— Ви тут? — здивовано питає Чумний Лікар. — Вас тут ніколи не буває. На цей час ви зазвичай уже марите. Як ви… Що це?
Змахнувши плащем, він проноситься повз мене. У світлі нового дня цей костюм просто сміховинний: кошмарний птах виявився театральним бродягою. Не дивно, що більшість його відвідувань були ввечері.
Він зупиняється в кількох сантиметрах від стіни й водить вдягненою в рукавичку рукою по вигинах дерева, розмазуючи імена.
— Дивовижно, — шепоче він, оглядаючи все згори донизу.
— Що сталося зі Срібною Сльозою? — питаю я. — Я бачив, як у неї стрелили на кладовищі.
— Я замкнув її в циклі, — сумно каже він. — То був єдиний спосіб врятувати її життя. Через кілька годин вона прокинеться й вважатиме, що щойно прибула, а тому повторюватиме все, що робила вчора. Рано чи пізно наше керівництво помітить її відсутність і прибуде визволяти її. Боюсь, на мене попереду чекають складні питання.
Поки він стоїть, усамітнившись з моїм намальованим деревом, я відчиняю передні двері. На моє обличчя падають сонячні промені, по шиї та голих руках розтікається тепло. Мружачись проти сяйва, я вдихаю золоте світло. Раніше я ніколи не прокидався так рано, ніколи не бачив, як над цим місцем сходить сонце.
Це просто диво.
— Чи каже цей малюнок те, що він, на мою думку, каже? — питає Чумний Лікар напруженим від хвилювання голосом.
— А що він, на вашу думку, каже?
— Що Майкл Гардкасл намагався вбити власну сестру.
— У такому разі так, він каже саме це.
Співають птахи, в маленькому садку біля котеджу плигають троє кроликів, їхня шерсть руда від сонячного світла. Якби я знав, що рай знаходиться по інший бік сходу сонця, я б жодну ніч не витратив на сон.
— Ви розв'язали його, пане Бішоп, ви перший, хто розв'язав його! — каже він гучним від хвилювання голосом. — Ви вільні! Після всього цього часу ви нарешті вільні! — він дістає з-під складок свого плаща флягу й тиче її мені в руку.
Я не впізнаю рідину в ній, але від неї мої кістки проймає вогнем, я різко прокидаюся.
— Срібна Сльоза мала рацію, — кажу я, досі дивлячись на кроликів. — Без Анни я не піду.
— Це не вам вирішувати, — каже він, відходячи, щоб побачити дерево краще.
— Що ви зробите, потягнете мене силоміць до озера? — питаю я.
— Мені це не потрібно, — каже він. — Озеро — просто місце зустрічі. Важливою є лише відповідь. Ви розв'язали вбивство Івлін і переконали мене у своїй правоті. Тепер, коли я прийняв вашу відповідь, Блекгіт не може вас більше тримати. Наступного разу, коли ви заснете, вас буде звільнено!
Я хочу розізлитися, але мені це не вдається. Сон тягне мене своїми м'якими руками, і щоразу я заплющую очі, розплющити їх стає набагато важче. Повернувшись до відчинених дверей, я сповзаю спиною по одвірку, доки не сідаю на підлогу: одна половина тіла в тіні, друга — на сонці. Я не можу змусити себе залишити тепло та пташиний спів, ці радості світу, яких я так довго зрікався.
Я роблю ще один ковток з фляги, щоб прокинутися.
Мені досі треба багато зробити.
«Багато, але ти нічого не робиш».
— Це було нечесне змагання, — кажу я. — Я мав вісім носіїв, у той час як Анна та Деніел мали лише по одному. Я міг згадати тиждень, а вони — ні.
Він трохи мовчить, думаючи.
— Ви мали все це тому, що прибули до Блекгіту з власної волі, — каже він тихо, ніби боїться, що хтось може підслухати. — У їхньому випадку все інакше, і це все, що я можу сказати з цього приводу.
— Якщо я вирішив прибути сюди один раз, то можу зробити це вдруге, — кажу я. — Я не залишу Анну.
Він починає ходити взад-вперед, дивлячись то на мене, то на картину.
— Ви боїтеся, — здивовано кажу я.
— Так, боюсь, — різко каже він. — Моє керівництво, вони не… Їм не слід кидати виклик. Я обіцяю вам, що після вашого уходу надам Анні будь-яку допомогу, яку маю можливість надати.
