— Ви їй розповіли про це?
— Як я міг?! — нещасно питає він. — Цей план був її єдиною надією стати вільною, щасливою. Як я міг забрати це в неї?
— Ви могли вбити Діккі.
— Колрідж сказав те саме, але коли? Мені треба було, щоб лікар підтвердив смерть Івлін, а він мав намір піти до батька відразу після цього, — Майкл хитає головою. — Я вирішив зробити єдине, що мені залишилося.
Біля його крісла стоять два келихи з віскі, один напівпорожній, вимазаний губною помадою, а другий чистий, але майже пустий. Повільно, не зводячи з мене очей, він простягає руку до келиха з помадою.
— Ви не проти, якщо я вип'ю? — питає він. — Це Івлін пила. Ми випили за успіх перед тим, як почався бал. Побажання найкращого та все таке інше.
Щось у його голосі не так. Будь-який інший носій повірив би в це каяття, але Рештон страх за милю чує.
— Авжеж.
Він вдячно бере келих і робить великий ковток. Принаймні, руки в нього тепер тремтять не так сильно.
— Я знаю свою сестру, інспекторе, — каже він хрипким голосом. — Вона завжди ненавиділа, коли її примушували щось робити, навіть коли ми були дітьми. Вона б не винесла приниження життя з Ревенкортом, знаючи, що поза очі з неї сміються. Подивіться, на що вона пішла, щоб уникнути цього! Рано чи пізно цей шлюб знищив би її. Я хотів позбавити її цих страждань.
Його щоки червоні, зелені очі наче скляні. У них такий милий, такий щирий сум, що я майже вірю йому.
— Отже, гроші не мають до цього жодного стосунку? — безвиразно питаю я.
Забувши про сум, він супить лоб.
— Івлін сказала мені, що ваші батьки погрожували вилучити вас з заповіту, якщо вона їх не послухається, — кажу я. — Її шантажували вами, і це спрацювало. Саме та погроза змусила її сюди приїхати, але хто знає, чи скорилась би вона, якби дізналася, що її план втечі не спрацює? Зі смертю Івлін про цю непевність можна було б забути.
— Подивіться навколо, інспекторе, — каже він, указуючи келихом на кімнату. — Ви серйозно вважаєте, що заради цього варто вбити?
— Тепер, коли ваш батько не може розтринькувати родинний статок, ваші перспективи значно покращилися.
— Розтринькувати родинний спадок — це все, на що здатен мій батько, — пирхає він, допиваючи віскі.
— Ви саме за це його вбили?
Його лоб супиться ще сильніше. Губи напружені, обличчя бліде.
— Я знайшов його тіло, Майкле. Я знаю, що ви отруїли його; напевно, тоді, коли пішли покликати його на полювання. Ви залишили записку, в якій звинуватили Івлін. Відбиток черевика за вікном — це дуже хитро, — на його обличчі з'являється невпевненість. — Чи це був хтось інший? — повільно кажу я. — Може, Фелісіті? Мушу визнати, що цей вузол я не розв'язав. Чи то був слід вашої матері? Де вона, Майкле? Чи її ви теж убили?
Його очі збільшуються, на обличчі шок, келих випадає з руки на підлогу.
— Ви заперечуєте це? — питаю я, раптом відчувши невпевненість.
— Ні… Я… Я…
— Де ваша мати, Майкле? Це вона вас на це підмовила?
— Вона… Я…
Спочатку я вважаю його борсання каяттям, хапання повітря ротом — спробою дібрати правильні слова. І лише коли його пальці стискають підлокітники, а на губах з'являється біла піна, я розумію, що його отруєно.
Я негайно схоплююсь на ноги, але не знаю, що робити.
— Допоможіть! — кричу я.
Його спина вигинається, м'язи напружуються, очі червоніють. Булькаючи, він падає вперед, на підлогу. Позаду себе я чую шум. Розвернувшись, я бачу, що Івлін на столику б'ється в конвульсіях, а між губами в неї така сама біла піна.
Двері розчахуються, Канінгем з розкритим ротом оглядає сцену.
— Що відбувається? — питає він.
— Їх отруїли, — кажу я, дивлячись то на Майкла, то на Івлін. — Клич Діккі!
Він зникає ще до того, як я рот закрив. Схопившись за голову, я безпорадно дивлюся на них. Івлін звивається на столику, наче одержима, а в роті Майкла тріщать стиснуті зуби.
