Я не в змозі більше триматися, мій рот розкривається й ковтає холодну каламутну воду.
Моє тіло здригається.
Томас відтягує мій дух геть від плоті, що помирає, і ми пливемо пліч-о-пліч у воді, дивимося, як тоне Дональд Девіс.
Усе тихо та спокійно. Напрочуд тихо.
А потім щось шубовстається у воду.
Поверхню води протинають руки, вони хапають тіло Дональда Девіса, тягнуть його вгору, і за секунду я слідую за ним.
Пальці мертвого хлопчика досі переплетені з моїми, але я не можу витягнути його з озера. Він тут помер, і тому йому звідси не піти; він сумно дивиться, як мене витягають на берег.
Я лежу в багні та кашляю водою, моє тіло важке як свинець.
Деніел плаває у воді обличчям униз.
Хтось б'є мене по щоці.
Потім ще раз, сильніше.
Анна височіє наді мною, але все нечітке. Озеро тримає мене руками за вуха й тягне мене назад.
Мене кличе темрява.
Вона нахиляється — нечіткий силует.
— … знайди мене! — ледь чутно кричить Анна. — О 7:12 ранку, у вестибюлі…
Томас на дні озера манить мене до себе, я заплющую очі та єднаюся з ним.
53
День восьмий
Я лежу щокою на вигині жіночої спини. Ми голі, заплутані на брудному матраці в просяклих потом простирадлах, а дощ прослизає крізь гнилі віконні рами, тече по стіні й збирається калюжами на голій підлозі.
Коли я ворушуся, вона теж прокидається; Меделін Обер перевертається й бачить мене. Зелені очі покоївки сяють хворобливою потребою, темне волосся прилипнуло до вологих щік. Вона схожа на Томаса Гардкасла з мого сну: потонула та зневірена, чіпляється за все, що потрапить під руку.
Побачивши біля себе мене, вона розчаровано зітхає та впускає голову на подушку. Така відверта зневага має викликати в мені сором, але образа якщо й виникає, її загоює спогад про нашу першу зустріч; про сором нашої взаємної потреби та про готовність, з якою вона пішла в мої обійми, коли я вийняв з кишені один з Беллових флаконів з настоянкою опіуму.
Мої очі ліниво шукають у котеджі ще наркотики. Моя робота на Гардкаслів закінчена, їхні нові портрети висять у довгій галереї. На святкування мене не запрошено, в будинку мене не чекають, тож я маю вільний ранок на цьому матраці, а світ кружляє навколо мене, наче фарба, що стікає в рукомийник.
Мій погляд чіпляється за чепець і фартух Меделін, що висять на стільці.
Наче від ляпаса, я відразу стаю собою, ця уніформа змушує мене згадати обличчя Анни, її голос і дотик, небезпеку, в якій ми знаходимося.
Вчепившись у цей спогад, мені вдається відштовхнути особистість Ґолда вбік.
Мене так сильно переповнюють його надії та страхи, жаги та пристрасті, що Ейден Бішоп щойно був схожим на вранішній сон.
Я вірив, що я лише сон.
Зісковзнувши з матраца, я перевертаю купку пустих флаконів з-під опіуму, і вони котяться навсібіч, наче сполохані миші. Відштовхнувши їх ногою геть, я проходжу до каміна, де єдиний язик полум'я лиже останні жаринки. Коли я додаю труту та дров, він зростає. Уздовж камінної полиці стоять шахові фігури: кожна виготовлена вручну, кілька з них пофарбовані, хоча правильніше буде сказати, що вони обляпані фарбою. Вони ще не закінчені; біля них лежить маленький ніж, яким Ґолд їх вирізьблює. Це саме ті фігури, які Анна носитиме весь день, а лезо ножа чудово пасує тим порізам, що я бачив учора на руках Ґолда.
Доля знов пускає сигнальні ракети.
Меделін збирає по підлозі свій розкиданий одяг. Такий поспіх каже про бурхливу пристрасть цієї жінки, хоча наразі нею керує лише сором. Вона вдягається спиною до мене, дивлячись на стіну. Ґолдів погляд не надто цнотливий, він жадібно ковтає вигляд її блідого тіла та волосся, що впало на спину.
— Тут є дзеркало? — з легким французьким акцентом питає вона, застібуючи плаття.
— Навряд чи, — кажу я, насолоджуючись теплом вогню на моїй голій шкірі.
— Напевно, я маю жахливий вигляд, — відсутнім голосом каже вона.
