Гаряче дихання пустель геть висушувало оазиси. Коли насувалася похмурою пеленою прохолодна стіна повітря з боку полюса — його посилали крижані шапки, що не встигли розтанути, — розжарені брили тріскалися від дощів і туману. Тоді повітря мовби видзвонювало, ніби довкола лопалися туго натягнуті струни. Можливо, так само тривожно й грізно звучала ця поховальна мелодія побіля древніх земних сфінксів, вирізьблених із цілих скель. Повітря почервоніло й потемніло від міріад піщинок, що їх піднімав вітер.
…Минули століття. Закам’яніли рештки трав, чагарників, що вбиралися колись у рожеве й зелене цвітіння, дерев, схожих на пінії, липи, пальми, горіх. Пекельний жар розсіяв пару в атмосфері, а зоряний вітер гнав її помалу геть від планети. Мовби легкий шлейф тягнувся за конаючою небесною землею. Напевне, якби кому-небудь вдалося зазирнути у майбутнє, за межу в мільйони років, він побачив би голу кам’яну кулю без повітря й тіні. Однак небесна жарінь скоряла планету поступово. Бік, обернений до світла, розжарювався, далі огортався нічною темінню, гублячи тепло, холонучи. Нібито в підземному палаці, де ще збереглося трохи прохолоди, ставні жінки вишивали візерунки. І такою була їхня робота, що її не побачиш простим оком. Велике блакитне скло відкривало їм незвичайну пряжу і рисунок вишивки. Так мовилось у книзі.
Замість голок нібито снували й поспішали в їхніх пальцях вузенькі промені. За день встигали вони зробити лише сорок шість щонайтонших вузликів. Вузлики були різними, але вишивання повторювалось: у майстринь виходила завжди одна й та сама квітка, що мала стебло, маленькі листочки та двадцять три пелюстки. На кожній пелюстці вишивалося по два однакових вузлики.
Квіти плавали наче латаття. Підземним каналом випливали вони у рукотворне озеро. Тут, поміж стрімчастих скель, збиралася вся вода, що лишалася на планеті. Над ним висіли гарячі хмари. Тільки-но пелюсток торкалося гаряче дихання повітря, квіти тонули, опускалися на дно, де була півтемінь і де вода не обпікала. Нагорі вода могла кипіти й клекотіти від зоряного жару, але, поки водойма залишалася наповненою хоча б на третину, пара забирала з собою тепло, і на дні не припинялося життя.
Одну з жінок звали Кема, що означало «вітер», другу — Аїра — «хвиля». Приблизно так звучали б їхні імена нашою мовою. Були й інші, але імен їхніх книга не давала. І всі вони посилали в останнє плавання легенькі білі квіти, і серця їхні стискалися, коли бачили вони, як пелюстки торкалися води.
Нібито кожна жінка мала на лівій руці яскравий зелений браслет, який допомагав їм. Браслет було зіткано так майстерно, що він видавався прикрасою. Однак той, хто володів браслетом, не міг розлучитися з ним до останнього свого дня, як із власним серцем. І браслет допомагав оволодіти мистецтвом, підказував, коли руки жінок хибили, а зір їхній стомлювався.
Що означала легенда?
Якщо легенду збагнуть, писав автор книги, то збагнуть і нас, бо ми самі, наче ті квітки, що загубилися у водах озера. І зеленоока Кема, і прекрасна Аїра з темними прозорими очима стали квітками. І той, хто знайде книгу, хай розсудить, чи схожий він на нас, хай здогадається про це, полічивши пелюстки на квітках. Не було у нас іншого шляху, з гіркотою писав автор, не було вибору, життя наше й доля до кінця розкриються тому, хто зустрінеться з нами, хто схожий на нас.
Вони полишили бронзові статуї та храми, висячі мости та мармурові палаци. На них чекало щось довше, ніж найдовший сон. Кришталеве палюче світло гарячої зірки квапило їх. А пісок засипав шпилі й покрівлі їхніх осель.
ФІТОТРОН
Напевне, образ людини, що зберігається в нашій пам’яті з дитинства, дорослішає разом з нами. Його можна мовби переселяти у часі, змінюючи риси обличчя. Ось чому я одразу впізнав його.
— Глібе… ти? — запитав він, опинившись поруч зі мною.
— Схоже, ми зустрілися, Борисе.
Це був Янков. Нам надали повний зв’язок: я міг привітатися з ним за руку, поплескати по плечу, набалакатися, врешті. Вранці я викликав фітотрон, ту саму лабораторію, в надрах якої заховали ніжну рослинку, квітку, що має двадцять три пелюсточки. І потрапив до біолога Янкова.
— Я знаю, про що ти, Глібе… — сказав він, коли я спробував перейти до справи, — про цю історію я розповім тобі першому. Обіцяю. Коли повернешся на континент?
— Можу прилетіти сьогодні. Ненадовго.
Я пильно спостерігаю вираз його обличчя і не без подиву завважую, що він збентежений. Він уже не поруч зі мною. Між нами — знову чверть окружності Землі. «Просто втомився, — думаю я, — або… у нього не все гаразд?»