— Догляну.
— А що ти збираєшся сказати Івлін, коли вона прийде сюди?
— Розповім їй, як вона помирає.
50
Уже 5:42, а Анна досі не повернулася.
Минуло вже три години, відколи вона пішла. Три години непосидливої тривоги, протягом яких рушниця лежала на моїх колінах і опинялася в моїх руках щоразу, як я щось чув, а отже була в моїх руках майже завжди. Я не знаю, як це вдавалося Анні.
Цей будинок ніколи не буває спокійним. Вітер продирається всередину крізь тріщини у вікнах, виє вздовж усього коридору. Балки скриплять, мостини тягнуться, соваються під власною вагою, неначе сторожка — старий чоловік, що намагається підвестися з крісла. Знов і знов я чув наближення чиїхось кроків, але відчинивши двері бачив, що це або незачинена віконниця гупала, або якась гілка стукала по шибці.
Але ці звуки більше не викликали в мене жодної реакції, бо я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Через годину свого чатування я переконав себе, що вона просто не може знайти, куди пішла Івлін після прогулянки з Беллом. Через дві години я подумав, що вона може виконувати чиїсь доручення — щоб підтвердити це припущення, я намагався скласти її день, спираючись на наші попередні зустрічі. За її власними словами, вона спочатку зустрілася з Ґолдом, потім з Дербі в лісі, потім з Денсом, а потім забрала мене з горища. Після того вона розмовляла з дворецьким уперше в кареті, по дорозі сюди, залишила Беллові записку в будинку старшого конюха, а потім знайшла Ревенкорта в його приватній вітальні. Після цього була ще одна розмова з дворецьким, але більше я її не бачив аж до нападу Лакея на Денса ввечері.
Упродовж шести днів вона кожної другої половини дня зникала, а я цього не помічав.
Тепер, проводячи в цій кімнаті вже третю годину, коли на шибки тисне темрява, я певний, що вона в біді, і що за цим якимось чином стоїть Лакей. Бачивши її з нашим ворогом, я певний, що вона жива, але це слабо тішить. Не знаю, що Лакей робив з Ґолдом, але це зламало бідоласі розум, і мені нестерпна думка, що Анна зазнає схожого катування.
З рушницею в руці я крокую по кімнаті, намагаючись випереджати на крок свій жах, щоб вигадати якийсь план. Найпростіший вибір — залишатися тут, знаючи, що Лакей зрештою прийде сюди, але таким чином я змарную години, потрібні мені, щоб розв'язати вбивство Івлін. І який сенс рятувати Анну, якщо я не зможу врятувати її з Блекгіту? Попри відчай, я спершу мушу піти до Івлін, довірити Анні подбати про себе самостійно.
Дворецький стогне, його очі розплющуються.
Якусь мить ми просто дивимося один на одного, обмінюючись виною та замішанням.
Залишаючи його та Ґолда без захисту, я прирікаю їх на смерть і безумство, але іншого шляху не бачу.
Коли він засинає, я кладу рушницю біля нього на ліжко. Я бачив його смерть, але не мушу миритися з нею. Моє сумління вимагає, щоб я дав йому хоча б можливість захищатися.
Схопивши зі стільця свій плащ, я йду до Блекгіту, не озираючись.
Неприбрана кімната Івлін знаходиться саме в такому стані, в якому я її залишив, вогонь прогорів так сильно, що в його світлі майже нічого не видно. Кинувши в камін кілька дровин, я починаю обшук.
Мої руки тремтять, хоча цього разу причиною дрожу є не хтивість Дербі, а моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, я знатиму, хто винний у смерті Івлін. Воля буде на відстані простягнутої руки.
Дербі хоч і обшукав цю кімнату раніше, але не мав підготовки та досвіду, які має Рештон. Руки констебля відразу тягнуться до схованок за шафами, навколо ліжка, ноги простукують мостини, шукаючи незакріплену дошку. Але після ретельного обшуку я все одно не отримую нічого.
Пусто.
Обертаючись на місці, я нишпорю поглядом по меблях, шукаючи, що я міг пропустити. Щодо самовбивства я помилитися не міг, всі інші пояснення суперечать фактам. І тоді мій погляд зупиняється на гобелені, що приховує двері до кімнати Гелени. Взявши масляну лампу, я проходжу в них і роблю обшук там.
