Я зупиняюсь, раптово розгубившись. Я дивлюся навколо, нічого не впізнаю, дивуюся, чому це я пішов з котеджу без кистей і мольберта. Авжеж, я прийшов малювати, але ж я не в захваті від тутешнього ранкового світла. Воно надто безрадісне, надто тихе, над ландшафтом серпанок.
— Я не знаю, навіщо я тут, — кажу я сам собі, дивлячись на забруднену вуглем сорочку.
«Анна. Ти тут заради Анни».
Її ім'я струшує з мене Ґолдове спантеличення, мої спогади повертаються паводком.
Стає гірше.
Глибоко вдихнувши холодне повітря, я стискаю шахову фігуру з полиці й будую між собою та Ґолдом стіну, користуючись для цього всіма спогадами про Анну. Я роблю цеглу з її сміху, з її дотику, з її доброти та теплоти, і лише переконавшись, що моя стіна достатньо висока, я продовжую досліджувати Сонячну кімнату, а переконавшись, що будинок спить, заходжу всередину.
П'яний приятель Денса, Філіп Саткліф, спить на одній з канап, накривши лице піджаком. На мить він прокидається, чмокає губами та вдивляється в мене затуманеними очима. Він щось бурмоче, ворушиться, а потім знов засинає.
Я чекаю та слухаю. Крапання. Важке дихання.
Більше жодного руху.
Бабуся Івлін дивиться на мене з портрета над каміном. Вона закопилила губи, художник зобразив її в мить, коли вона дає комусь прочухана.
У мене мороз поза шкірою.
Я ловлю себе на тому, що невдоволений цією картиною, засмучений тим, якою тендітною зображена ця жінка. Мій розум малює її наново, вигини стають різкими, як шрами, масло стирчить, як гори. Вона перетворюється на розмазану по полотну похмурість. До того ж, чорну. Я певний, що старій карзі сподобалася б така чесність.
Крізь відчинені двері доноситься дзвінкий сміх — наче кинджал, що встромили в історію. Певно, гості почали спускатися до сніданку.
Мій час спливає.
Заплющивши очі, я намагаюся згадати, про що Міллісент говорила зі своїм сином, що змусило її так поспішно рушити сюди, але це хаос. Забагато днів, забагато розмов.
Десь далі коридором оживає і розтинає тишу нотами грамофон. Лунає якийсь гуркіт, музика скрегоче й зупиняється, приглушені голоси сваряться, звинувачуючи одне одного.
Ми стояли навпроти бальної зали, ось де це почалося. Міллісент була сумна, оповита спогадами. Ми розмовляли про минуле; як вона відвідувала Блекгіт дитиною та привозила сюди власних дітей, коли ті стали достатньо дорослими. Вона була розчарована ними, зла на мене. Перехопивши мій погляд у вікно бальної зали на Івлін, вона сприйняла мою тривогу як хтивість.
«У тебе завжди слабкі, так? — сказала вона. — Завжди…»
Щось побачивши, вона загубила думку.
Міцно стуливши повіки, я намагаюсь згадати, що то було.
Хто ще був там разом з Івлін?
Пів секунди по тому я мчу в коридор, до галереї.
На стіні горить єдина масляна лампа, її кволе полум'я радше заохочує тіні, ніж проганяє їх. Зірвавши її з гака, я підіймаю її до родинних портретів маслом і оглядаю їх один за одним.
Блекгіт навколо мене стискається, зморщується, наче павук, який торкнувся вогню.
Через кілька годин Міллісент побачить у бальній залі щось таке, що сполохає її, вона залишить свого сина стояти на доріжці й поспішить до цієї галереї. Загорнута в шарфи й озброєна підозрою, вона помітить серед старих картин нові, намальовані Ґолдом. Будь-якого іншого разу вона могла би пройти повз них, не звернувши уваги. Можливо, під час сотень інших циклів вона й проходила, але не цього разу. Цього разу минуле візьме її руку та потисне.
Пам'ять її уб'є.
55
7:12 ранку, у вестибюлі безлад. На мармуровій підлозі розсипані осколки розбитих графинів, портрети висять перекошені, на губах давно померлих чоловіків губна помада від поцілунків. На канделябрах висять схожі на кажанів краватки-метелики, а посеред усього цього стоїть босоніж у білій нічній сорочці Анна; вона дивиться на свої руки так, ніби вони — головоломка, в якій вона не може розібратися.
