Мене охоплює відчай.
Я сказав Чумному Лікареві, що не кину Анну, що знайду спосіб повернутися в Блекгіт, навіть якщо мене звільнять, але я неспроможний пробути тут ще бодай один день. Я не можу дозволити зарізати себе знов. Не можу дивитися на самовбивство Фелісіті, не можу бути зрадженим Деніелом Колріджем. Я не можу прожити будь-що з цього знову; значно більша частина мене, ніж я коли-небудь міг повірити, готова кинутися на Івлін і покінчити з цим, хоч що там станеться з моєю подругою.
Осліплений своїм горем, я не помічаю, як Анна підходить до мене. Не зважаючи уваги на Івлін, яка дивиться на неї, як сова на мишу, Анна бере мене за руки, стає навшпиньки й цілує мене в щоку.
— Не смій повертатися по мене, — каже вона, притиснувши свій лоб до мого.
Вона діє швидко: миттєво розвертається й кидається на Івлін.
Постріл оглушає, впродовж кількох секунд немає нічого, крім його відлуння. Скрикнувши, я мчу до Анни, а в цей час пістолет грюкає по підлозі, крізь сорочку Івлін вище її стегна сочиться кров.
Її рот розкривається та закривається, вона падає на коліна, в пустих очах німе благання.
У дверях стоїть схожа на живий кошмар Фелісіті Медокс. На ній досі блакитна бальна сукня, наскрізь мокра й забрьохана гряззю, косметика тече по блідих щоках, подряпаних, коли вона бігла серед дерев. Губна помада розмазана, волосся розпатлане, у руці чорний револьвер.
Вона кидає на нас швидкий погляд, але навряд чи бачить. Від люті вона оскаженіла. Спрямувавши револьвер на живіт Івлін, вона тисне на гачок, постріл такий гучний, що я затуляю вуха, коли по шпалерах бризкає кров. Не вдовольнившись, вона стріляє ще раз, і Івлін падає на підлогу.
Підійшовши до неї, Фелісіті вистрілює в уже мертве тіло решту набоїв.
60
Анна притулилася обличчям до моїх грудей, а я не можу відвести погляд від Фелісіті. Я не знаю, чи це правосуддя, чи ні, але я все одно вдячний за це. Самопожертва Анни мене звільнила б, але почуття вини я позбавитися не зміг би.
Її смерть зробила б мене чужим собі самому.
Фелісіті врятувала мене.
Набої в її револьвері скінчилися, але вона досі тисне на гачок, обсипаючи Івлін хором пустого клацання. Можливо, вона б ніколи не припинила це, але її перебиває поява Чумного Лікаря. Він обережно бере з її рук зброю, і тоді, неначе хтось зняв закляття, її очі яснішають, в її тіло повертається життя. Вона видається надзвичайно виснаженою та невимовно спустошеною.
Востаннє подивившись на тіло Івлін, вона киває Чумному Лікареві, а потім проштовхується повз нього й виходить, не взявши навіть ліхтар. За мить передні двері відчиняються й повітря наповнюється звуками зливи.
Я відпускаю Анну й опускаюся на килим, тримаючись руками за голову.
— Це ви сказали Фелісіті, що ми тут? — питаю я крізь пальці.
Я певний, що хотів висловити вдячність, але мої слова звучать як звинувачення. Зараз, після всього, що сталося, одне та друге, можливо, вже не розплутати.
— Я дав їй вибір, — каже він, опускаючись на коліна, щоб закрити очі Івлін. — А про решту подбала її природа, так само, як і у вашому випадку.
Кажучи це, він дивиться на Анну, але його погляд незабаром сходить з неї, проходить по забризканих кров'ю стінах, і зрештою повертається до тіла біля його ніг. Частина мене цікавиться, чи не милується він своєю роботою, непрямим знищенням людської істоти?
— Коли ви дізналися, ким була справжня Івлін? — питає Анна, з дитячою зачарованістю розглядаючи Чумного Лікаря з голови до п'ят.
— Тоді ж, коли й ви, — каже він. — Я прийшов до озера, як заведено, і на власні очі побачив, як вона зірвала з себе маску. Коли стало зрозуміло, куди вона вас веде, я повернувся до Блекгіту, щоб повідомити про це актрисі.
— Але чому ви допомогли нам? — питає Анна.
— Справедливість, — просто каже він, і маска-дзьоб повертається до неї. — Івлін заслужила смерть, а Фелісіті заслужила, щоб убити її. Ви двоє довели, що заслуговуєте свободу, і я не хотів, щоб ви спіткнулися на останній перешкоді.
