогодні.
— Ти бачила це?
— Слава Богові, ні! — каже вона. — Івлін організувала для дітей пошук скарбів. Мені, певно, було не більше семи, як і Томасові. Івлін було десять. Вона була така доросла, тож усі ми були на її відповідальності.
Ґрейс стає відчуженою, відволікається на спогад, що розпочинає політ.
— Тепер я, звісно, розумію, що вона просто хотіла покататися верхи, а не доглядати за нами, але тоді ми вважали, що вона була до нас дуже ласкава. Нам було дуже весело, коли ми бігали один за одним по лісу, шукаючи підказки, аж раптом, не сіло не впало, Томас дременув геть. Більше ми його не бачили.
— Дременув? А він сказав, чому він убігає, або куди він прямує?
— Ти питаєш так, ніби допитуєш мене як полісмен, — каже вона, притягуючи мене ближче до себе. — Ні, він не затримався, щоб відповісти на питання. Він спитав, котра година, й побіг.
— Спитав, котра година?
— Так, неначе він мав бути деінде.
— І він не сказав вам, куди йому треба?
— Ні.
— А він не поводився незвично, не казав нічого дивного?
— Та ми з нього ледь могли слово вичавити, — каже вона. — Взагалі-то, він весь той тиждень був у дивному настрої: замкнений, похмурий, сам на себе не схожий.
— А яким він був зазвичай?
Вона знизує плечима:
— Шкодив постійно. Він був саме в тому віці. Йому подобалося тягати нас за коси, лякати нас. Міг піти за нами в ліс, а потім раптом вискочити, коли ми цього не очікували.
— Але впродовж тижня він поводився дивно? — питаю я. — Ти певна, що саме тоді все почалося?
— Ну, певно, так, бо саме тиждень ми були в Блекгіті перед вечіркою, — вона тремтить і дивиться на мене. — За що вчепився ваш мозок, пане Рештоне? — питає вона.
— Вчепився?
— Я бачу ці маленькі зморшки, — вона стукає пальцем поміж моїми бровами. — Вони з'являються, коли тебе щось непокоїть.
— Я ще не певний.
— Що ж, спробуй не робити цього, коли з бабусею знайомитимешся.
— Не супити лоб?
— Не думати, дурнику.
— Чому я мушу не думати?!
— Їй не подобаються молоді чоловіки, які забагато думають. Вона вважає це ознакою ледачості.
Температура повітря швидко падає. Останні залишки денних кольорів тікають від темних грозових хмар, що тероризують небо.
— Ходімо в будинок? — пропонує Ґрейс, тупаючи ногами, щоб зігріти ступні. — Блекгіт мені подобається анітрохи більше, ніж усім, але я радше повернуся в нього, ніж зі власної волі змерзну до смерті.
Я кидаю на дзеркальний басейн дещо тужливий погляд, але не можу розробляти свою ідею далі, поки не поговорю з Івлін, а вона наразі гуляє з Беллом. У що б мій мозок не вчепився, як це зве Ґрейс, йому доведеться зачекати, доки Івлін повернеться через дві години. До того ж, мені подобається перспектива провести час разом із тими, хто пов'язаний з трагедіями цього дня.
Пліч-о-пліч ми йдемо назад, до будинку, і з'являємося у вестибюлі саме вчасно, щоб побачити Канінгема, який дріботить сходами вниз. Він насуплений, занурений у думки.
— У тебе все добре, Чарльзе? — звернулася до нього Ґрейс. — Що ж це робиться сьогодні з чоловіками? Ви всі замріяні.