Я натиснув кнопку зв’язку. Екран порожній — по ньому снувалися світляні ниті, мовби павук плів павутиння. Дзвоник деренчав нудно й жалісливо. Це був автомат, з’єднаний з лабораторією та фітотроном. Ось уже два роки, як він мовчав, я навіть забув, який у нього голос. Виявляється, у нього жіночий голос і приємний тембр. Суть повідомленого була невиразною, кілька заяложених фраз на зразок: «виявлено відхилення хімічного складу в робочій камері фітотрона…», «спостерігається порушення теплового режиму та зменшення концентрації азоту…», «тепловий режим не відповідає програмі досліджень». Можна було подумати, що автомат вигадує. При всьому бажанні фітотрон усе ж не так просто вивести з режиму: для цього, мабуть, потрібне пряме попадання прямого метеорита або дев’ятибальний землетрус.
За якихось п’ять хвилин ель домчав мене до трикупольного, легенького, наче дим, головного корпусу. Назустріч мені біг довготелесий чоловік у капелюсі — Нельга. Мені чомусь не хотілося зараз бачити Нельгу — чоловік він вельми добросовісний, але мало привабливий. Завжди нелегко уявити, що Нельга скаже з приводу будь-якої події, і сама його присутність після цього стає мовби зайвою, необов’язковою. У тайниках моєї свідомості виникала часом дивна думка: адже з часом я, очевидно, буду схожий на нього. І це було неприємно, коли по щирості.
Ми зіткнулися біля входу; двері розчинилися, Нельга зняв капелюха і перший побіг усередину. Перед нами постала зала, кілька лабораторій, з’єднаних лабіринтами переходів, стерильні камери для нових плеканців фітотрона, пластикові стіни та перекриття, генератори клімату й світла, зволожувальні пристрої, апарати та машини роси, дощів, вітрів.
Широкими коридорами ми рушили в другу залу, а ліворуч і праворуч вгадувалися просторі ніші, склепінчасті галереї, то затінені, то освітлені скупим білястим промінням штучного місяця, що ховався у кронах дерев. А високо над нами, в чорних розривах між північними хмарами, спалахували справжні зорі. І небо із зоряними вогнями видавалося другою стелею, навіть ще реальнішою, ніж перша, майже непомітна, невагома, напівпрозора. А поряд з нами шуміло листя. Можливо, якби стали вони більш живими, ці полонені рослинні велети, розповіли б про урагани в далекому краю, про тривожні перегуки перелітних птахів, про химерні сліди й нетрі, про південні сузір’я — дивовижні острови в нічному океані. Тоді добре послухати їх…
Нельга безпомильно знаходив дорогу. Його чіпка пам’ять утримувала всі виходи з лабіринтів, усі закапелки цього рукотворного зеленого раю. «Наче автомат», — подумав я заздро. Я ледве встигав за ним, і в голову, хоч як дивно, забрідали думки майже сторонні. Збентеження трохи вляглося, трохи втишилося, ледве я опинився тут, у звичній обстановці. Сім років тому це був, коли можна так сказати, один-єдиний квартал майбутнього міста. Щороку площа збільшувалась удвічі. Деінде ще відступали ліси й савани, а тут врунисте море розхлюпувалося дедалі вільніше. Тепер у ньому легко було заблукати, якщо, звісно, не звертати увагу на світляні знаки та сузір’я лампочок, що мовби ширяли в повітрі.
Попереду вгадувалася висока скляна колона-акваріум. Тонни води, опуклий об’єм, що став частиною позаземного світу. Підвівши голову, я побачив крізь світлофільтри глянцеве свічадо води, що тьмяно виблискувало під зеленим сонцем. Бурштинові очі приладів і датчиків пильно вдивлялись у напівтемряву.
Нельга зупинився, наче вкопаний.
За мить по цьому я побачив щось неймовірне. По стінці акваріума повільно повзла крапля води. Ми обережно обійшли акваріум: він був порожній. На дні його, по піску, тягнувся ланцюжок заглиблень, схожих на сліди, але квітки, що мала двадцять три пелюстки, там не було!
Я увімкнув світло й прилади запису. Це дуже важливо — зареєструвати на термопластичній нитці загальну картину. І одразу ж ми з’ясували, що інфрачервоного запису не було, тобто стрічка, на якій фіксувалися всі події до того, як ми прийшли, просто кудись щезла.
Ми почули шерех, вловили якийсь рух біля проходу до сусіднього приміщення. Там, за п’ятнадцять кроків від нас, хтось причаївся…