Жінка, яку ми чомусь не одразу помітили…
Вона стояла на траві, що ніколи не бачила справжнього сонця, серед вічнозелених дерев з опущеним донизу віттям. На ній був білосніжний халат. Темне волосся її було вологе, лівою рукою вона відкинула його назад. І від того, як руки її з довгими стрункими пальцями рухалися навдивовижу м’яко й пластично, можна було подумати про музику, про танок.
Ритм цих рухів зачаровував. Миттєве наслання, яке відчув і Нельга.
Охопив незбагненний страх, і мені майнув здогад: ні, не можна було змінювати режим фітотрона. Що було б, якби ми одразу, ледве переступивши поріг, та втрутилися в його роботу? Напевне сталося б щось непоправне.
У тиші нерішуче прозвучав голос Нельги:
— Карташов поїхав, нам з вами самим доведеться реагувати.
— На що реагувати? — обернувся я до нього: це слівце «реагувати» збило мене з пантелику, я розгубився.
Коли я отямився, жінки вже не було. За лічені секунди вона щезла. Чомусь нам видалося, що шукати її безглуздо: легше знайти голку в копиці сіна. Невдовзі ми в цьому пересвідчилися.
— То як будемо реагувати? — перепитав я Нельгу.
Він мовчки поворушив губами.
БІЛЯ ЗЕЛЕНИХ ДВЕРЕЙ
Сеанс зв’язку закінчився. Можливо, ми навіть прихопили на хвилину-дві більше з належного нам часу. Я вмовив його: у мене була копія запису. Реплікатор зразу ж за зображенням на екрані відтворив рельєф на термопластинку.
Я спробував зібратися з думками. Просте запитання: чи знав він про легенду? Про розшифровані письмена? Чи встиг дізнатися? Здається, ні… І що далі я розмірковував, то мав більшу певність у цьому. По-перше, він не одразу розповів мені про свою халепу, він явно не хотів цього робити. Думка про те, що квітку викрадемо, була найприроднішою, і вони з Нельгою не могли не дійти такого висновку. По-друге, якби він знав, то, безперечно, зіставив би обидві події (потрібно, звичайно, ознайомитися з текстом пам’ятки позаземної писемності). А відтак — і досить далекосяжні припущення. В усьому близькі до тих, що геть-чисто полонили мене… Досить допустити, що на камені записано легенду, яка прямо причетна до дійсності, і тоді дивний випадок із фітотроном набуває зовсім іншого значення, він — як прелюдія до зустрічі з космічною реальністю, із схожими на нас.
І коли б так і було, коли б він знав текст легенди, то навряд чи навіть мені розповів би про те, що сталося, — адже сигнали надходили по загальній міжконтинентальній лінії повного зв’язку. Контактів із мешканцями інших планет у нас і справді досі не було, одначе теорію розроблено ґрунтовно. Я пам’ятав: за будь-якого випадкового контакту жодна із сторін не мала права визнати його таким, що відбувся без обопільної згоди. Інакше важко передбачити наслідки… А де вона, ця згода?
Немає проблеми серйознішої і складнішої хоча б тому, що розв’язання її виходить за межі нашої звичайної логіки. Я знав: питання в теоретичному плані ставиться гостро. Розглядалося багато випадків, коли й обопільної згоди ще не досить. Передчасність виключає сприятливу перспективу розвитку.
Ось чому я не міг поділитися з Янковим моїми міркуваннями. Треба перевірити гіпотезу. Самостійно. Час для суперечок ще не настав. Я увімкнув проектор.
З’явилася цятка, далі тюлька концентричних кіл — інтерферограма. Отже, почнуться кадри… Проте ні, молоко, туман, мовби запис стерто, і розібрати, на жаль, нічого не можна! Стій! Це місце, про яке казав Янков: початку запису немає, як же я забув!
Ось нарешті… знову інтерферограма. Нельга, я впізнав його за розповідями Ямкова… Акваріум. Крупний, дуже крупний план. Пісок на дні, видно кожну піщинку. Ямки, вибоїнки. Сліди? Розмито водою, не зовсім зрозуміло. Нібито сліди. А ось крапля на склі, вона вже сповзла зовсім униз на ту мить, коли запис поновився. Так… Гілля — воно нерухоме. Я пильно вдивлявся… Воно ворухнулося! Так, це вона. Дерева з довгим вузьким листям… наче верби. Гілки не приховали її, вона виходить: волосся, обличчя, білий халат з короткими рукавами (чий халат їй під руки попався — уточнити потім). Рухи швидкі, легкі… ноги босі. Рука зметнулася вгору: поправляє волосся. Дивиться на Янкова. Очі темні, великі, прозорі. Долоня на мить затрималася біля мокрого пасма. Що це? Браслет! Він був прикритий її волоссям. І раптом засяяв, відкрився. Нитка із смарагдовими квітами. А по ній мовби порскає зелена електрика. Дивовижна співмірність з лініями рук, шиї… справжня прикраса? Браслет-прикраса? Ні ж бо! Як це Нельга і Янков не помітили його? Це ж про нього… у тій книзі. А квіти на браслеті? Еталон, матриця? Дурниці…