Уже майже втративши надію, я піднімаю з ліжка матрац і бачу, що до однієї з поперечин прив'язано мішечок. Розв'язавши мотузку, я бачу всередині нього два пістолети. Один — нешкідливий стартовий пістолет, типовий для будь-яких сільських змагань. Другий — чорний револьвер, що Івлін взяла з кімнати матері, той самий, що вона мала вранці в лісі та візьме з собою ввечері на кладовище. Він заряджений. У барабані бракує одного набою. А ще там є пляшечка з кров'ю та маленький шприц з прозорою речовиною.
Моє серце прискорено стукотить.
— Я не помилився, — бурмочу я.
Моє життя рятує рух однієї зі штор.
Протяг з відчинених дверей торкається моєї шиї за мить до того, як позаду мене лунає крок. Кинувшись на підлогу, я чую, як повітря розтинає ніж. Перекотившись на спину, я підіймаю револьвер і бачу Лакея, який тікає в коридор.
Опустивши голову на мостини, я кладу пістолет на живіт і дякую своїм щасливим зіркам. Якби я помітив завісу на секунду пізніше, це був би мій кінець.
Я даю собі час перевести подих, потім підводжусь, повертаю обидва пістолети та шприц у мішечок, але забираю пляшечку з кров'ю. Обережно вийшовши зі спальні, я питаю навколо, де Івлін, і зрештою хтось указує мені на бальну залу, звідки лунає гучне гупання — будівники закінчують зводити сцену. Великі двері надвір розчахнуті навстіж у сподіванні, що вивітряться пил і запах фарби, а покоївки витрачають молодість на відтирання підлоги.
Я бачу Івлін на сцені, вона розмовляє з диригентом. Вона досі в зеленій сукні, яку носить весь день, але Меделін Обер стоїть позаду неї з повним ротом шпильок, і поспішно пришпилює ними пасма волосся, намагаючись створити ту зачіску, що буде ввечері.
— Міс Гардкасл! — вигукую я і йду до неї.
Відпускаючи диригента з дружньою усмішкою та злегка потиснувши його лікоть, вона повертається до мене.
— Івлін, будь ласка, — каже вона, простягаючи мені руку. — А ви?..
— Джим Рештон.
— Ага, полісмен, — каже вона, і її посмішка зникає. — Усе добре? Ви наче трохи зашарілися.
— Я не звиклий до метушні вищого суспільства, — кажу я.
Я обережно тисну її руку, здивований тим, яка та холодна.
— Чим я можу вам допомогти, пане Рештон? — питає вона.
Її голос стриманий, майже роздратований. Я почуваюся розчавленою комахою, яку вона виявила на підошві свого черевика.
Як і у Ревенкорті, я вражений презирством, яким вкриває себе, наче бронею, Івлін. З усіх трюків Блекгіту найжорстокішим є демонстрація всіх неприємних рис тих, кого ти раніше вважав друзями.
Ця думка відволікає мене.
Івлін була добра до Белла, і відтоді саме спогади про ту доброту керували мною, але Чумний Лікар сказав, що він упродовж багатьох циклів експериментував із різними комбінаціями носіїв. Якби Ревенкорт був моїм першим носієм, а він ним колись безумовно був, я не знав би про Івлін нічого, крім її зневаги. Дербі викликав лише злість, а до таких слуг, як дворецький або Ґолд, вона навряд чи могла відчути приязнь. А це означає, що були такі цикли, в яких я дивився, як ця жінка помирає, і майже нічого не відчував, окрім необхідності розв'язати її вбивство, замість відчайдушно намагатися запобігти йому.
Я майже заздрю їм.
— Можна мені поговорити з вами… — я кидаю погляд на Меделін, — приватно?
— Чесно кажучи, я дуже зайнята, — каже вона. — А в чому річ?
— Я хотів би говорити приватно.
— А я хотіла б закінчити приготування бальної зали раніше, ніж п'ятдесят людей прийдуть і побачать, що їм ніде танцювати, — різко каже вона. — Яке з цих бажань, на вашу думку, має для мене більшу вагу?
Меделін зневажливо посміхається й пришпилює на місце ще одне пасмо волосся Івлін.
— Добре, — кажу я й виймаю пляшечку з кров'ю, яку знайшов у мішечку. — Поговорімо про це.
Зі схожим успіхом я міг би дати їй ляпаса, але шок зникає з її обличчя так швидко, що мені важко повірити, що він узагалі мав місце.