— Один день, один носій. Їй ніколи не втекти з Блекгіту, ви знаєте, що вона не зможе, — кажу я. — Я не зміг би це зробити без інтелекту Ревенкорта або без хитрості Денса. І лише завдяки Рештонові я почав дивитися на факти як на докази. Дідько, навіть Дербі та Белл зіграли свою роль! Анні знадобляться всі їхні вміння, так само, як вони знадобилися мені.
— Ваші носії залишатимуться в Блекгіті.
— Але я ними вже не керуватиму! — наполягаю я. — Вони не стануть допомагати служниці. Я кину її тут напризволяще.
— Забудьте про неї! Це і так триває вже надто довго, — каже він і розвертається до мене, розітнувши долонею повітря.
— Що триває вже надто довго?
Він дивиться на свою вдягнену в рукавичку руку, стривожений тим, що втратив самовладання.
— Лише ви здатні так розлютити мене, — каже він, уже тихіше. — Завжди одне й те саме. Цикл за циклом, носій за носієм. Я бачив, як ви зраджували друзів, укладали союзи та помирали з принципу. Я бачив так багато версій Ейдена Бішопа, ви б навряд чи впізнали в них себе, але єдине, що ніколи не змінюється — ваша впертість. Ви обираєте собі шлях і йдете ним до самого кінця, хоч у скільки б ям не падали на цій дорозі. Це мене вражало б, якби не дратувало так сильно.
— Дратує це вас чи ні, але мені треба знати, чому Срібна Сльоза пішла на таке заради спроби вбити Анну.
Він довго схвально дивиться на мене, а потім зітхає.
— Ви знаєте, як визначити, чи можна випустити чудовиська у світ, пане Бішоп? — задумливо питає він. — Чи вони дійсно спокутували, чи просто кажуть вам те, що ви хочете почути? — він робить ще один ковток зі своєї фляги. — Дайте їм день, що не має наслідків, і подивіться, як вони ним скористаються.
Я вкриваюся гусячою шкірою, кров холоне.
— То все це було перевіркою? — повільно питаю я.
— Ми вважаємо за краще звати це перевихованням.
— Перевихованням… — повторюю я, і всередині мене, наче сонце над будинком, сходить розуміння. — Це в'язниця?
— Так, але замість залишати в'язнів гнити в камерах, ми кожного дня даємо їм шанс довести, що вони варті того, щоб їх випустили. Ви бачите, яка краса? Убивство Івлін Гардкасл не розв'язали та, цілком можливо, навіть не змогли б. Замкнувши в'язнів усередині вбивства, ми даємо їм можливість спокутувати власні злочини розв'язанням чужих. Це не тільки покарання, але й служба.
— Чи існують інші такі місця? — питаю я, намагаючись осмислити це.
— Тисячі, — каже він. — Я бачив село, яке кожного ранку прокидається й бачить на майдані три безголові трупи, а ще серійне вбивство на борту океанського лайнера. Його, напевно, намагаються розв'язати п'ятнадцятеро людей.
— І хто в такому разі ви? Тюремник?
— Оцінник. Я вирішую, чи варті ви того, щоб вас випустили.
— Але ви сказали, що я прибув у Блекгіт з власної волі. Навіщо мені самому йти до в'язниці?
— Ви прибули по Анну, але застрягли тут, і цикл за циклом Блекгіт розбирав вас на частини, доки ви не забули себе, бо саме для цього він і створений, — його голос напружений від злості, кулаки стиснуті. — Моєму керівництву не слід було пускати вас усередину, це було неправильно. Надзвичайно довго я вважав, що невинний чоловік, що прийшов сюди, загубився, марним жестом приніс себе в жертву, але ви знайшли шлях назад. Ось чому я допомагав вам. Я дав вам контроль над різними носіями, шукаючи тих, хто мав найкращі можливості для розв'язання її вбивства, і зрештою зупинився на сьогоднішніх восьми. Я експериментував з їхнім порядком, щоб ви могли отримати від них більше. Я навіть зробив так, що пан Рештон був схований у комірці, що врятувало його. Я порушив усі можливі правила, щоб ви зрештою змогли звільнитися. Тепер ви розумієте? Ви маєте піти звідси, доки залишаєтеся тим, ким хочете бути.
— А Анна?.. — нерішуче кажу я, лякаючись питання, яке маю спитати.