Бет зважує цей факт проти рясноти своїх пліток.
— Генрієта каже, що вона марила, — продовжує вона. — Кричала на лорда Пітера. Каже, що це, певно, через повернення до Блекгіту після того, що сталося з майстром Томасом. Каже, що це місце дивно на людей впливає.
— Ця Генрієта багато чого каже, я б на твоєму місці на це не зважала. Хіба ми раніше не чули, як вони сваряться? До того ж, якби то було серйозно, леді Гелена сказала би пані Драдж, хіба ні? Завжди каже.
— Пані Драдж не може її знайти, — тріумфально каже Бет, вважаючи справу проти леді Гелени неспростовно доведеною. — Не бачила її весь ранок, але…
Моя поява обриває їхню розмову, покоївки переполохано намагаються зробити реверанс, і їхня спроба швидко перетворюється в плутанину з рук, ніг і збентежених облич. Махнувши рукою, щоб вони не переймалися, я питаю в них, хто прислужував минулого вечора під час вечері, але у відповідь отримую лише пусті погляди та вибачливе бурмотіння. Я вже готовий здатися, аж раптом Бет наважується сказати, що Івлін Гардкасл розважає інших пані в Сонячній кімнаті, що в задній частині будинку, і вона має знати більше.
Після коротких переговорів одна зі служниць веде мене крізь бічні двері до кабінету, в якому я вранці зустрічався з Деніелом і Майклом. За кабінетом знаходиться бібліотека, яку ми хутко перетинаємо й виходимо з неї до темного коридору. При нашій появі темнота ворушиться, з-під маленького столика для телефона з'являється чорна кішка, хвіст якої повзе по дерев'яній підлозі. Безшумно ступаючи лапами, вона чапає вздовж коридору й прослизає до прочинених дверей у дальньому кінці. Звідти просочується тепле оранжеве світло, голоси та музика.
— Пані Івлін там, сер, — каже служниця.
Її інтонація лаконічно описує і кімнату, і Івлін Гардкасл — схоже, дівчина невисокої думки про них.
Проігнорувавши її уїдливість, я відчиняю двері, і тепло кімнати за ними вдаряє мене в обличчя. Повітря важке, п'янке від парфумів, його зрушує лише груба музика, що літає, ширяє та натикається на стіни. Великі вікна дають вид на садок за будинком, а далі складаються куполом сірі хмари. Навколо каміна розставлені крісла та канапи, на яких напівлежать схожі на в'ялі орхідеї молоді жінки, що палять сигарети та випивають. Настрій у кімнаті скоріше сторожко-очікувальний, ніж святковий. Мало не єдиною живою істотою тут видається картина на стіні: стара жінка з вугільно-чорними очима сидить і дивиться на цю кімнату; вираз її обличчя красномовно передає відразу до цього збіговиська.
— Моя бабуся, Гітер Гардкасл, — каже в мене за спиною жіночий голос. — Портрет не надто улесливий, але ж вона й сама улесливою ніколи не була.
Я повертаюся лицем до голосу, шаріючись від того, що дюжина облич виринають зі своєї нудьги, щоб оглянути мене. Моє ім'я оббігає навколо кімнати; за ним, наче бджолиний рій, слідує шепіт.
Обабіч шахового столику сидять жінка, про яку я припускаю, що це Івлін Гардкасл, і літній, надзвичайно товстий чоловік, вдягнутий у костюм, що замалий для нього. Вони дивна пара. Івлін ще немає тридцяти років; тонке, кощаве тіло, високі вилиці, зав'язане ззаду біляве волосся — вона трохи нагадує осколок скла. На ній зелена сукня: модно скроєна, з паском на талії; різкі контури гармонують із суворим виразом обличчя.
Що ж до товстуна, то йому має бути не менш як шістдесят п'ять років, і мені важко уявити, які вправи йому довелося виконати, щоб умостити свою тушу за стіл. Його стілець замалий для нього й занадто жорсткий. Товстун страждає. На його чолі блищить піт, а просякла хусточка, яку він стискає в руці, каже, що ці страждання тривають уже довго. Він дивиться на мене дивно, на обличчі в нього щось середнє між цікавістю та вдячністю.
— Прошу вибачити, — кажу я. — Я…
Не відриваючи погляд від шахівниці, Івлін штовхає пішака вперед. Товстун повертається до гри й бере кінчиками м'ясистих пальців свого слона.
Несподівано для себе я стогну через його помилку.
— Ви вмієте грати в шахи? — питає мене Івлін, втупивши очі в шахівницю.
— Схоже, що так, — кажу я.