«Препарати, дурню!»
Я опускаю руку в кишеню й дістаю звідти три флакони, які мені було наказано вкрасти зі скрині Белла, коли ми з Канінгемом грабували її. Розгорнувши ту записку, я шукаю інструкцію, хоча знаю, що її немає. Напевно, треба це все перемішати, але я не знаю, по скільки його давати. Я навіть не знаю, чи достатньо цього на дві дози.
— Я навіть не знаю, кого з них рятувати! — кричу я, дивлячись то на брата, то на сестру.
«Майкл знає більше, ніж розповів нам».
— Але я дав Івлін слово, що захищатиму її! — кажу я.
Івлін смикається на столику так сильно, що падає на підлогу, а Майкл продовжує битися, його очі так сильно закотилися, що видно лише білки.
— До дідька все! — кажу я й біжу до бару.
Висипавши все з трьох флаконів у келих, я додаю води з графина й перемішую, доки воно не починає пінитися. Спина Івлін вигнулася, пальці вчепилися в товсту складку килима. Закинувши її голову, я виливаю всю цю гидоту їй в горло, а Майкл у цей час задихається позаду мене.
Конвульсії Івлін припиняються так само раптово, як почалися. У її очах криваві сльози, дихає вона глибоко та хрипко. Полегшено зітхнувши, я торкаюся пальцями її шиї, перевіряю пульс. Прискорений, але стабільний. Вона житиме. На відміну від Майкла.
Я кидаю винний погляд на тіло молодого чоловіка. Він має такий самий вигляд, який мав його батько. Вони вочевидь отруєні однією особою, за допомогою стрихніну, який привіз сюди Себастьян Белл. Певно, отруту додали у віскі, що він пив. У віскі Івлін. Її келих був повний лише наполовину. Судячи з того, як довго він на неї діяв, вона ковтнула лише раз або два. Майкл, натомість, випив усе менш, ніж за хвилину. Чи знав він про отруту? Тривога, яку я побачив на його обличчі, каже, що ні.
Це зробив хтось інший.
«У Блекгіті є ще один убивця».
— Але хто? — вимагаю я, сердячись на себе за те, що дозволив цьому статися. — Фелісіті? Гелена Гардкасл? З ким Майкл був у змові? Чи це був хтось, про кого він не знав?
Івлін ворушиться, її щоки поступово рожевіють. Що б не було в тій бурді, діє воно швидко, хоча жінка досі слаба. Її пальці шкребуть мій рукав, губи беззвучно щось кажуть.
Я нахиляю вухо до її рота.
— Я не… — вона ковтає. — Міллісент була… Вбивство.
Вона підносить слабку руку до шиї й виймає ланцюжок, що був прихований сукнею. На ньому висить перстень з печаткою, на якому, якщо я не помиляюсь, родинний герб Гардкаслів.
Я кліпаю очима, не розуміючи.
— Сподіваюсь, ти отримав усе, що хотів, — лунає біля великих засклених дверей голос. — Але навряд чи тобі від цього буде користь.
Озирнувшись через плече, я бачу, як з темряви з'являється Лакей; він стукає вістрям свого ножа по стегну, і лезо виблискує у світлі свічок. На ньому червоно-біла ліврея, забрьохана багном і жиром, неначе суть цього чоловіка сочиться назовні. До його поясу прив'язаний чистий пустий мисливський мішок, і з дедалі більшим жахом я згадую, як він кинув до ніг Дербі повний просякнутий кров'ю мішок, який упав на землю, чавкнувши.
Я дивлюсь на годинник. Дербі має бути зараз десь там, сидить у теплі жаровні й дивиться, як навколо нього розходяться гості. Не знаю, що саме Лакей покладе в цей мішок, але він збирається відрізати це від Рештона.
Лакей посміхається мені, його очі блищать від передчуття.
— Думав, мені набридло вбивати тебе, га? — питає він.
Сріблястий пістолет досі лежить у горщику, куди його відкинув Майкл. Він не стрілятиме, але ж Лакей цього не знає. Якщо я дістану його, можливо, мені вдасться блефувати. Бігти до горщика недалеко, але дорогу заступає стіл. Я маю встигнути раніше за нього.
— Я робитиму це повільно, — каже Лакей, торкаючись свого зламаного носа. — Ти заслужив на це.