Вона не помітила мене й кілька секунд я дивлюся на неї, намагаюсь примирити свою Анну з розповідями Чумного Лікаря про Аннабель Кокер. Я думаю, чи чує Анна саме зараз голос Кокер, так само, як я того першого ранку почув Ейдена Бішопа. Щось сухе та далеке, частину себе, яка водночас є окремою; яку неможливо ігнорувати.
На мій сором, моя віра в подругу похитнулася. Після всіх тих сил, що я доклав до переконання Чумного Лікаря в невинності Анни, тепер я сам дивлюся на неї косо й питаю себе, чи не вижила в ній якась частина чудовиська, що вбило мою сестру? Чи не спливе вона колись на поверхню?
«Аннабель Кокер мертва. А тепер допоможи їй».
— Анно, — тихо кажу я, раптом усвідомлюючи, який маю вигляд. Ґолд провів більшу частину минулого вечора в опіумній духоті, а моєю єдиною поступкою гігієні перед тим, як я вибіг з котеджу, було обливання лиця водою. Бог знає, який я маю з її точки зору вигляд і запах.
Вона перелякано дивиться на мене.
— Я вас знаю? — питає вона.
— Знатимеш, — кажу я. — Ось це може допомогти.
Я кидаю їй знайдену в котеджі шахову фігуру, вона ловить її однією рукою. Розкривши долоню, вона дивиться на фігуру, і її обличчя освітлюється спогадами.
Без попередження вона кидається в мої обійми, моя сорочка мокне від сліз.
— Ейдене, — каже вона, притуливши рот до моїх грудей. Від неї пахне молочним милом та хлоркою, її волосся чіпляється за мої бакенбарди. — Я пам'ятаю тебе, я пам'ятаю…
Я відчуваю, як вона напружується, її руки опускаються.
Звільнившись з моїх обіймів, вона відштовхує мене, хапає з підлоги шматок скла й замахується ним, як зброєю. Він тремтить у її руці.
— Ти вбив мене, — гарчить вона, стискаючи осколок так сильно, що тече кров.
— Так, убив, — кажу я, і мені на вуста проситься те, що вона зробила з моєю сестрою.
«Аннабель Кокер мертва».
— І я шкодую про це, — продовжую я, ховаючи руки в кишені. — Я обіцяю, що цього більше не станеться.
Впродовж секунди вона лише кліпає на мене очима.
— Я більше не той чоловік, якого ти пам'ятаєш, — кажу я. — То було інше життя, інший набір рішень. Багато помилок, які я намагався не повторювати, і не повторив; гадаю, що завдяки тобі.
— Не… — каже вона, махаючи на мене осколком, коли я роблю крок до неї. — Я не можу… Я пам'ятаю деякі речі, я знаю дещо.
— Є правила, — кажу я. — Івлін Гардкасл має померти, а ми разом врятуємо її. Я знаю спосіб, яким ми обоє можемо звільнитися звідси.
— Ми не можемо звільнитися обоє, це не дозволено, — наполягає вона. — Це одне з правил, хіба не так?
— Дозволено це чи ні, але ми це зробимо, — кажу я. — Ти маєш довіритися мені.
— Не можу, — сердито каже вона, витираючи з щоки раптову сльозу. — Ти вбив мене. Я пам'ятаю це. Я досі відчуваю постріл. Я була так рада побачити тебе, Ейдене. Я думала, що ми нарешті звільнимося. Ти і я, разом.
— Ми звільнимося.
— Ти вбив мене!
— То був не перший раз, — з жалем кажу я. — Ми обоє завдавали одне одному болю, Анно, і обоє заплатили за це. Більше я тебе ніколи не зраджу, обіцяю тобі. Ти можеш мені повірити. Ти вже повірила мені, просто не пам'ятаєш цього.
Піднявши руки, ніби капітулюю, я повільно йду до сходів. Відкинувши зі сходинки розбиті окуляри та трохи конфетті, я сідаю на червоний килим. Усі носії тиснуть на мене, їхні спогади про цю кімнату юрбляться в моєму мозку, їхню вагу ледь вдається нести. Такі самі чіткі, як того ранку, коли це трапилося…
«Це і є той ранок, коли це трапилося».
Я згадую розмову Белла біля дверей з дворецьким, якими переляканими були вони обоє. Моя рука відчуває біль від Ревенкортового ціпка, коли той долав шлях до бібліотеки, незадовго до того, як Джим Рештон виніс через вхідні двері мішок поцуплених наркотиків. Я чую легкі кроки по мармуру Дональда Девіса, коли той тікав з будинку після своєї першої зустрічі з Чумним Лікарем, і сміх друзів Едварда Денса, коли той мовчав.