— То може ви зіграєте зі мною після лорда Ревенкорта?
Всупереч моєму попередженню слон Ревенкорта прямує до пастки Івлін, щоб бути вбитим турою. Далі гра товстуна зумовлена панікою, а Івлін швидко рухає свої фігури вперед, квапить його, коли він має зберігати спокій. Гра закінчується за кілька ходів.
— Дякую, що розважили, лорде Ревенкорт, — каже Івлін, кладучи його короля. — А тепер, якщо я не помиляюсь, вам треба кудись поспішати.
Це прощання не надто ввічливе, і Ревенкорт, незграбно вклонившись, виплутується з-за столу й кульгає з кімнати геть, злегка кивнувши мені.
Відраза Івлін переслідує його аж до дверей, але миттєво зникає, коли жінка вказує мені на стілець навпроти себе.
— Будь ласка, — каже вона.
— Боюсь, я не можу, — кажу я. — Я шукаю служницю, яка принесла мені записку під час учорашньої вечері, але окрім цього я про неї нічого не знаю. Я сподівався на вашу допомогу.
— Вам міг би допомогти наш дворецький, — каже вона, повертаючи рештки своєї армії на початкові позиції.
Кожна з фігур стає точно в центрі свого квадратика, лицем до ворога. Боягузам на цій шахівниці, вочевидь, немає місця.
— Пан Коллінз знає кожний крок кожного слуги цього будинку; принаймні, він робить усе, щоб вони так вважали, — каже Івлін. — На жаль, сьогодні вранці його побили. Доктор Діккі перевів його до сторожки, щоб той міг відпочити. Я, до речі, збиралася відвідати його. Якщо хочете, ходімо зі мною.
Я мить вагаюсь, оцінюючи небезпеку. Залишається лише сподіватися, що якщо б Івлін Гардкасл планувала завдати мені шкоди, вона не стала б оголошувати свій намір піти разом зі мною перед цілою кімнатою свідків.
— Ви дуже ласкаві, — відповідаю я, заслуживши цим спалах усмішки.
Івлін підводиться, чи то не помічаючи, чи то вдаючи, що не бачить спрямованих на нас цікавих поглядів. До садка можна вийти крізь великі засклені двері, але ми проходимо повз них і натомість виходимо через вестибюль, щоб мати змогу сходити спершу до своїх кімнат по плащі та капелюхи. Коли ми з Блекгіту виходимо у вітряний холодний день, Івлін досі поправляє на собі одяг.
— Дозвольте спитати, що саме трапилося з паном Коллінзом? — кажу я, подумавши, що напад на нього може бути пов'язаним з нападом на мене.
— Як мені сказали, на нього накинувся один з наших гостей, художник на ім'я Ґреґорі Ґолд, — каже вона, зав'язуючи товстий шарф. — Це був абсолютно безпричинний напад, і Ґолд устиг добряче його побити, перш ніж хтось утрутився. Мушу попередити вас, докторе, панові Коллінзу дали багато заспокійливого, тож я не певна, чи буде він здатен допомогти вам.
Ми йдемо гравійною доріжкою, що веде до селища, і мене знову вражає незвичайність мого стану. Колись, упродовж кількох минулих днів, я мав прибути сюди саме цим шляхом, радісний і схвильований, або ж роздратований віддаленістю та відлюдністю цього маєтку. Чи розумів я тоді небезпеку, в якій був, або ж зрозумів її згодом, уже тут? Така велика частка мене загублена, спогади здуло, наче опале листя вітром, але ось він я, зроблений наново. Мені цікаво, чи сподобався б Себастьянові Беллу цей чоловік, яким я став? Чи знайшли б ми взагалі спільну мову?
Не кажучи жодного слова, Івлін бере мене під лікоть, і тепла посмішка змінює її обличчя. Таке враження, ніби всередині дівчини запалили вогонь, її очі блищать життям, проганяючи похмуру жінку, якою вона була до цього.
— Як добре виходити з Блекгіту! — скрикує вона й підіймає лице назустріч дощу. — Слава Богу, що ви прийшли саме тоді, докторе. Чесне слово, ще б одна хвилина, і я б щось собі заподіяла.
— Що ж, у такому разі добре, що я завітав, — кажу я, дещо наляканий зміною в її настрої.
Відчувши моє спантеличення, Івлін сміється.
— О, не зважайте на мене, — каже вона. — Я ненавиджу повільне зближення з людьми, тому щоразу, як зустрічаю когось, хто мені подобається, я просто відразу припускаю, що ми вже друзі. Це заощаджує багато часу.