Джентльмен, керуючись повагою, не погодився б із цим, але Ґолд — не джентльмен, а Меделін — не Ґрейс Девіс. Я вперше бачу її без пудри та косметики, тому дивуюсь хворобливості її вигляду. Її обличчя надзвичайно худе, шкіра жовта, ряба, очі втомлені, запалені.
Тримаючись якнайдалі від мене, вона йде вздовж стіни до дверей і відчиняє їх, випускаючи з кімнати тепле повітря. Ще рано, тихі години перед світанком, на землі туман. Блекгіт стоїть обрамлений деревами, на його плечах досі лежить ніч. Судячи з кута, під яким я його бачу, цей котедж має бути недалеко від родинного кладовища.
Я дивлюся, як Меделін поспішає стежкою до будинку, міцно обгорнувши свої плечі шаллю. Якби все йшло як раніше, зараз у ніч пішов би я. Зведений з розуму тортурами Лакея, я порізав би себе самого ножем для різьбярства, а потім збіг би сходами Блекгіту, щоб гупати по дверях Денса й кричати свої попередження. Дізнавшись про зраду Деніела та здолавши його на кладовищі, я уникнув цієї участі. Я переписав цей день.
Тепер я маю зробити так, щоб він скінчився добре.
Зачинивши за Меделін двері, я запалюю масляну лампу, розганяю нею темряву по кутках і міркую над своїм наступним кроком. Ідеї шкребуться всередині голови, останній напівсформований монстр досі чекає, щоб його витягли на світло. Подумати тільки: коли я прокинувся тим першим ранком як Белл, я переймався, що маю замало спогадів. А тепер я мушу боротися з їхнім надлишком. Мій розум схожий на набиту речами валізу, яку треба перепакувати, але для Ґолда світ стає зрозумілим лише на полотні, а отже, саме там я маю шукати відповідь. Якщо Рештон і Ревенкорт мене чогось і навчили, то це цінувати вміння своїх носіїв, а не жалітися про їхні обмеження.
Взявши лампу, я йду до студії, що в задній частині котеджу, і шукаю там фарбу. Полотна складені стосами вздовж стін, картини або не закінчені, або люто пошматовані. Вино з перекинутих пляшок розтеклося по сотнях ескізів, що були зібгані й відкинуті. Розчинник стікає по стіні й розмиває пейзаж, який Ґолд розпочав без підготовки, а потім облишив, розлютившись.
У центрі цього безладу складені стосом, наче дрова поховального вогнища, десятки старих родинних портретів, їхні поїдені шашелем рами відірвані й відкинуті. Більшість портретів знищені розчинником, лише кілька блідих кінцівок змогли вижити в цій чистці. Івлін сказала, що Ґолда найняли ретушувати живопис Блекгіту. Схоже, він був не надто вражений тим, що знайшов тут.
Коли я дивлюся на цю купу, в моїй голові починає складатися ідея.
Понишпоривши на полицях, я знаходжу там вуглину, повертаюся до передньої кімнати й ставлю лампу на підлогу. Оскільки полотно знайти не вдалося, я малюю свої думки на стіні, працюю в маленькій плямі мерехтливого світла ліхтаря. Думки з'являються шалені, цей потік знань стирає вуглину за лічені хвилини, і я змушений іти шукати другу.
Просуваючись униз від пологу імен, які я розмістив під стелею, я гарячково малюю стовбур з дій усіх людей упродовж цього дня, а корені сягають на дев'ятнадцять років, вони занурюються в глибини озера, на дні якого є загиблий хлопчик. Якоїсь миті я випадково розкриваю старий поріз на руці, і на дереві з'являється червоне. Відірвавши рукав сорочки, я замотую рану та повертаюся до своєї праці. Коли над обрієм сходять перші промені нового світанку, я відходжу від стіни, вуглина випадає з моєї руки й розбивається об голу підлогу. Знесилений, я сідаю перед малюнком; руки тремтять.
«Замало інформації — сліпий, забагато — засліплений».
Примружившись, я розглядаю цей візерунок. Є на цьому дереві два вузли, два вири навколо двох дір у цій історії. Два питання, що зроблять усе зрозумілим: «Що знала Міллісент Дербі?» та «Де Гелена Гардкасл?»
Двері котеджу відчиняються, впускаючи запах роси.
Я надто втомлений, щоб озирнутися. Я наче розтоплена свічка, безформна та згоріла, що чекає, щоб її зішкрябали з підлоги. Усе, чого я хочу — спати, заплющити очі та звільнитися від думок, але це мій останній носій. Якщо я зазнаю невдачі, усе розпочнеться наново.