— То це все, ми справді закінчили? — тремтливим голосом питаю я.
— Майже, — каже він. — Формально, мені досі потрібно почути відповідь Анни на питання «Хто вбив Івлін Гардкасл?».
— Але як же Ейден? — питає вона, поклавши руку на моє плече. — Він звинуватив Майкла.
— Пан Бішоп розв'язав убивства Майкла, Пітера та Гелени Гардкаслів, а також спробу вбивства Фелісіті Медокс — настільки добре прихованого злочину, що про нього не знали навіть я та моє начальство, — каже Чумний Лікар. — Я не можу винити його в тому, що він не відповів на питання, які ми не додумалися поставити, а також не стану карати чоловіка, котрий так ризикував заради порятунку чужого життя. Його відповідь залишається в силі. Тепер мені потрібна ваша. Хто вбив Івлін Гардкасл, Анно?
— Ви нічого не сказали про інших носіїв Ейдена, — вперто каже вона. — Їх ви теж відпустите? Деякі з них досі живі. Якщо поспішити, можливо, досі можна врятувати дворецького. І як щодо бідолашного Себастьяна Белла? Він лише цього ранку прокинувся. Що він робитиме без моєї допомоги?
— Ейден і є Себастьян Белл, який прокинувся сьогодні вранці, — по-доброму каже Чумний Лікар. — Вони завжди були лише грою світла, Анно. Відкинутими на стіну тінями. Тепер ви підете звідси разом із полум'ям, що відкидало їх, і коли це станеться, вони щезнуть.
Вона здивовано кліпає очима.
— Повірте мені, Анно, — каже він. — Скажіть мені, хто вбив Івлін Гардкасл, і всі будуть вільні. Тим або іншим способом.
— Ейдене?
Вона непевно дивиться на мене, чекаючи на моє схвалення. Я в змозі лише кивнути. Всередині мене здіймається повінь емоцій, яка чекає на витік.
— Фелісіті Медокс, — оголошує вона.
— Ви вільні, — каже він, підводячись. — Блекгіт більше не чіплятиметься ні до вас, ні до нього.
Мої плечі тремтять. Не маючи сил тримати це в собі, я починаю ридати, вісім днів страждань і страху течуть з мене, наче отрута. Анна обіймає мене, але я не можу зупинитися. Мої нерви на межі; полегшення та виснаження, жах перед тим, що нас обманюють.
Усе інше в Блекгіті було обманом, то чому я маю вірити цьому?
Я дивлюся на тіло Івлін і бачу, як Майкл корчиться в Сонячній кімнаті, бачу здивоване обличчя Стенвіна, коли Деніел застрелив його в лісі. Пітер і Гелена, Джонатан і Міллісент, Денс, Девіс, Рештон. Лакей і Колрідж. Ціла купа мерців.
Як можна втекти від цього?
«Промовивши ім'я…»
— Анно, — бурмочу я.
— Я тут, — каже вона, міцно притискаючись до мене. — Ми йдемо додому, Ейдене. Тобі все вдалося, ти виконав своє обіцяння.
Вона дивиться на мене, в її очах нема ні крихти сумніву. Вона всміхається, радіє. Один день і одне життя — я думав, що цього недостатньо, щоб звільнитися, але хто знає, можливо, це єдиний спосіб піти звідси.
Міцно обіймаючи мене, вона дивиться вгору, на Чумного Лікаря.
— Що далі? — питає вона. — Я досі не можу згадати нічого, що було до цього ранку.
— Згадаєте, — каже Чумний Лікар. — Ви відбули свій вирок, тож усе ваше майно вам повернуть, включно з вашими спогадами. Якщо ви захочете цього. Більшість воліють відмовитися від них і просто жити далі. Можливо, вам варто над цим подумати.
Анна замислюється, і я розумію, що вона досі не знає, хто вона та що зробила. Це буде непроста розмова, не з тих, на які мені стане сил зараз. Мені треба сховати Блекгіт якомога далі, глибше в темряву, де живуть мої кошмари, я ще дуже довго не буду вільний від нього. Якщо я можу позбавити Анну схожих страждань, хоча б ненадовго, я зроблю це.
— Вам треба йти, — каже Чумний Лікар. — Думаю, ви пробули тут уже достатньо довго.
— Ти готовий? — питає Анна.
— Готовий, — кажу я й дозволяю їй допомогти мені підвестися.
— Дякую вам за все, — каже вона Чумному Лікареві, робить реверанс і виходить.